Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard
- В смислі, злодій? - уточнив я.
Він кивнув.
Моя рука мимоволі простяглася до четвертої чарки. Він до всього ще й злодій. Хоча на блатного не схожий, скоріш на Кармалюка. Але ж Марічка, Марічка яка сука! Власного батька зреклася. Гребує. Ну то й що, що він злодій, - батько все ж таки. Оце так Марічка! Правильно я її здав, просто серце підказало.
- Я в колгоспі… - раптом вичавив з себе мій співрозмовник, чесно кажучи, у нього взагалі щось не дуже виходило розмов-ляти. - В колгоспі… бригада… як коли сусіди щось лишать… голова посилав… сіялку там чи трактор… то ми вночі… варнаками називав… нас.
Я стрепенувся. В якому колгоспі? Про що це він? Навіть у моїй підпитій голові це белькотіння ніяк не в’язалося із злодійством.
- Ви що, крали у сусідніх колгоспів техніку?
Він кивнув.
Еге. Він же, виходить, просто механізатор і виглядає відповідно. От у чім справа. Теж мені, злодій знайшовся. Хоча… розкрадання соціалістичної власності в ті роки… Цікаво, куди вони її дівали? Певно, на запчастини. Із запчастинами тоді були проблеми.
- Ми трактор тоді… весна… - знову вибухнув мій співроз-мовник із властивим йому красномовством. - Лід підтанув… вони за нами… через річку…
Просто бойовик якийсь виходе. Випита горілка позитивно вплинула на мою нервову систему, і я відкинувся на спинку стільця, спостерігаючи, як “родич” добирає потрібні слова.
- Ну? -… провалилися… один врятувався… - І як вам це вдалося? - щиро поцікавився я.
- Не я… кум… мене потім… через місяць…
Ну що ж, кум врятувався, і то добре. Зачекайте…
Коли до мене нарешті дійшов зміст сказаного, я від подиву відкинувся на стільці ще більше, і тут-таки пожалкував про це, бо в наступну мить загримів на підлогу разом із благенькою меблиною.
- Курва-мать!
На мене обернувся весь зал, бо такого гуркоту впереміш з матюками тут, напевно, давно не чули.
Слава Богу, не забився, але довелося довго підводитись під цікавими поглядами, обтрушувати штани - незатишно і навіть неприємно, коли хочете. Я відчув, як кров приливає до обличчя. І тільки мій співрозмовник сидів, не реагуючи, але при погляді на його червоний шрам мені стало ще гірше.
- Зараз, - пробурмотів я. - Руки помию.
З цими словами я відфутболив зрадливого стільця та швидко, наскільки дозволяла трохи розхристана координація, подався у вестибюль.
Треба ж було отак впасти. Певно, люди подумали, що зовсім упився, а насправді хіба це доза? Бувало літру випивали, і нічого.
Я зупинився біля брудного рукомийника та спробував вичавити з нього теплу воду, але марно.
А ще цей “родич” із своїми ідіотськими розповідями. Варнак драний. І вчора як мене налякав. Червоний, аж репне скоро. Кігті.
Зрештою я вирішив, що холодна вода навіть корисніша, і захлюпався, як дельфін. Шкіра обличчя приємно стиснулась та щільніше обхопила голову, щоби та не розпухла від думок. І тут я раптом зрозумів, що зараз втечу. От просто вискочу з туалету, озирнуся, чи не бачить, і тікати. Не заплативши. Та ні, не в цьому справа, я б заплатив, але зараз нехай сам платить із розмовами своїми придуркуватими. Козел старий. Батько - синку. Сирота… Сільпо прибацане.
Я форкнув, відпльовуючись, і раптом руки самі прочинили двері, голова обернулася у бік залу, чітко виконуючи задумане, а ноги понеслися, немов дьогтем підмащені. Самі собою, чесне слово. Я тікав вулицею, як навіжений, і тільки вуха прислухалися, чи не чути за спиною клятого човгання. Варнак, сука.
Контора наша містилася у приміщенні колишнього хореографічного гуртка колишнього палацу культури. Ну, ви самі розумієте - на стінах великі дзеркала, станок, тобто палиця на кшталт поручів у трамваї. Кольчина перша баба була балериною, вела тут раніше заняття, ну ми і присусідились, як годиться. Тоді ж і починали, що начебто набираємо танцівниць для шоу - гастролі за кордоном, валюта, ганчірки, те-се. Кольчина баба спочатку їх навчала всяким па-де-де, а Колька, пам’ятаю, ввечері нап’ється, сяде посередині, роздягне їх усіх і примушує ото ноги піднімать, начебто стриптиз репетирують, а вони у дзеркалах, і так, і сяк - він мліє, паскуда, як удав. Зараз уже не те - зараз набрав, відвіз, здав - як овець, їй-богу. Магомет, наш партнер, і називає їх “вівці”. А було колись…
Так я сидів і міркував у конторі, споглядаючи у дзеркалах замість голих баб свою набряклу перекошену пику та чекаючи на Кольку, бо вчорашнє треба було обговорить.
Вляпався я з цією Марічкою, хай би згоріла. А все любов. Кохання-кохання, з вечора до рання, сука. Зась мені було в рідне місто їхать, та й на неї задивляться. Я ж два місяці як приморожений ходив попід вікна, заглядав, наче піонер. А тоді як настогидла - що було мені робити, скажіть? Ну, здав я її Магомету. А що - одружуватись, скажете?
Колька ввалився в контору у своїй звичайній бойовій манері - дверима об стіну, аж тиньк посипався.
- Ну як, синюк, нарешті допився?
- Та іди ти.
Колька кинув куртку в куток та зупинився посередині кімнати в позі прокурора. Звичайно, він занепокоївся - я йому вчора такого наговорив, згадати соромно.
- Ну, скажи, - він махнув рукою, і всі тисяча відбитків у дзеркалах махнули руками, неначе вітряки. - Я тебе попереджав, що у нашій роботі з бабами заводитись не можна, попереджав?
- Та сядь ти, не маяч.
- Ні, ти скажи, попереджав я тебе нащот любвей, було?
Я заплющив очі, щоби не бачити цього махання.
- Попереджав, щоб ти її кинув, щоб з собою не брав, попереджав чи ні?
- Та вона ж сирота… була, - я не підіймав обличчя, але відчув, як тисячі Кольок забігали у скляних стінах сюди-туди.
- Сирота, кажеш? А батько тоді звідки взявся?
- Та не маяч ти, холєра ясна! - я теж почав кричати, щоб не виходило, що він наче за старшого.
Це подіяло. Колька сів на підлогу, але при цьому не втратив свого прокурорського вигляду.
Я наморщив чоло, намагаючись зліпити до купи вчорашню інформацію:
- Ти розумієш, він у неї на тракторі втопився. Вони були у бригаді, що тирила техніку в сусідніх колгоспів на запчастини. Варнаки. Ну і навесні крига проломилася… - І що? - І він… втопився.
- Ти що, дурний?
- Ну, він сам так сказав. Сказав, що тільки за місяць його витягли. А вона, напевно, не знала…
Колька підскочив, наче його шило в дупу штрикнуло.
- Ти розумієш, що верзеш? - і знову забігав у дзеркалах сюди-туди. - Як це його за місяць витягли? З річки?
Я знову заплющив очі, бо від цього мерехтіння закрутилося в голові. І тут згадав. Вона казала, що часто ходить до батьків на могилку, і що поховані обидва поруч… щось іще про те, що розповідає їм про мене… Господи, що це за фігня?
- Я не знаю, - сказав я втомлено. - Я тільки знаю, що він прийшов, і що все одно мене знайде. Він страшний і весь червоний, як опир.
- Як хто-о? - зупинився Колька.
- Бабуся моя так завжди казала, коли хто червоний на пику, що червоний, як опир… Та яка різниця? Він все одно від нас не відчепиться.
Деякий час ми мовчали, а Колька посилено чухав потилицю, це у нього такий спосіб зосередження.
- А ти йому казав, що сама винувата, що знала, мовляв, на що йшла, що там ославимо…
Я так промовисто подивився, що останні слова застрягли у нього в горлі. Він гмикнув.
- Ну хоч женитись не обіцяв?
- Та не пам’ятаю я, що там обіцяв, - втомлено відкинув я голову назад.
- Ти що, обіцяв женитись? - Колька вхопився за балетний станок, щоб не впасти від подиву.
- Може, - чесно признався я. - Ти розумієш, я був у такому стані…
- А чого ж тоді додому її не повернув, баран?
- Та розумієш, я Магомету винен був, і ще попав трохи, так під розрахунок… І настогидла вона мені… До речі, ще й розпитувала багато.
- Ну ти ідіот! - підбив підсумок Колька.
Я навіть не образився, тільки промимрив:
- Вона ж сирота… тоді… була… я подумав…
- А батько звідки взявся?
Господи, якби я знав! Вона ж мене навіть на могилку якось пробувала відвести. Слава Богу, не дійшли… Ми ж з нею… Де взявся цей чортів батько на мою голову?
Боже мій, як мені погано, хоч би хто зрозумів!
Колька засвистів. Це у нього був другий етап зосередженості, бойовий. Він свистів довго, і я під цей свист мучився думками, ще гіршими за похмілля.
Нарешті свист урвався. Колька дивився рішучо.
- Гаразд, - сказав він. - Що б там не було, а треба виплу-туватись. Треба звертатися до Сяви.
У мене аж в голові прочистилося від такої ідеї.
Сява був Кольчиним другом по розвідці і зараз тримав таку собі бригаду - не бригаду, а скоріш загін самооборони. Ніякого серйозного даху він забезпечити не міг, але от у таких випадках, коли нема іншого виходу, його хлопці якраз ставалися у пригоді.
- Це ж дорого, - сказав я.
- Дорого? - обурився Колька. - А обіцяти женитися не дорого? А тягати свою курву до Туреччини спільним коштом не дорого? А сидіти потім? Дорого йому… нічого, заплатиш.
Заплатиш… Я наштовхнувся на останнє слово, немов на дрючок у лісі. Значить, Колька не збирається мені допомагати? Значить, він лишає мене самого? Друга!
