KnigaRead.com/
KnigaRead.com » Проза » Современная проза » Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

На нашем сайте KnigaRead.com Вы можете абсолютно бесплатно читать книгу онлайн Брати Капранови, "Кобзар 2000. Hard" бесплатно, без регистрации.
Перейти на страницу:

- Оксано, ви не заперечуватимете, коли я на хвильку зазирну на роботу? Це тут недалечко.

Оксана кивнула з тим самим захватом в очах. Ет чорт, справді треба заїхати до екстрасенсів, подивитися, чи все спокійно, бо такий вечір…

- Заодно подивитесь, як у нас і що.

Взагалі я дівчат на роботу не воджу. Досить їм і так. Але зараз у мене язик би не повернувся запропонувати зачекать у машині. Після всього.

- Так-так, - погодилася Оксаночка і знову подивилася на мене.

Гм, ну й очі! Але навіть задля таких очей ми щось надто… зарозважалися.

Мої екстрасенси повилазили зі своїх кабінетів, коли ми з Оксаною прочинили важкі двері. Просто як хробаки навесні. Може, в них щось сталося? У супроводі цікавих поглядів я швидким кроком попрямував до Аполідорового кабінету. Хазяїн уже стояв на порозі.

- Що таке?

Він мовчки зупинився своїми важкими очима на мені, потім на моїй супутниці.

- У вас щось трапилося?

Аполідор зробив крок назад:

- Заходьте.

Я глянув на Оксаночку. Вона стояла, скромно опустивши голову. Ну коли і тут щось…

Всадовивши мою супутницю біля столу, Аполідор так само мовчки взяв мене за руку і відвів у куток, за ширму, де приймає блатних.

- Де ти її взяв? - він кивнув у Оксанин бік.

- Що значить де взяв? Це моя знайома.

- Давно?

- Ні, а що таке, власне кажучи?

Аполідор просто виїдав у мені дірки своїми очима:

- Що у вас сьогодні сталося?

- Га?

- Що сталося? Ну от зараз були якісь події чи ні?

Я не зрозумів. Чого він вчепився?

- Ви гуляли з нею?

- Гуляли.

- Що-небудь траплялося? Траплялося чи ні?

- Траплялося.

Звідки він взяв? Щоправда, вигляд у нас з Оксаною був не найсвіжіший, але не до такої міри, щоб люди оберталися.

- Що саме?

- Га?

- Що траплялося?

- А-а… - і я почав повільно розповідати, плутаючись у порядку, але намагаючись нічого не забути. Розповідав і сам дивувався. Оце так вечір сьогодні. Давно не бувало, щоб усе так разом, одне до одного.

Я розповідав, а Аполідор зиркав в Оксанин бік. Я теж озирнувся. Дівчина сиділа, відверто нудьгуючи, і дивилася у вікно.

- Це все? - запитав Аполідор.

- Наче, все. Ну, може, десь іще побився, не пам’ятаю.

- Та-ак, - мій екстрасенс почухав лисину. Він іноді буває смішним, цей Аполідор, дарма що очі олив’яні. - Розумієш, у чім справа, козаче. У твоєї дівчини дуже сильне біополе, ну просто напрочуд сильне.

- Та ну?

- Осьо тобі й ну. Я такого поля в житті не бачив.

- Сильніше за ваше?

- Безумовно.

Я ще раз озирнувся з-поза ширми. Ось вона яка, квіточка куцурубська.

- Так-от, Андрію, поле в неї дивовижне, але дике, розумієш?

- Як?

- Ну, неприборкане, - Аполідор суворо дивився на мене. - Тобі не здалося, що сьогодні було забагато пригод?

Забагато, ну він сказав. Цих пригод, як я зараз їх згадав, було б забагато і для місяця нормального життя.

- Не без того, - напустив я на себе розумність.

- Не без того… Тож бо воно і є. Ти розумієш, Андрію, мені здається, ти їй сподобався. - Я знизав плечима. Ще б пак. - Їй сподобалось, розумієш, коли ти її захищав, рятував від чого-небудь, а вона тоді… ну, жінкам це взагалі подобається.

Я все не міг второпати, до чого він веде.

- Ну от. Але вона не просто жінка, а дуже сильна жінка. Її поле впливає на навколишні явища, на людей, на звірів, врешті, мабуть, і на неживі предмети… - Аполідор виглядав трохи розгубленим. - Це треба дослідити, розумієш. В неї таке поле, ну таке, що я й не уявляю, як його назвати. Це щось…

- Ну-ну, - нагадав, знаючи, що на своїх полях Аполідор може зациклитись. -…так. Одне слово, їй подобається, як ти її захищаєш і борониш, і вона своїм потужним полем неначе провокує все навкруги.

- Як це провокує?

- Ну, впливає на людей…

- На собак?

- На собак, на все.

- Ага. - Тут я вже почав щось розуміти. - То в метро це теж її рук справа?

- Чому рук?

- Ну, поля.

Аполідор замислився:

- Ну, не те щоб її, розумієш. Як би це тобі пояснити… Бажання, бачиш, воно на енергетичному рівні може впливати на процеси… Це, знаєш, як потужне магнітне поле, що сприяє певному напрямку, певному рухові, якщо хочеш, розвитку… от… так що при наявності тенденції до подібних випадків, тобто навіть не тенденції, а можливості їх, це поле збільшує вірогідність… - він, здається, сам не знав, як би його кругліше сказати, зморщувався і крутив руками. - Ну, одне слово, вірогідність випадковостей, що збігаються в енергетичному сенсі з цим полем, збільшується. Зрозуміло?

А як же! Я почухав потилицю. Моя квіточка разом зі своїм полем нудьгувала за столом.

- Так. І що робити?

- А що робити - вивчати, виховувати якось, заспокоювати навіть, якщо вийде.

- Так що, воно і зараз діє, тобто впливає, тобто вірогідність ця?

- Звичайно. - розвів руками Аполідор. Наче воно справді було звичайним.

Дідько б його вхопив!

- Ні, воно зараз буде діяти, і бозна-що трапиться, а мені до-ведеться… - я знову озирнувся на дівчину, - доведеться…

- Доведеться. - Аполідор тільки стенув плечима. - Їй же це подобається.

Ну-ну. Оце так квіточка. Я задумливо підвів очі. Бетонну стелю кабінету перерізала довга розколина, що розповзалася в боки чорними мацаками. Старе перекриття повільно нахилилося і затріщало.


Розділ 9 РОЗРИТА МОГИЛА


- Копаєте?

Олексій Михайлович, керівник археологічної експедиції, підвів голову. На краю траншеї стояв дідуган, невеличкий такий, худорлявий, бадьорий, але сивий-сивенний. Звідки тільки взявся серед розпеченого сонцем степу?

- Драстуйте, діду.

- Скарбів шукаєте, чи як?

- Можна вважати, скарбів, - Олексій Михайлович приязно посміхнувся. Він звик до розпитувань і завжди намагався доброзичливо триматися з місцевим населенням. Це іноді приносило користь - від свіжого молока чи городини аж до стародавніх переказів та іншої цінної інформації.

- Нема тут скарбів, - безапеляційно кинув дідуган у відповідь на посмішку. - Нема, і не шукайте.

Це можна було тлумачити як запрошення до розмови, і Олексій Михайлович, обтрушуючи руки, вибрався наверх. Він не мав нічого проти невеличкого відпочинку, тим більше що перша половина дня була вдалою - у північній частині трапили на залишки стіни і прохід під нею, певно, льох. А льохи, як відомо, обіцяють багату здобич.

Старий колючими очима супроводжував археолога.

- Діду, а ви копали тут, чи що? - начальник експедиції зупинився біля свого несподіваного гостя і почав нишком розглядати його.

- Копав… - пхекнув той. - Мені не треба копать, я і так все знаю.

Маленьке дідове обличчя нагадувало печене яблуко, зморшкувате і брунатне, воно визирало з сивої хащі, яку утворювала скуйовджена чуприна, великі вуса та борода. Худорляве тіло було прикрите білою вигорілою сорочиною та невизначеного кольору штанами, а босі ноги набули відтінку глини і зливалися з відваленою породою на краю траншеї.

- А звідки ви все знаєте? Ви тутешній?

Старий кивнув:

- Тутешній. Степ мені батько, сира земля мати, а я їхній син.

З такого вступу Олексій Михайлович зрозумів, що зараз його будуть вчити уму-розуму, але не відчував протесту. Розмовляти з новими людьми тут, в експедиції, доводилось рідко, а цей дід хоч і був химерником, проте якого археолога можна здивувати химерним дідом?

- Нема тут скарбів, - вів далі старий. - Ні золота, ні срібла, ні перлів. Хіба якісь черепки.

Олексій Михайлович засміявся.

- Та нам саме черепки й потрібні. Ми історію вивчаємо, діду. Як жили наші предки до початку першої п’ятилєтки.

Сонце палило безжально, особливо зараз, коли наближалась обідня пора. Рясний піт вкривав чоло археолога.

- А ходімо зі мною, - запропонував він і повів старого під рятівний тент, що вкривав собою величезний стіл із неструганих дощок. Там лежали останні знахідки експедиції - два розбитих горщики з хитромудрими візерунками, зелений мідний ніж, безліч кісток та черепків.

Дідуган нахилив голову, розглядаючи здобич вчених. А Олексій Михайлович заходився коментувати кожний експонат, пояснюючи простими словами, що таке археологія, трипільська культура й таке інше, чому ці непоказні речі іноді бувають важливішими за будь-який скарб і як складно буває їх видобути, а головне, витлумачити.

Чому він завів ці просвітницькі розмови, мабуть, і сам не зміг би пояснити. Чи то просто хотілося трошки посидіти в тіньку, а дід дозволяв приспати пильне сумління - хлопці ж копирсалися там, у пеклі, без відпочинку, на самому ентузіазмі. А чи то він виправдовувався перед старим за своє втручання у тисячолітній спокій цього степу, чи, може, заручався підтримкою когось невідомого у надії на успіх подальших розкопок, бо археологи - люди забобонні.

Розумів дід щось, ні - невідомо, але слухав уважно, не переривав, щоправда, й не розпитував. -… Отут, на цьому самому місці, чотири тисячі років тому стояло їхнє селище. Уявляєте, діду, чотири тисячі років! Вони жили тут, народжували дітей, ліпили оці горщики, мали навіть зачатки писемності. А отам, у центрі, - він указав рукою, - був храм, в якому вони молилися своїй богині, Великій Богині-Матері… “Бомм-боммм-бомммм”, - наче у відповідь на це обізвалась рейка від кухні. Рейка правила в експедиції за дзвона і скликала всіх у випадку важливих подій. Зараз такою подією був обід, який приготувала куховарка, апетитна Настуся, мрія всіх практикантів.

Перейти на страницу:
Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*