Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft
Стара підняла вгору пальця, немовби посилаючись на когось, хто має підтвердити завершальну тезу.
Я сидів, трошки ошелешений всім почутим. Не те щоб повірити - але сама тема! - в коридорі пологового будинку світ здається трохи інакшим. У мене навіть промайнула миттєва думка - і справді, краще дивитись, бо коли все в чужих руках, самі розумієте. Проте вголос я її, звичайно, не вимовив.
Стара, здається, й не чекала на мою реакцію. Скінчивши свою оповідь, вона просто підвелася і взяла з підлоги відро своїми великими вправними руками.
- Відпочила з вами. Дякую.
Я кивнув у відповідь, супроводжуючи її очима.
Чомусь пришелепуваті бабусі завжди обирали мене об’єктом для своїх балачок. Мабуть, відчували, гадюки, що не можу відмовити. Стара по-качиному переставляла важкі ноги, ідучи своєю дорогою, і в кожному русі її відчувалося задоволення. Ну це ж треба такого наплести! А що, вона і справді могла бути кандидатом наук, у них буває од науки ум за розум заходить. Тому, мабуть, і підлогу миє замість докторську писати…
- Микитенко!
З білих дверей визирала медсестра, та, що приймала у мене Мариночку.
- Що? - миттєво підхопився я.
- Вітаю. Син у вас. Чотири кілограми сто грамів. Козак.
- Син?!
- Та ще який. Кричить, наче сирена.
Значить, хлопець. Я озирнувся услід старій, що віддалялась коридором.
Медсестричка впіймала мій погляд та похитала головою.
- Розмовляла з вами?
- Хто?
- Баба Люба. Санітарка. Наговорила, мабуть, всякого.
Я кивнув, підтверджуючи, що таки наговорила.
- Вона у нас може, - запевнила медсестричка, - її хлібом не годуй, дай полякати молодих батьків.
- А що вона казала, наче у вас завідуючою була.
- Вона? - засміялася дівчина. - Ви її послу-хайте, ще й не таке розкаже… А хочете, я вам сина покажу? - запропонувала вона раптом. - Григорій Олексійович дозволив. Тільки халат накиньте.
Уявіть собі мій стан. Тільки п’ять хвилин тому я сидів у коридорі, не тямлячи себе від хвилювання, а от уже зараз побачу… ні, ви тільки уявіть! Обережно ступаючи митою підлогою, я пішов за нею у напрямку галасуючого дитячого хору, до якого вже приєднався і голос мого сина, Микитенка-молодшого, мого власного сина, мого нащадка…
- Почекайте тут, - зупинила мене сестричка на другому поверсі, зникаючи за великими скляними дверима.
Я набрав у груди якнайбільше повітря, зосереджуючись перед чи не найважливішою у своєму житті зустріччю. За мить дівчина з’явилася із білим згортком у руках.
- Дивіться, тільки здалека, щоб інфекцію не занести.
Звичайно, я не очікував на щось надприродне, але цей згорток із червоним зморшкуватим личком не справдив навіть моїх найгірших сподіваннь. Не такими я уявляв собі немовлят, чесне слово.
- Не подобається? Та ви що! Такі красені зараз рідко народжуються. Ваша дружина просто молодець - маленька-маленька, а уродила… От, Григорію Олексійовичу, - продовжила вона раптом кудись у бік. - Не подобається йому власний нащадок.
Я обернувся туди, куди спрямований був її погляд, і раптом очманів та закляк на місці, бо коридором до нас наближався мій власний батько у білому халаті.
- Ну, знаєте, як дбаєш так і маєш, - сказав він своїм густим голосом. - Всі претензії до виробника.
Від подиву я мало не кинувся йому на шию, навіть зробив крок назустріч, але наступної миті зрозумів, що це не мій батько. Тобто цей чоловік був схожий на батька, наче близнюк, але все-таки це не був мій батько, та й не міг бути, бо мій батько в селі вчителем, і нема йому що робити в пологовому будинку.
- А чого не подобається? Чудовий син, справжній козак, - вів далі цей чоловік. Навіть інтонації у нього були батькові, знайомі мені з дитинства, тільки звуки він вимовляв твердіше, не так, як у нашому селі.
Ні, це була фантастична картина. За мить, придивившись, я помітив мільйон розбіжностей у нього з батьком - і зачіска не така, і родимки на обличчі, і ще багато чого, але з першого погляду сплутати було простіше простого. Це ж треба!
Мабуть, очманілість чітко позначилась на моєму обличчі, бо медсестричка ступила крок назустріч:
- Ви чого? Злякались чогось?
Але я від здивування навіть не відповів.
- Григорію Олексійовичу, скажіть бабі Любі. Вона знову налякала мені хлопця. Вона весь час їх лякає.
- Добре, скажу, - погодився лікар і пішов собі далі, зауваживши наостанок. - Дитину занесіть на місце. Годі вже.
Він віддалявся темним коридором, а я дивився йому вслід, не можучи отямитись від такої несподіваної схожості.
- Вона справді більш не буде, - пояснила неголосно мені над вухом сестричка. - Баба Люба - мати нашого Григорія Олексійовича, тому він єдиний, хто має на неї вплив.
Згорток в її руках раптом завовтузився, скривив і без того криве обличчя і загорлав на всю міць своїх маленьких легенів. Він кричав басом, гучно і вимогливо.
Я впізнав цей голос. Саме так і повинен був кричати мій син, Микитенко-молодший.
Розділ 7 СОН-6
Він був нудним, немов таблиці Брадіса, і діставав нас за допомогою лабораторних занять на кафедрі радіотехнічних систем, де в кутку, замріяно виставивши носа у далечінь, стовбичив СОН-6, тобто Станція Орудійного Наведення шостої моделі. Вони обидва, а саме професор Земецький та СОН, були відставними військовими, кохалися на ладі, дисципліні та субординації і цим завдавали багато прикрощів бідолашним студентам. Професор полюбляв хвилеводи, грубезні, немов каналізаційні труби, він був схильний іноді поговорити про розподілення вектора Аш у резонаторі на три чверті лямбда, а СОН стояв собі у кутку та допомагав чим міг. Отак, наприклад, між лямбдами та епсилонами питає раптом професор Земецький:
- А навіщо на антені, - і вказує на параболоїд СОНа, - по краях насвердлені отвори?
Дивиться студент - і справді отвори, досить великі, тому одразу на думку спадає бозна-що - поверхневий струм тече, вектор Є загинається, починає студент щось мляво мудрувати і сиплеться, бо насправді там дірочки просто для зменшення ваги. Хвилям, бачте, все одно - що суцільний метал, що з дірками. Або питає професор:
- А навіщо, скажіть, антени фарбують у зелений колір? - і знову на СОН вказує.
А бідолашному студентові вже в голові спливають всі залишки знань - спектрові властивості, частотні зсуви та таке інше, і геть не згадає він, що в нашому славному війську все зелене - і антени, і протигази, і кашкет у маршала. А СОН до нас прийшов саме з війська - невеличкий такий локатор з двигунчиком, трохи схожий на супутникові антени, але значно цінніший, бо що насправді може антена - тільки Ем-Ті-Ві та Сі-Ен-Ен, а СОН свого часу міг без помилки навести гармату на ціль у небі і не хибив навіть перед очима найбільшого начальства, за що й був помічений та після зняття з озброєння відряджений дослуговувати до лабораторії радіотехнічних систем під оруду колишнього полковника Земецького.
От перед ким стояли та червоніли ми з Тетяною, бо через слабку готовність (так і хочеться сказати боєготовність) не мали честі бути допущеними до лабораторних занять.
- Та-ак, - із видимим задоволенням підсумував професор Земецький. - Цього ви теж не знаєте. Ну що ж, на сьогодні можете бути вільними, а наступного разу чекаю на вас у п’ятницю, разом з вечірниками. Тільки вже підготуйтесь як слід.
Виходячи з лабораторії, ми, не змовляючись, показали у спину професорові язика.
- От гадюка! - люто зашепотіла Тетяна. - Знаєш, він один в один схожий на пасічника з нашого села. Теж противний такий. Бабуся казала, що відьмак.
Я причинив двері і голосно підтвердив:
- Не знаю, чи там відьмак ваш пасічник, але цей - падлюга порядна.
Проте, якщо сказати відверто, мене не надто засмучувала перспектива отримати вільних півдня, тим більше що семестр тільки починався і було досить часу на боротьбу з хвостами. До того ж сусіди по кімнаті в гуртожитку продемонстрували кращу підготовку, і таким чином всі чотири ліжка лишалися у повному нашому розпорядженні, і можна було спокійно… Що ми, власне, і робили до кінця пар.
- Ти знаєш… - щасливо посміхнулася Тетяна, відкидаючись на благеньку подушку. - Якщо вдуматись, то не така вже і падлюга пан професор.
Я тут-таки погодився з нею.
А потім ще раз.
Але в п’ятницю довелося замість останньої лекції з диференційних рівнянь готуватися до лаби, закладаючи таким чином фундамент для математичних проблем у майбутньому. Що ж поробиш - чимось завжди треба жертвувати.
- Діаграма направленості параболічної антени має вигляд пелюсток. Пелюстки поділяються на основну та бокові. Затямила?
- Угу.
- Не “угу”, а читай, бо у Земецького не дуже спишеш.
Врешті-решт нам пощастило - чи тому, що й справді підготувалися, чи до вечірнього відділення просто менші вимоги, але за якусь годину від початку лабораторної ми вже склали залік і були допущені до святая святих кафедри - станції СОН-6.
Професор підвів нас до стойки з апаратурою. Його чорні очі, що свердлили простір, немовби випробуючи його на міцність, зупинилися на зеленому залізі і на якусь мить зробилися навіть ніжними - в дивовижному контрасті з сухим завітреним обличчям, суворими тонкими бровами та опущеними кутиками губів, які ніколи не знали посмішки. Колишній полковник Земецький, за теперішнім своїм фахом багато спілкуючись з молоддю, добре розумів недосконалість людей, а тому кохався тільки на техніці.
