Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць
«А я був дуже ледачий. Такий, як зараз, навiть гiрше. I я розумiв, що не буду нiкого шукати. Навiщо воно треба, цi пошуки? Iдеальнi дружини з американських тестiв, усе таке, ну, ти розумiєш». Вiн почав реготати. «Лоскотно». Почав чхати. «Хто це тiльки вигадав?» Вiн уважно розглядав пляшку з шампанським. «Тому я вирiшив зупинитися на нiй. Я її не шукав. Що ти питаєш? Чи я не сумнiвався? Дуже. Дуже сумнiвався, ти що… До того ж вона постiйно до мене лiзла. Як плющ. Така вона плющеподiбна». Вiн показав, яка саме. «А. А. А в мене є плющ». Сказав я. «Хочеш покажу?» «Потiм». Притримав мiцною рукою вiн моє поривання. «То вона була плющеподiбна. А я не розумiв, на якого дiдька їй це потрiбно? А коли я щось не розумiв, починав пити, щоб не ґвалтувати мiзки». «Як зараз?» Поцiкавився я. «Нi. Я ж тобi вже казав. Зараз у мене болить серце». Вiн пошукав серце спочатку лiворуч, потiм праворуч. «Бачиш, щось не на мiсцi». Вiн сказав. «А вона не збиралася мене залишати наодинцi з пияцтвом. Тому теж пила. Казала, що поряднi дiвчатка не залишають хлоп… хлопнемо»?
Ми хлопнули. «Не залишають хлопчикiв у скрутi. А їй не можна було пити, вона була мала, несерйозна зовсiм. Куди такому нещастю пити?» «Не знаю». Визнав я свою неспроможнiсть це осягнути. «Ти розумiєш, я потiм збагнув, що такi жiнки не дають тобi спокою. Навiть вiдносного. Вона постiйно мала за мною наглядати, розумiєш? Твоя за тобою наглядала?» Я хитав головою. «А потiм вона як запропонує, а давай хто кого? I перехопила мою руку, що тягнулася за пивом». «Армреслiнг!» Зрадiв я, бо все це менi нагадувало Аврору. «Чекай, ти що, її знаєш? Слухай, може, це твоя дружина - моя дружина?». «Нi». Сказав я. «Аврора неодружена. Вона пiшла до мого друга, уявляєш?» «Пощастило тобi». Таке вiн вiдповiв. «От ти вiдразу збагнув, чого їй треба. А я - нi. Тому перепитав її, що вона хоче». Вона запропонувала йому боротися на руках. Авроро, Ав-ро-ро, я познайомився з чоловiком твого другого «я». Мого помилкового «ми».
«А тепер подумай, що сталося? Я тодi важив 92 кiлограми, а вона - 46. Якщо б ми пили менше, можливо, нiчого б не сталося. Анi її переламу зап'ястка в трьох мiсцях, анi моїх п'яних слiз та намагань подути на її травму. Анi моїх губiв на її зап'ястку, що раптом перетворилися на губи моєї матерi бiля мого ж ушкодженого колiна. Анi мого (чи маминого) шепотiння: "Малеча, так боляче? А так? Почекай, маленький, усе загоїться, все мине"«. Я дивився на нього, шампанське лилося додолу. Вiн скерував мою руку в потрiбному напрямку. До чарок! «Опануй себе. Зараз буде ще зворушливiше…
Не було б нi моїх п'яних вибачень, нi намагань протверезiти. Не було б нi її навiженої посмiшки, нi її раювання, нi слiв: «Слухай, ти знаєш, ти народив у менi таку нiжнiсть, таких почуттiв до тебе в мене нiколи не було». Тодi б не було нашого вiдчайдушного сексу, її пристрасних зойкiв, лiкарнi, здивованого погляду молодого хiрурга, її незрозумiлого смiху, її маячних слiв: «Будь ласка, не прибирай свої руки, я хочу вiдчувати твої руки, тiльки не прибирай руки», мого переляку втратити розгубленiсть її погляду, нашого подальшого спiльного життя».
Я наче закляк. З його рота зухвалим язиком стирчав шмат нiжної помаранчево-рожевої сальмини. «Вона перетворила мене на ката, розумiєш? Я - кат. Мордую власну дружину. Три роки, розумiєш, мент? Ти на мента не ображайся, мент. Вважай, що я людина, зiпсована росiйськими серiалами. От… Ми хотiли гострих стосункiв, почуттiв, вона цього хотiла. Я мав робити їй боляче, дедалi частiше, дедалi iстотнiше… Мент, арештуй мене, мент». Вiн витяг свої великi руки. «Сам Бог здав тобi цю хату, мент. Роби свою справу».
Вiн похнюпив свою круглу голову. «Цю хату менi здала панi Марiя». Уточнив я. «Дiва Марiя». Виправив вiн. Я сказав, що зараз я не мент, у мене закiнчилося чергування, тому не можу його заарештувати. Я порадив йому прийти завтра до мене в управлiння. «Я - слабкий. Можу злякатися». «То не приходь. У мене теж була дiвчина, яка захоплювалась армреслiнгом». «Ти її катував?» «Нi, не було потреби. Вона сама могла кого завгодно закатувати». «Ну, ти - людина, мент». Вiн полiз обiйматися. Я дав йому коробку з фотокартками. «Слухай, а якi в неї очi?» «В кого?» «В твоєї дружини». Вiн замислився. «Середнi». «А колiр?» Вiн замислився знову. «Такi… засльозливi». Так вiн пiшов iз мого життя.
Треба випити чаю з молоком. I - в лiжко. Нi, навiть без ча… Неспокiй я вiдчув не вiдразу. Спочатку почала здригатися моя квiтка, традесканцiя на пiдвiконнi. Я почув, як торохтить її будиночок-горщик об пiдставку. Потiм пiдставка розвалилася. I я прокинувся. Я живу на першому поверсi. Нещодавно бiля моїх вiкон мiсцева влада вимостила бiгову дорiжку для тих психiв, якi замiсть того, щоб ловити кайф вiд сну або сексу, розтрушували жировi утворення. Це було нестерпно. Я не дуже вибаглива людина, але менi необхiдний ранковий сон, я маю виспатися пiсля виснажливих чергувань. I потiм, я - хiрург, мiй зiр має бути гострим, а очi - невтомленими, рука твердою, як у iндiанцiв iз улюблених стрiчок моєї юностi. Я обожнював Фенiмора Купера. Та й зараз час вiд часу зазираю в «Звiробiй».
Отже, мене позбавили сну. Таке було не вперше. Знаєте, як то буває, коли очi хочуть спати, а розум уже нi. Катування. Я нервував, час вiд часу пiдходив до вiкна, як тiльки чув тихе гуркотiння моєї квiтки. Я вивчив майже всiх тих, хто рухається бiгцем. Якийсь час я спостерiгав за ними. Всi цi їхнi дурнуватi шапочки, козирки, штанцi, смугастi гетри, куртки. Я помiтив, що найвиразнiше моя квiтка реагує саме на одну з них. Потвора у кросiвках. Чого - не знаю. Вона не хекала, вона була доволi худорлява, щоправда, ноги були сильнi, такi опуклi литки, бiгла вона легко, мабуть, серед них, цих ранкових збоченцiв, це називається - професiйно. Кросiвки її були схожi на котячi лапки. Бiлi та м'якi, навiть на вигляд. Але це шумовиння та локальний землетрус породжувала саме вона. В мене не було сумнiвiв. Я визирнув з вiкна. Хотiв крикнути їй щось у спину, але її ноги справляли таке враження, що один помах цiєї ноги - i бувай, щелепо. Тому я утримався.
Я потягнувся. Сволоцюга. Клята погань. Вдягла бiлi кросiвки, i вже думає про себе казна-що. Дiтей до школи треба збирати - вже он яка: двiчi повнолiтня, - а не трусити тут своїм неприбраним волоссям. Знищувачка квiтiв. Я змiнив зiпсовану пiдставку. Традесканцiя докiрливо зашурхотiла листям. Я подивився на пошту, витягнуту поспiхом з поштової скринi. «Тим, хто хоче близько познайомитися з Господом Богом» iнтригувала мене яскрава глянсувата брошура з зображенням панянок з пухнастим волоссям та напiввiдкритими пухкими губками. Я подумав: наскiльки близько? А ще я замислився, чи хтось питав Бога, чи хоче вiн знайомитися з кимось занадто близько? «Самотнiй Бог бажає познайомитися». Вималювалося в мене. «Тримайся». Сказав я йому. «Вони не наважаться таке з Тобою утнути. Ти ж не пересiчна людина, Ти - Бог. А потiм Ти завжди можеш усе звернути на нас, недосконалих людей. Тобто я маю на увазi, що хвилюватися Тобi нема про що, поки в Тебе є я, Колобок, ну i, звiсно, Джордж Клунi».
vii)
Якщо спостерiгати за тiнню людей, що чистять зуби, то вони схожi на скрипалiв. Хтось дуже енергiйний - так азартно стрибає смичок; хтось дуже романтичний - повiльний рух смичка, беззахисний нахил голови. Менi подобається моє ранкове обличчя. Воно молоде й безневинне. Вiї та губи трохи припухлi, риси м'якi, нiжнi. Пастельна акварель. У таких жiнок часто закохувалися безпораднi поети й митцi. Вiчна юнiсть. Я сама собi подобаюся, рухаюся вiльно, тiло моє гнучке, думки чистi та вiдкритi. Тiльки за можливiсть бачити себе такою - спасибi вам, ранки.
Я не переконана, що ви вiдразу закохаєтеся в бiг. Принаймнi моя Юлька починала бiгати зi мною кiлька разiв, але все зводилося до того, що вона кульгала поряд до набережної, пленталася в хвостi, а я скручувала шию, щоб подивитися, чи не втекла вона додому. Вона не тiкала. Я починала свiй бiг, а Юлька сiдала на дамбi й чекала, коли я зроблю потрiбну кiлькiсть кiл, а потiм пригощала мене настоєм з шипшини та цедри помаранча, який щовечора запарювала її турботлива бабця в японському червоному термосi, прикрашеному грайливими яскравими рибками. Намалювати рибок на вмiстилищi для окропу - це трюк. Добрi, винахiдливi японцi. «А що вони, по-твоєму, мали намалювати - яскраве яйце?» Питалася Юлька. (Той хлопець, який захопив у полон мiй пакет «Шамбала», мабуть, сказав би таке: «Не хвилюйтеся, цей термос у минулому був завзятим рибалкою».) Юлька мужньо вставала вранцi близько тижня, потiм телефонувала, вибачалась i говорила, що пiсля цього «маршу бадьоростi» вона приходить додому така розбита, наче цiлу нiч не спала. Мене ж бiг заспокоював, як нiщо iнше.
Коли мої ноги пружно торкалися землi, коли земля вiдчувала мiй ритм, вона була такою слухняною пiд моїми ногами, вiд мене йшло вiдчуття спорожнiлостi. Легенi приймали свiже ранкове повiтря. Очi вiталися з обрiєм. «Я живу». Говорило моє тiло. «При-вiт, хо-чеш но-ву Ма-до-ну-ну?» Дихання слухається твоїх рухiв. Людино-доберман без добермана. Я впiзнаю його ще до того, як вiн звертається до мене, як усiх тих, хто постiйно бiгає, я впiзнаю його за диханням. «Де (подих) твiй (подих) пес (подих)»? «Пес хво-рi-є«. Я знаю, як це нестерпно, коли хворiє собака. Нiмий клубок болю.
