Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць
Як бачите, я пiшов на весiлля Зої. Купив квiти. В них був такий вигляд, наче вони от-от зомлiють, зарюмсають i втратять обличчя. Називалися вони дещо плаксиво й таємничо - анемони. Спробуйте це вимовити й побачите, як вам скривить рота. Анемони. «Ой, якi ж ви надзвичайнi». Почала панькатися з квiточками мати. Їй потрiбнi онуки. Блiн, чому коли комусь потрiбнi онуки, а комусь не потрiбнi дiти, страждає все одно той, кому не. «Андрiйчику, який ти оригiнальний». Вiдтяла менi шматок вiд свого комплiментарного запасу мама. «Слухайте». Наважився запитати я. «А ви знаєте, хто ця Зоя?» «Звiсно!» Мама була збуджена, жвавi очi, жваве обличчя. «Це донька Антонiни та Вєника». Iнодi краще не ставити запитання, тому що вiдповiдь може породити ще кiлька. «А вчора я був на весiллi у доньки Вєника. Мiтли». «Ха-ха». Похмуро промовив Катеринчин Борис. Наволоч. Теж менi, знавець вишуканих жартiв.
Слiд зауважити, що квiти-плаксiї чудово пасували Зої, тому що вона також мала вигляд плаксiйки. Знаєте, є такi губи, краєчки яких опущено донизу? Похнюпленi губи. Такi були в Зої. Коли на небi бачиш такий мiсяць - краєчками донизу, - хорошої погоди годi чекати. «Якi оригiнальнi квiти», - сумно сказала неоригiнальна Зоя. I схилилася, щоб порюмсати на шиї незнайомого менi дядька. Вiн був низенький, тому Зоя склалася майже навпiл. Було цiкаво, скiльки вони так протримаються. Зрiст Еллочки-Людожерки, як ви пам'ятаєте з Iльфа-Петрова, лестив чоловiкам, бо вона була маленька. Зрiст Зої лестив би жирафам, баскетболiстам та телеграфним стовпам. На мене Зоя не звертала нiякої уваги. Я подумав: «Коли я навернувся Зої на очi, одночасно зi мною на них навернулися сльози». Чого я не пишу романтичних новел? Хiба погано? Втiм, можливо, вона не звертала на мене уваги, тому що я був нижчий за неї, але вищий за дядька. Опосередкована постать. Я силкувався врубитися, хто тут є чоловiком Зої, але зазнав фiаско. А навiщо вiн узагалi менi тре'? Вiдверто кажучи, було цiкаво, який вiн на зрiст.
«Зоя». Раптом почув я багатий басище. «Хто це тобi подарував цi незнайомi квiти?» Я уявив собi, як ця дама (а це басище виявилося дамою) вештається ринками та знайомиться з квiтами. «Капiтолiна Гнатiвна. Тюльпан Толян. Дзвiночок Зiна. Маргаритка Рита. Дуже приємно. Ду-у-у-у-уже. Будемо товаришувати домiвками, себто клумбами». А тут вона зiткнулася з квiтами, якi їй не було представлено. Неподобство. «Ой, он той парубiйко, здається». Тицьнула на мене Зоя величезним пазуром. Басище обернулося до мене. Воно було доволi височеньке, так собi нiвроку, а нiс нагадував кнопку. Я подумав: а що буде, якщо натиснути? Поїде ця дама нагору; спуститься вона униз; розщiбне пiджак: «ласкаво просимо» (а це був би номер, їй-бо); заспiває про зрадливе серце красунi чи скаже: «пiп-пiп».
Поки я грався з її носом, вона вирушила в мiй бiк. Я теж розпочав свiй рух, але в бiк червоної iкри, закортiло солоненького. Я зробив це вчасно, вихопив з-пiд носа двох череванiв двi останнi канапки. Iкра вiд мене не втекла. Але й Басище з Кнопкою опинилося поруч зi мною. Я не втiк вiд Басища. «Професорка Нiкiтiна».
Розложисто-гучно промовила вона. На комiрцi її сукнi зелено-пляшкового кольору було вибито квiтчастi вишневi гiлки. «Адвокат Бернес». Проiнформував її я. Двiчi збрехавши. Вона не виказала подиву. «Ви чий?» Натомiсть запитала вона. Востаннє я чув таке запитання вiд Iрки, але ставила його вона не менi, а маленькому цуценятi. «Ти чий? Ти загубився, га, маленький?» А вiн у вiдповiдь бив хвостиком. Менi закортiло теж чимось заметляти й гавкнути у бiк господаря. «Оно я чий». Замiсть цього я за допомогою носа, брiв, лоба та верхньої губи зобразив щось на кшталт: «Янепереконанийвтомущоявасдобрерозумiю шановнадобродiйко». Нiчого так, еге ж? Тренувався на родичах хворих.
Виходячи з того, що професорка Нiкiтiна переформулювала своє запитання, такий вираз обличчя говорив їй багато про що. «Ви - Зоїн чи Василiв?» Ох, як менi кортiло вiдповiсти, що я - Бернес, як вам було, шановна, повiдомлено, а не Зоїн i не Василiв.
Але щось, що промайнуло за склом окулярiв професорки Нiкiтiної, утримало мене вiд цiєї дотепної реплiки. «Я - Нареченої Батькiв». Отакою була моя вiдповiдь. Володаря подвiйного прiзвища! «Зрозумiло». Професорцi було зрозумiло, але вона це сказала таким тоном, наче збиралася ставити менi «незадовiльно».
«Це ви подарували незнайомi квiти», - продовжувала бесiду професорка, нiс її смикнувся. Я подумав, що, мабуть, нелегко смикати такою кнопкою. «Це - анемони». Представив я квiти професорцi. «Та ну? Зрозумiло». Професорка пильно мене роздивлялася, наче мала щодо мене певнi пiдозри. Про всяк випадок я посмiхнувся. В мене була чудова посмiшка, ще б пак, у мене сестра - вправний дантист. Професорка продовжувала мовчки на мене дивитися. До речi, а де моя сестра? Подумалося менi. Чи не пошукати? Я схопив келих iз червоним вином, ще раз посмiхнувся професорцi, закрiпивши мистецтво причарування, себто свою невдачу в ньому, та ретирувався. На прощання ще раз кинув поглядом на професорчин кнопку-нiс.
Пiсля цього я знайшов Катерину, яка куняла у товариствi двох цицькастих молодичок (Бориса, на щастя, десь не було), щоб сказати їй «пока». «Нам треба буде поговорити». Сказала вона менi, коли ми вiдiйшли вiд її спiврозмовниць. «То й зустрiнемося». «Поговорити про форум». «Катю, слухай, давай не будемо обговорювати професiйнi поразки. Я знаю, що я там виступив кепсько, що поробиш, узагалi я несподiвано для себе туди поїхав. Довга розмова, чому саме. А там iще було до бiса людей, наближених до Марата. Нишпорки клятi. Можу собi уявити, як вiн розпатякається з мого приводу. Вiн любить робити з усiх посмiховисько, ти ж сама знаєш». Катерина хитає головою. «Ох, ти». «Ох, я», - посмiхаюся до неї та йду собi.
«Нi, ви бачили, хто сюди приходив? Не бачили, та ви що? Адвокат Бернес. Такий русявий з яскравою краваткою. Марк Михайлович Бернес. Саме так. Сама бачила. На власнi очi. А що, хiба ви не знаєте, хто це? Що ж ви. Це ж вiдома, перепрошую, наволоч. Фахiвець з брудних розлучень. Я все думаю, хто ж запросив його на весiлля? Невже це зробив Вєня? Чи сама Зоя? Але чому, навiщо в день власного свята? Невже вони не впевненi в своєму шлюбi? А ще квiти. Так. Цi квiти. Вiн подарував їм незнайомi квiти. Це - натяк. Квiти з душком. Так, це точно натяк. Вони ж, цi адвокати, нiчого не роблять просто так, без того, щоб на щось на натякнути. Мовляв, ось так вам. Все з кривлянням своїм, дурнуватими посмiшками, натяками, душком». Доносився до мене басище професорки Нiкiтiної, яка до того ж тримала за лiктик мою маму, яку роздимало вiд цiкавостi. «Та що ви кажете?» Дивувалася мати, крутила головою, щоб схопити за яскраву краватку Марка Михайловича Бернеса, наволоч iз розлучень. Буває ж таке.
Ага. Злякалася… Сьогоднi я виповз iз хати й причаївся за трьома туями. Це такi хвойнi дерева, а може, й кущi. Щось таке, чим новi багатiї дублюють паркани. То я в тих дерево-кущах зачаївсь. Моя люба сестра вiдразу порадила б менi навiдатися до психотерапевта. I не зволiкати iз цим. Але менi то було байдуже. Всi цi поради, всi цi порадники. Я не став вкладатися в лiжко, я став чекати в фотелi. Було трохи нудно, але не настiльки, щоб змусити мене вкластися, а потiм усе одно робити свiй традицiйний зiскок iз лiжка. Я сидiв у фотелi й читав про дiвчину, яка втратила власну дитину, схибнулася на цьому ґрунтi й почала красти чужих дiтей. Я гортав сторiнки й думав про неї, дiвку, яка краде чужий сон. А потiм вийшов на двiр i став за туями, коли прийшов час.
I я її дiстав. Безперечно. Вона на мить завмерла, думала, що вдарю. Намагалася роздивитися мене за вiкном (вона чудово знала, що я там буду, стерво! знала! я викрив її!), щоб зухвало посмiхнутися, крутнути пiдтягнутою дупою i бiгти собi далi, аж я - ось. Поруч.
Надзвичайно близько. Отримала? А нiс тремтiв. Я бачив. На вiдмiну вiд професорки Нiкiтiної, її нiс не був подiбний на кнопку, нiс звичайної довжини. Бiлий кiнчик. Як вона мене виснажила, неймовiрно. Безневинний погляд. Тварина. Тварина, вона ж бо не розумiє, як може псувати життя. Вона побiгла собi далi - втiм, я не мав намiру з нею розмовляти. Про що? Але вибачився, я ж чемний, бачу, що дiвчинка злякалася, не до жартiв нашiй дiвчинцi, тому чемно вичавив iз себе: «Звиняйте». Хитнула голiвонькою та побiгла геть. Сильнi ноги, якби вона захотiла i вдарила мене цiєю ногою - прощавайте, яйця. Чекало б на вас перетворення - стали б ви величезними, але синiми. Треба пильнувати. Бач, якi шорти в неї, нiчого собi шорти, м-да. Як казала у дитинствi мати: «Замала каструляка для тiста, так i лiзе, так i пре». Та сама iсторiя з шортами та сiдницями. Так i лiзуть, так i пруть. Злякалася мене, це - добре. То й не наближайся, зрозумiло? Не наближайся.
ix)
Повсякчас, коли я бiгала, я була наодинцi сама з собою. I мене це цiлком влаштовувало. Ми рiдко буваємо наодинцi з собою, завжди щось або хтось вiдволiкає, а що зараз? Зараз я постiйно з ним. З чоловiком, що ховається за фiранкою. В мене частiше б'ється пульс, коли я наближаюся до мiсця його схову. Вiн у себе вдома. Я сама в собi, тепер же - i з ним. Стовбичить за вiкнами. Роздивляється. Останнiм часом я вдягаюся, як повiя. Якщо можна уявити повiю, що займається ранковим бiгом. На мої бiлi шорти не реагують хiба що зовсiм затурканi життям чоловiки. Що там казати, я б сама залюбки на таке подивилася, бо саме в таких шортах стає помiтною дупа. Вона в мене є!
