Брати Капранови - Приворотне зілля
Петро витер обличчя.
- Уф!
Просторе приміщення під досить міцним дахом, так що він навіть майже не протікав, з дерев’яними стінами, щілини в яких були завбільшки з палець - ось що таке був цей сарай. Невідомо, для чого він призначався колись, але зараз у ньому мало не до половини висоти лежало запашне сіно.
- Оце так ми бігли! - в захваті видихнула дівчина, груди її ходили ходором вгору-вниз.
Лейтенант подивився зверхньо і посміхнувся. Сам він навіть не задихався. Леся зібрала рукою своє розкішне волосся і заходилась вижимати з нього воду, наче з білизни. Петро потупав ногами і вийшов з калюжі, але з кросівок знову натекло.
- Гайда на сіно сохнути! - запропонувала Леся і першою ступила вперед.
Хлопець і собі вмостився на теплому сіні. З волосся по спині струмувала вода.
- А я так і думала, що не встигнемо, я просто люблю під дощем побігати, а ти?
- Так собі. - Петро взявся знімати кросівки. Дівчина деякий час спостерігала за ним, а потім сказала:
- А я знаю, що треба зробити. Треба роздягтися та залізти у сіно, тоді і сама зігрієшся, і одежа висохне, її можна в кутку розкласти. Га?
Петро трохи знітився від такої пропозиції, але виду не подав і тільки знизав плечима. А Леся, певно, сприйняла це за згоду, тому продовжила:
- Тільки ти не дивися, добре? Відвернися.
Петро слухняно сів обличчям до стіни. За межами службових справ він взагалі легко корився жіночій волі, як і всі чоловіки, грішним ділом. Дівчина завовтузилась у нього за спиною. Зашурхотіло сіно.
- Все. Можеш обертатися. Тільки туди, під стінку, не дивися.
Петро обернувся. Дівчина цілком занурилася в сіно, тільки голова стирчала. Під стіною, ретельно розкладені, сохли босоніжки, сукня та білизна.
- Я ж просила не дивитись, - з докором мовила Леся.
Петро трохи зашарівся і, щоб приховати цей невтішний факт, став розстібати ґудзики, скинув сорочку, розклав її поруч із собою і влігся на сіно горілиць. Він не насмілився наблизитись до дівчини, що лежала у сіні, судячи з усього, геть гола. Може, знітився. А може, його зупиняв Лесин вік - все-таки школярка. Микола Пилипович сказав, що їй менше, чим за неї дадуть. Зрозуміло, це перебільшення, але, враховуючи своє ніжне ставлення до дівчини, Петро скоріше збирався оберігати її, ніж користуватися моментом. А може, були й інші причини, хто цих чоловіків зрозуміє?
- Ти заснув? - почувся Лесин голос.
- Ні, просто лежу.
- А про що думаєш?
- Та ні про що.
- А я думаю, як гарно лежати в сіні. Правда, знаєш, як приємно. Воно таке лагідне і трошки лоскочеться. А чом ти не залазиш у сіно, боїшся лоскоту?
- Та ні. Я краще так.
Ніс наповнювався пахощами, що їх тільки й може дати суха трава. Спину приємно закололо. Щоб відігнати від себе зайві думки Петро, навіть заплющив очі. Коли він так востаннє лежав? Ще у дитинстві, мабуть. Вони деякий час мовчали. Петро ворушив пальцями мокрих ніг, щоб провітрювались.
- Розкажи мені щось, - сказала дівчина, вистромлюючи з сіна руку та поправляючи волосся.
Петро розплющив очі.
- Що?
- Що-небудь. Наприклад, як ти вчився в інституті. Ти ж зовсім недавно вчився. - Дівчина витягла з сіна другу руку і заходилася причепурювати голову. За трав’яним мереживом вгадувалося її смагляве тіло.
- Недавно, - сказав Петро й посміхнувся, згадуючи своє навчання. Про це, звичайно, дівчині не розкажеш, але роки в училищі згадувалися як суцільне свято. Молоді лошаки, енергії хоч залийся… Вони таке виробляли! До речі, треба вже про академію потрохи думати, бо «харашо буть генералом» чи принаймні полковником. Петро відігнав від себе непотрібні спогади і чесно збрехав: - Я добре вчився. На «відмінно».
- От, а я б так не змогла. У мене з хімії трійка… - замріяно мовила Леся. - Ой, а я вже зовсім висохла! - додала вона за хвилину і, наче на доказ, висунула назовні ногу. - Бачиш?
Петро подивився і побачив довгу гарну дівочу ногу, що по коліно виринула з трави, бездоганної форми ногу, щиро кажучи, чи це просто в таку погоду всі ноги здаються бездоганними.
Знадвору так само шурхотів дощ, краплі дзьобали дах, намагаючись пробитися сюди, досередини.
Дівчина виставила з сіна й другу ногу, погойдала нею в повітрі. Так, це й справді справляло враження.
- Цікаво, може, там уже й одежа висохла? - припустила Леся, нахиливши голову та скоса позираючи на супутника.
Той не ворушився. Він лежав, наче зважуючись на щось, і очі його примружились. Леся простягнула руку, намацуючи одежу, але не дістала, тоді ще раз скоса позирнула на Петра, і почала обертатися долілиць, притримуючи сіно на грудях. Але оскільки вона дбала здебільшого про груди, то, мабуть, не помітила, як підступне трав’яне мереживо розірвалося на плечах, потім на спині, а потім на світ Божий з’явилося стегно, кругле стегно, зі шкірою, як у стиглого персика. Але до одежі ще було далеченько, дівчина почала просуватися далі, обернулась примруженими очима на парубка, простягнула руку до сукні. З глибини запашного сіна виринули дівочі клуби… ні, це вже занадто. За хвилину дівчина лежала долілиць, все ще притримуючи навіщось сіно на грудях і не дбаючи про решту тіла. Бешкетливі травинки причепилися де-не-де до її шкіри, і так кортіло простягти руку, щоб зняти їх. Але Петро не наважувався цього зробити.
- Ні, не висохло! - з жалем мовила Леся, не кваплячись, щоправда, вертатися на місце. - А як ти гадаєш, дощ скоро перестане?
- Не знаю, - сказав Петро напружено. Ситуація стала небезпечною, і він не міг дати собі ради. Дивитися на дівчину було категорично не можна, а не дивитися - зовсім неможливо.
- А я б могла, мабуть, отак все життя у сіні пролежати, - замріяно мовила дівчина, упускаючи той факт, що давно вже лежала не у сіні, а на сіні, не прикрита нічим, якщо не враховувати кількох травинок на клубах. Вона почала вимахувати ногами, згинаючи їх у колінах.
Петро закляк на місці, несила навіть поворухнутися.
- Будемо чекати, так?
- Так, - відказав хлопець хрипко й прокашлявся.
- Ти застудився? - занепокоїлася дівчина та перевернулася на бік.
Тепер вона дивилася Петрові просто в очі. Він мимоволі ковтнув слину, не маючи сили відірватися від запаморочливого видовища, і заперечно похитав головою. І справді, можна було замилуватись цим граційним звірятком, вишуканими плавними рухами, грою тіла, тим більше що, крім клаптика сіна біля грудей, ніщо не заважало зору. Леся видихнула, і м’яким животом прокотилася легка хвилька, розчинившись внизу, у кучерявому волоссі. Вона, здається, геть не помічала зради збоку трави, що більш не згоджувалася прикривати її тіла. Петро сидів наче зачарований.
- Ой! - грайливо скрикнула Леся і підхопилася. - Колеться!
Тепер вона стояла перед хлопцем, дивлячись просто йому в очі і потрошку відпускала сіно, що притискала була до грудей. Спочатку одна травинка впала, наче в урвище, до її ніг, потім друга, третя, четверта торкнулася круглого живота, пестячи його, прокотилася ногами, п’ята зачепилася, повисіла якусь мить і впала, підхоплена сьомою та восьмою… Травинки одна за одною злітали долу, а очі в дівчини розгоралися, як два вогники. За хвилину злетіла остання. Леся опустила руку, відкриваючи неналиті ще груди з рожевими цяточками на верхівках. Потім пальцем торкнулася одної з них, не зводячи очей з кавалера.
- Тут колеться, - сказала вона. - Давай я біля тебе ляжу.
Одяг став Петрові тісним. Він посунувся на сіні, хоча місця було скільки завгодно. Леся зробила два кроки вперед, не криючись від чоловічого погляду, потім лягла на сіно горілиць і присунулась до Петра. Цієї миті він остаточно втратив контроль над собою, рефлекторно подався їй назустріч і відчув, як тепла шкіра обпалила йому бік.
- У тебе мокрі джинси, - дбайливо сказала дівчина.
Рука його знайша її руку… І в цю мить повітря над сараєм розкололося навпіл з неймовірним скреготом. Потім пролунав удар - здалося, що здригнулася земля. Дівчина вхопилася за Петра.
- Ой!
- Горимо, - сказав він, миттєво приходячи до тями. Гучний звук, схожий на постріл, збудив зовсім інші рефлекси.
- Що? - не зрозуміла вона.
- Блискавка, - сказав Петро, втягуючи носом повітря. - Здається, щось загорілося.
Вона підвела голову.
- Ой! - і тут же зірвалася з місця.
Блискавка, певно, влучила якраз у сарай, і в кутку, там де лежала дівоча сукня, зайнялося сіно. Леся заверещала і кинулася рятувати одежу, але полум’я наче чорти роздували. Сіно горіло з тріском, з жаром, не підпускаючи близько. Тепер підхопився вже й Петро. Дівчина в розпачі притискала руки до грудей. Хлопець оцінив ситуацію, набрав у груди повітря та сміливо пірнув у полум’я. За мить він виринув звідти із здобиччю - вишневою сукнею в руках. Її вже встигло прохопити вогнем в кількох місцях, але полум’я вдалося збити об дошки сараю. Дівчина зовсім розгубилася. Вона стояла гола та безпорадна і дивилася на пожежу, наче не розуміючи.
- Оце все, - сказав Петро трохи винувато, витираючи припалене обличчя. - Решти не дістати, - і простягнув одежину дівчині.
