Любко Дереш - КУЛЬТ
Викладач біології - Інокентій Ярилов, у миру Кєша, - який поступився частиною пастви (бо вже не мав сили осіме нити кожного учня своїм священним біо словом), сидів там, в аудиторії, посміхаючись в очікуванні файної забави. Бан зай зайшов у клас.
Усі втупились у нього. Середнього зросту, коротка аку ратна зачіска, невеликі бакенбарди, темні, як і волосся. Баки, як у Траволти в «Бріоліні». Велика біла футболка з кольоровим словом
Y E S
розфарбованим у стилі «Мамо, я малюю!». Добре спокійне лице флегматика. Під словом «YES» пише «the new art rock generation». Великі сірі балахонисті штани з глибоченними кишенями та з додатковими кишеньками на колінах.
- Ну шо ж, - зітхнув він, переводячи погляд з одного безжального обличчя на інше. - Мене звати Юрко Банзай, звертатися просто - Юрко.
Якусь жахливу секунду Банзай усвідомлював, що йому більше нічого сказати. Ніби внутрішні голоси нарешті захлинулися порожнечею.
Тут у голову стрелила дурнувата думка. Колись із його класом молода психологічка, яка прийшла знайомитися, зробила саме такий трюк:
- Давайте зараз по черзі вставайте, називайте себе і кажіть, чим ви пишаєтеся у своєму житті… з чого ви горді…
Банзаїв погляд мимоволі скошувався на скептичне обличчя біолога, від чого в животі утворювалася порожнеча, немов у вакуумній камері. В класі розпухала, мов «Тампакс» в унітазі, задушна тиша. «Ні хріна не вдалося», - промайнуло в голові, як раптом почув чийсь приємний голос; він глянув на свою рятівницю. Це була та дівчина, яку він сьогодні бачив у такому апатичному стані:
- Мене звати Дарця Борхес, я горжуся тим, що прочитала всього Кінґа і Воннеґута. І маю повну колекцію альбомів Джиммі Гендрикса.
У класі хтось тяжко зітхнув, а хтось пробурмотів: «Апять та дура».
4.
Потім учні стали жвавішими, ба навіть навіженими. І вже кожен хотів сказати, як його хрестили і чим він любить бавитися. Банзай старався запам’ятати кожного хоча б на ім’я. Був один чувак, який назвав себе Андрієм Семпльова ним і сказав, що він кайфує від електронної музики і групи «KMFDM». Ще один казав, що він гордий з того, що вже мав струс мозку, перелом ребра, ноги і пальця на правиці, і все це після однієї аварії на мопеді, і тепер він ні фіґа не боїться. Ще якась дівчина, підлиза до цибулин волосся на лобку, сказала, що вона пишається тим, що вчиться у «Шкурі Оленя» (так тут називали той коледж), і гордиться тим, що у неї буде такий викладач біології. Ще один, Ромко Малаялам, сказав, що він є РУН вірівцем і вміє грати на трубі. Малаялам був найволохатішим із хлопців у класі. Були такі, котрі гордилися тим, що вони пацани, були такі, що пишалися своєю класною керівничкою або власним вмінням грати на «веслі». Банзай, здається, став на правильний шлях.
Після уроку до нього підійшло кілька дівчаток підлиз спитатися, до чого їм готуватися на завтра, але Банзай не міг відірвати погляду від тої Дарці Борхес, що сиділа самотою на задній парті й сумно визирала у вікно. Вже вкотре за сьогодні Банзай звинуватив себе у педофілії.
Коли натовп підлиз потроху спав, Юрко побачив Семпльованого, що крутився біля дошки, спершу мацькаючи руки крейдою, а потім облизуючи білі пальці. У того була коротка зачіска з вишневою мілієровкою і вже впізнавана Банзаєм комп’ютерно підвальна засмага.
- Слухай, Семпльований…
Семпльований задер голову, явно зраділий, що його зауважили.
- А як розшифровується та твоя «KMFDM»?
- «Kill Mother Fuckin’ Depeche Mode», - сказав Семпльо ваний і пішов їсти булочку в їдальню.
Розділ 3
1.
Дорогий Романе, щиро дякую за тв1й Подарунок, ми його отримали зовс1м недавно. Не буду розказувати про Здоров’я своє та Братове. Гадаю, ти Знаєш, як Воно.
Мене Стривожила дивна Р1ч. Козодо1 знову гн1здяться коло Дому. Гадаю, 1 тут ти Знаэш, у чому Справа.
Передбачую, що з приходом зими ти будеш проводити Ритуал. Чи Впевнений ти у сво1х Силах? Як наразІ, Спроба у М1дних Буках э найперспективн1шою з час1в Пригод у Данв1ч1. За винятком Увеа та рифу Диявола, звичайно. Але ж То в1дбувалось Там! Нав1ть Іннсмут э Н1чим у пор1внянн1 з тво1м М1стом. Мене продовжуэ захоплювати Думка про Особлив1сть М1дних Бук.
Повн1стю розум1ю, що мо1 Слова Застороги не викличуть у тебе Серйозних Вагань, та все ж…
Старанно Розваж св1й Крок, аби не допустити Помилки.
Реч1, що ти Отримав з Бандероллю, - Продарунок в1д Ф. Використовуй 1х Розважливо та Продовжуй М1ркувати й Анал1зувати попередн1 Рази. Бережи себе.
Тв1й У.
М1скатон1к, штат Пенсильван1я
8-14-2000
США
P.S. Пов1дом мене, чи не зауважив ти, бува, певн1 Знаки.
2.
У грудні 1995 го року в одній із львівських шкіл була вчинена диверсія. Саме у цій школі студіював Банзай, будучи тоді в одинадцятому класі.
Під стіну школи хтось насипав велику купу скляних ампулок, всередині яких були певні піґулки. Препарат під назвою тарен. Оскільки диверсія припала на Миколая, не виключено, що ампулки підкинув саме він.
Банзай довідався, що тарен вкладається в армійську аптечку. У випадку, коли вояку, скажімо, відірвало руку, він міг зажити одну таблетку, поправити пілотку і сміливо кида тися у бій, не відчуваючи жодного дискомфорту. Так при наймні прояснював йому Дощ, великий спеціаліст у сфері «коліс». Тарен був надзвичайно сильним знеболюючим.
Якийсь фармаколог самоук безпомилково ідентифікував препарат і сам у першу чергу наробив собі запасів, напихаю чи ним рота, кишені та ранець. Тарен повільно, але невпинно поширився поміж учнями, і вже за півтора дня у школі практично не було людини зі здоровим глуздом, котра не покуштувала б цих диво таблеток. Учні їли його просто так, запиваючи водою з під крана, кидали в компот відмінницям, котрі легко віддавалися після цього просто в класі на парті, відкладали в потаємних місцинах про запас і ще раз ковтали, ковтали, ковтали… Навіть вчителі (потайки, звісно ж) ковтали коліщатка тарену. У невеликих дозах він викликав піднесений настрій, терпкість у тілі (наче тебе натерли котячою м’ятою) та специфічну ходу: здається, у тебе на ногах пружини, і ти не йдеш, а плавно скачеш. Учні, напако вані тареном, пісялися зі сміху, коли бачили, якими плав ними затяжними стрибками ішов до них на урок історик чи географ. Правда, на третій день по диверсії весь тарен кудись подівся (чи не в тумбочку історика або географа, бува?), та все ж кишені в багатьох розпирало від чогось твердого та продовгуватого. Сказати б, від якихось ампул.
Банзай не був ані захланним, ані не розвинув у собі рефлекс ховраха. Він всього лиш поклав у кишеню одну ампулу з «хімією». Дві таблетки він зажив у школі, запивши на перерві водою з під крана.
Банзай запам’ятав, як зайшов до спортзалу, потрапивши якраз на баскетбольний матч. У той час, як на майданчику пристрасті вирували, наче вариво в реторті, у спортзал зайшов ВІН. Не зважаючи на гравців, легким пружним кро ком пострибав через зал і всівся на лавці прямісінько коло вчителя фізкультури. У того від очманіння з рота випав заслинявлений свисток і зникла здатність говорити. Тому він не сказав Банзаю жодного слова.
Все ще почуваючись прекрасно, Банзай почав розглядати центральне коло, намальоване ядучо червоною фарбою (такого, знаєте, відтінку «Виколи око»). За певний час коло почало обертатися, до червоного додалось іще кілька кольо рів, які то гасли, то спалахували. Банзай не міг відірвати від цього видовища погляду. Раптом він зрозумів, що то звичайнісінька літаюча тарілка. І справді: літаюча тарілка зі спалахами на борту піднялась у повітря, тихо гуркочучи, неначе вентилятор. Із криками «Оце так так! НЛО в спорт залі - хто б подумав?» Банзай вибіг із приміщення. Більше його в той день ніхто не бачив.
3.
Наступні кілька годин були чорним отвором у його пам’яті. Він отямився у себе в під’їзді. Банзай ішов додому.
Тато, як звично, був на роботі. Баба сиділа вдома.
- Мий руки, будеш їсти, - здається, таке вона сказала.
Але Юрко не був упевнений. Миючи руки, він лиґнув третій тарен.
З ванної у дзеркало було видно вішак, на якому висів татів хатній халат. Банзай помив водою лице і спитав у тата, якого побачив у дзеркалі, чому той уже вдома. Тато сказав, що, знаєте, не чекав, не чекав, від кого кого, а від свого сина не чекав таких дурниць, які Юрко наробив сьогодні у школі.
Банзай щось відповів йому (щось таке влучне й дотепне, проте що? - він не міг пригадати), як пришкутильгала баба і спитала, з ким він тут варнякає.
Банзай сидів на кухні і їв борщ. Баба звалила до однієї зі своїх підстаркуватих подружок. У нього саме зав’язалася напрочуд цікава дискусія з чайником. Здається, щось на тему білих горошків на чайниковому череві.
Повернулася баба, і Банзай дуже тихо сказав чайнику, що не видасть старій ані слова з їхньої розмови.
Чайник, здається, поставився схвально до такого рішення.
