Ґюнтер Ґрасс - Кіт і миша
Обидві жінки, ширококості, народилися і виросли в селі, з натрудженими руками, говорили багато, але не одночасно, і завжди зверталися до Йоахіма Мальке, навіть коди питали мене про здоров'я моєї матері. Обидві вони висловлювали мені через нього, як через перекладача, свої щирі співчуття:
— Ось і брат ваш, Клаус, най спочиває з Богом. Я його тільки з лиця знаю, але який був хлоп.
Мальке керував розмовою м'яко, але впевнено. І відразу міняв тему, коли справа доходила до надто інтимних питань, — поки мій батько слав з Греції листи польовою поштою, мати підтримувала тісні стосунки з високими військовими чинами. Коли питання стосувалися цього, Мальке різко зупиняв жінок:
— Тьотю, припиніть. Кого можна судити і за що у ці часи, коли все перевернулося з ніг на голову. А крім того, тебе це зовсім не стосується, мамо. Якби тато ще жив, він би соромився і не дозволив тобі такого казати.
Обидві жінки корилися йому чи покійному водієві локомотива, якому він ненав'язливо віддавав честь і за допомогою якого примушував замовкнути матір і тітку, якщо вони ставали надто вже балакучими. Розмови про місця бойових дій Мальке також проводив спокійно, без обурення виправляючи обох жінок, які постійно плутали бої в Північній Африці із фронтами в Росії і казали Ель Аламейн, коли мали на увазі Азовське море, Мальке переносив бої у правильні географічні точки:
— Ні, тьотю, ця морська битва відбулася біля Ґуадал-каналу, а не в Карелії.
Але тітка дала нам тему для розмови, і ми заглибилися в обговорення про всі задіяні і, мабуть, знищені біля Ґуадалканалу японські та американські авіаносці. Мальке вважав, що розроблені лише у тридцять дев'ятому році авіаматки типу «Горнет» і «Васп» брали участь у битві, як і «Рейнджер», бо як «Саратогу», так і «Лексінгтон» можна було б уже викреслити зі списків військово-морських суден. Ще більш неясною була доля двох великих японських авіаносців — «Акаґі» і не до порівняння повільнішого «Каґа». Мальке висловив сміливе припущення, що у майбутньому битимуться між собою самі лише авіаносці. На сьогодні вже немає сенсу будувати лінкори, майбутнє належить, ясна річ, якщо припустити, що в майбутньому ще будуть війни, легким і швидким суднам і авіаносцям. І він почав вдаватися у подробиці. Обидві жінки були захоплені, а тітка Мальке заплескала в долоні, коли він без зупинки випалив назви усіх італійських крейсерів, вона плескала довго і голосно своїми кістлявими долонями, виглядала при цьому як захоплена дівчинка і засоромлено поправила волосся після того, як припинила плескати.
Про школу Горста Весселя не було вимовлено ні слова. Я туманно пригадую, що коли я вже підвівся і почав прощатися, Мальке коротко і зі сміхом згадав свої «давні історії з горлом» і розповів історію про кота, з якої мати і тітка теж сміялися: цього разу тварину йому на шию посадив Юрґен Купка. Якби ж я знав, хто із нас двох вигадав казку: я, він чи той, хто зараз пише це все?
У кожному разі, і це я добре пригадую, його мати запакувала мені з собою у папір два шматки картопляного пирога, я попрощався і пішов. У коридорі, біля сходів до його мансарди, Мальке показав мені світлини біля торбинок зі щітками для взуття і розповів, хто на них зображений. На горизонтальному фото був досить нового зразка локомотив з вагонами колишньої польської залізниці — було дуже чітко і навіть двічі видно знак РКР. Перед потягом стояли двоє чоловіків, невисокі, але із впевненим у собі виглядом. Мальке сказав:
— Мій батько і кочегар Лабуда, незадовго перед катастрофою у тридцять четвертому біля Діршау, коли вони обоє загинули. Якби не мій батько, загинуло б значно більше осіб, тому його посмертно нагородили медаллю.
X
На початку нового року я збирався відвідувати уроки музики; мій брат залишив мені у спадок скрипку, але нас зобов'язали допомагати зенітникам, а зараз, мабуть, уже занадто пізно, хоча отець Альбан невтомно радить мені це. Саме він намовив мене розповісти і цю історію про кота і мишу:
— Ви просто сядьте за стіл, любий Пілєнц, і почніть писати. У вас відчувається власний стиль, попри те, що перші ваші спроби занадто вже схожі на Кафку. Тож візьміться за скрипку або випишіть усе, що вас турбує, недаремно ж Бог дав вам усі ваші таланти.
Отже, нас прийняли бараки бойової і одночасно навчальної батареї Брьозен-Ґлєтткау, які наскрізь просмер-ділися дьогтем, шкарпетками і матрацами із водоростей і були розташовані за дюнами, заростями осоки, що хиталася од вітру, та посиланою галькою доріжкою для прогулянок. Про побут такого помічника зенітника, гімназиста в уніформі, можна було б розповісти чимало цікавого, наприклад, про те, як кожного ранку такому гімназистові доводилося вивчати звичайні шкільні премудрості у викладі сивочолого професора, а після обіду вислуховувати вирази із лексикону каноніра і зубрити напам'ять таємниці балістики. Але я не збираюся розповідати тут свою історію, ані історію наївної сили Готтена Зоннтаґа, ні надзвичайно банальну історію Шиллінґа. Тут може йтися тільки про Тебе, а Йоахім Мальке ніколи не був помічником зенітника.
Учні середньої школи Горста Весселя, які разом із нами проходили вишкіл на батареї Брьозен-Ґлєтткау, поміж іншим розповіли нам нові подробиці, хоча нас із ними і не зближувала якась довга попередня історія, що починалася з кішки і миші:
— Незабаром після Різдва його забрали на трудовий фронт, кинули навздогін атестат. Хоча екзамени ніколи не були для нього проблемою, він був старшим за нас. Вони стоять десь, здається, біля Тухлєр Гайде. Чи добувають вони там торф? Навряд, там, на півночі, кажуть, неспокійно. Партизани і таке інше.
У лютому я відвідав Еша у лазареті для військово-повітряних сил в Оліві. Він там лежав із переломом ключиці і просив цигарок. Я дав йому кілька, а він почастував мене липким лікером. Я недовго у нього пробув. Дорогою до зупинки в Ґлєтткау я зробив гак і пройшов через сад палацу. Хотів подивитися, чи стоїть там і досі стара добра печера-шептальня. Вона була на своєму місці, і військові, які одужували після хвороби, випробовували тут свої чари на медсестрах. Вони шепотіли щось одне одному, стоячи по різні боки пористої скелі, хихотіли, шепотіли і знову хихотіли. Я не мав з ким пошепотітися, і тому з серйозними роздумами в голові попрямував крізь алею, яка вже стала більше схожою на тунель, що ставав усе вужчим до кінця і цим відлякував, а вгорі так сильно заріс гілками, що там не літали навіть птахи, і вела ця алея-тунель від печери-шептальні до Сопотівського шосе. Я обігнав двох медсестер, які супроводжували лейтенанта на милицях і сміялися з його жартів, і двох бабусь із, мабуть, трирічним малюком, який постійно тікав від них зі своїм дитячим, хоча на даний момент і мовчазним, барабаном. І тут раптом мені назустріч почала виростати із лютневого туману якась постать, і я зіткнувся з Мальке.
Ми обоє засоромилися від цієї зустрічі. А крім того, факт, що ми наштовхнулися одне на одного на цій алеї, без жодного бічного виходу, на якій навіть небо було закрите гілками і мохом, цей факт викликав якесь урочисте і водночас гнітюче відчуття: нас зіштовхнула доля, або ж садово-архітектурна фантазія в стилі рококо; я досі побоююся садів при замках, замкнутих з усіх боків у дусі старого доброго Ле Нотра.
Ясна річ, ми зупинилися для розмови, але я не зміг відвести очей від його фуражки трудового фронту, яка не лише на Мальке, а й на кожному, хто її носив, виглядала як вершина потворності: високо і непропорційно вона здіймалася над козирком, мала колір засохлих екскрементів, і хоча посередині прогиналася, як капелюх, але ця складка була такою вузькою і короткою, що більше нагадувала зморшку, через це фуражка дістала назву «задниця з кокардою». На голові Мальке ця фуражка виглядала особливо потворно, хоча насправді вона лише у багатократному збільшенні повторювала його проділ, від якого Мальке, до речі, на трудовому фронті довелося відмовитися. І так ми стояли один проти одного, посеред усіх цих шипів і колючок, зі своєю тонкою шкірою, а потім підбіг і малюк зі своїм барабаном, який цього разу вже не мовчав, оббіг нас магічним півколом і зник разом зі своїм галасом у звуженні алеї.
Мальке неохоче і скупо відповів на мої питання про партизанський рух в районі Тухлєр Гайде, про постачання продуктами і про те, чи поблизу них стоять «трудові діви», а потім ми похапцем попрощалися. Мені було цікаво, що він робить в Оліві і чи відвідав він отця Ґузевскі. Довідався я лише те, що постачання продовольством нормальне, а «трудових дів» поблизу немає. Чутки про партизанський рух Мальке вважав перебільшеними, хоча і не зовсім вигаданими. До Оліви його послав обер-фельдмайстер по якісь там запчастини, це було відрядження на два дні.
— Із отцем Ґузевскі я сьогодні розмовляв після заутрені, — а потім знервований жест долоні, — він ніколи не міняється, що б не трапилося!
