Брати Капранови - Приворотне зілля
- Терпи, козаче. Терпен - спасен. От ти думаєш, це хлопці тебе на танцях. Повір мені, я давно на світі живу, багато знаю і багато бачу. Це не просто так. Не хлопців я бачу. Старий це був чоловік. Не старший за мене, звичайно, але старий. Старий і чорний. Все на небесах пишеться, тільки треба вміти читати. А він так і хотів, щоб ти на хлопців думав. І ще жінку я бачу. Молоду. Це через жінку…
- Ну що ви говорите! - Пролунав раптом схвильований Наталчин голос. Усі наче по команді обернулися, і дівчина зашарілася. - Як вам не соромно! Жінку якусь приплели…
Микола Пилипович нашорошив вуха, але баба Кабачиха не дала родичці слова:
- Говорю, що бачу. А ти молода мене соромити, молоко на губах не всохло! Як говорю через жінку, значить, так воно і є. Ти краще подай мені он ту баночку зі столу.
Дівчина знехотя підкорилася. Баба простягнула пацієнтові доволі брудну майонезну баночку і тоном, що не допускав заперечень, наказала:
- Пий! Молитву знаєш якусь?
Петро ніяково стенув плечима. Ті, хто готував колег до завдання, менш за все сподівались, що воно потребуватиме знання молитов. Баба несхвально покрутила головою.
- Ну добре, перехрестись на оту ікону. Завтра у церкві треба буде свічку святому Петрові та Діві Марії поставити. Пий.
Петро незугарно перехрестився та обережно зробив ковток. Нічого страшного, тільки смаком питво було схоже на болотяну воду та й смерділо порядно. Сюди б, звичайно, стрептоциду не завадило, щоб якусь заразу не зачепити… Та хлопець умів пересилювати себе.
Стара задоволено гмикнула, обтираючи руки фартухом.
- Ну все, можеш вдягатися. Бійся, козаче, лихих людей, чорного ока і непочатої води. Не пий першим з нового відра.
- Дякую. - І свічки, свічки не забудь завтра поставити. Якщо до церкви боляче буде іти, можеш оно Наталку попросити.
Дівчина з готовністю виступила наперед.
- А я… - почулося раптом ззаду тонко і трохи жалісно.
З лави підводився перемотаний хусткою Микола Пилипович. Баба Кабачиха сплеснула руками:
- Господи, а у тебе що?
- Так зуб же ж. Я ж із-за зуба прийшов.
- Зуб?
Майор урочисто зняв капелюха. З вузлом на маківці він мав жалюгідний, навіть трошки смішний вигляд.
Стара запитально подивилася гостеві у вічі.
- Ну добре, розмотуй свою бандуру.
Напіводягнутий Петро обережно, немов у того і справді болів зуб, взявся допомагати товаришеві. Стара щулилася насмішкувато, а може, то їй просто світло в очі трапляло. Нарешті вона вивела майора на середину кімнати.
- Ану, відкрий рота.
- А-а-а, - чомусь затягнув той.
- Закривай. Як, кажеш тебе кличуть?
- Микола Пилипович.
- Ну, Пилиповича ти оно для Наталки лиши. - Стара відійшла до столу, потім витягла звідкись невелику дерев’яну паличку, прошепотіла щось над нею тихесенько та передала пацієнтові. - Це з собою, поклади в кишеню, щоб завжди була при тобі.
Микола Пилипович обережно, немов речовий доказ, обдивився з усіх боків бабин дарунок і заховав до кишені. Тоді зазирнув старій в обличчя:
- Це все?
- А чого ще?
- А зоговорювати не будете?
- Та, - стара безнадійно махнула рукою. - Тут заговорюй - не заговорюй. У тебе глибокий карієс і пульпіт. Нерва витягувати треба. Наступного разу, якщо по-справжньому заболить, до району їдь.
У майора витягнулося обличчя.
- Ви що, дантист? - обережно запитав він.
Наталка у кутку тихенько пирснула, і тут оперативники остаточно відчули себе ідіотами.
- У неї донька зубний лікар, - пояснила дівчина, втамувавши веселощі. - В райцентрі працює, у полікліниці.
На відміну від старшого колеги лейтенант гідно витримав удар. Він навіть знайшов у собі сили скерувати розмову у трохи іншому напрямку:
- Ну, і як ваш зуб? - обернувся він до Миколи Пилиповича.
- Зуб?.. А, зуб! Вродє менше. А ти як?
Петро стенув плечима, намагаючись і справді зрозуміти, що змінилося після бабиного ворожіння, але майор вже повністю опанував себе і не став чекати на відповідь.
- Слухайте, бабуся, а як ви це дєлаєте?
- Як старі люди навчили, так і роблю. - Баба сховала все своє причандалля до шухляди, закрила її і випросталась. - Теж свічку завтра постав за здравіє.
- Ага, - погодився Микола Пилипович. - Спасибо, а у вас що, мам… мати колдовала?
Петро підійшов до поштарки.
- Скільки їй платить?
- Ой, не треба, все одно не візьме, а то краще дайте мені, я їй від вас подарунок зроблю.
- Десятки хвате?
- Та що ви!
Петро мовчки простягнув дівчині червінця і мугикнув:
- Порядок!
- А трави це у вас лєчєбниє? - не вгавав Микола Пилипович.
- Трави? Та звичайні трави. Вони всі у нас лєчєбні.
- Спасибо вам, а без трави змогли би?
- Та що там? Чого ви такі цікаві?
Баба трохи розгубилася перед майоровим напором, а той, знаючи, що головне - не давати отямитись, сипав запитаннями, як з кулемета:
- А от ви одна тут ілі ще хто-то так может в селі?
- Та я ж вам кажу, був у нас колись дід Христофор, той все вмів, а тепер…
- А дід Юхим? - суворо запитав майор.
Петро круто розвернувся, щоби не упустити бабине обличчя. Чотири ока дивилися на стару, ловлячи кожен її рух.
Баба трохи здригнулася, поч увши запитання.
- Юхим? - повторила вона і раптом вибухнула: - Наталя, кого ти мені привела? Виспрашують, виспрашують, що вам треба? Зробили справу - ідіть собі, нема чого тут балакать, забирайтеся! І ти, Наталя, давай, пізно вже. Юхим… От і треба було до Юхима, коли такі розумні. Виспрашують…
Тут оперативники зрозуміли, що й справді треба забиратися. Вони тихенько вислизнули у двері, за якими продовжувала гриміти баба, а невдовзі на подвір’я вискочила і поштарка.
- Ось, забулись, - простягнула вона Миколі Пилиповичу хустку, що нею була зав’язана його щелепа.
А баба у хаті не вгавала, обуренню її не було меж.
- Нащо ж ви про Юхима? - запитала дівчина, проводжаючи гостей до хвіртки. - Тепер доведеться її заспокоювати.
- А що? - Зробив Петро наївне обличчя.
- Ну всі і так, дід Юхим, дід Юхим. А вона, може, за нього не гірша.
На вулиці майор радісно потер руки. Він скучив за серйозною справою і тому з ентузіазмом розбудовував у голові плани подальшої розробки баби Кабачихи. Дід Христофор навчив. Добре. Дід Юхим - конкурент. Прекрасно. Це вже матеріал. Є на що спертися. Тепер встановити коло контактів…
- Не біжіть так, - почувся з темряви голос Петра.
У запалі Микола Пилипович незчувсь, як випередив підлеглого на добрих два десятки метрів.
- Зачекайте. - Петро, кульгаючи, наздогнав напарника. - Я ж не можу так швидко.
- Що, не помогла тобі колдунья?
- Не знаю. - Лейтенант зупинився відхекуючись. - Коліно наче і справді менше болить.
Вдалий початок операції додавав оптимізму керівнику групи, і у відповідь на слова підлеглого він хитро зіщулився:
- Так вона ж тобі голову заговорювала. Там у тебя самая опасность.
- Це завжди так. Вони лікують те, що не перевіриш. - Петро легковажно махнув рукою.
- А ти откуда знаєш?
- Знаю. Мені бабуня розповідала. Вона у війну ходила до ворожки, тоді теж модно було.
Микола Пилипович задумливо почухав потилицю.
- А всьо-таки про голову она в самую точку. І про коліно… Не може буть, щоб просто угадувала.
- Мільйон процентів! Бабуня розповідала, що їй та жінка сказала: «Ваш чоловік хворий від заліза». А якраз війна була, самі понімаєте. Так що угадувать вони вміють.
- А про ребра? - Майор не здавався. - Знаєш, щоби так угадувать… Це вродє сама била… А кстаті. Що вона там казала нащот того, що жінка замєшана?
Слава Богу було темно, і хіба тільки ніч могла помітити, що хлопець знітився. Напарник наче навмисне весь час розвивав неприємні для лейтенанта напрямки розмови. Хоча, швидше за все, таки навмисне. Старому досвідченому оперативнику зовсім не треба було заглядати партнерові в обличчя, щоб визначити слабкі місця і вцілити у десятку. В училищі всім їм викладали такі психологічні штучки, але не попереджали, як неприємно виступати об’єктом їх застосування.
- Сказала, що бив чоловік через жінку. Чорний, старий, але не такий старий, як вона. - Петро взяв паузу і згадав лекції з психології. - Це значить будь-хто. Там трахтористів парочка була під сорок, підходять повністю.
Тут уже збився з ноги Микола Пилипович. Питання віку було для нього не менш болючим, ніж катастрофічно рідіюче волосся.
- Під сорок, ето зовсім не старий. Шо ето ти видумав?
- Я це не про вас…
Микола Пилипович закусив губу.
- Ти луччє розкажи, чого твоя поштарка так кинулась, когда баба сказала, що це через жінку?
- Вона не моя поштарка.
- Твоя-твоя, - усміхнувся майор, повертаючи собі душевну рівновагу. - Заданіє у тебе, значить, твоя. І в рамках етого заданія хочеться все-таки услишати твою версію нащот драки?
- А які тут версії? Колгоспники. - Петро ніяково знизав плечима.
- Це понятно, що не робочий клас. І єслі за дєвку в голову дали… Ти не кривись! Це все ще туда-сюда. А єслі все-таки це протіводєйствіє?
