Любко Дереш - КУЛЬТ
Приблизно семеро молодих людей родом із Мідних Бук у ніч Дня всіх святих сиділи за коледжем, пили вино чор нильного типу «Золота осінь» (більш відоме в народі як «Зося») і свистіли у вікна дівчачого гуртожитку. Один із молодиків мав військовий бінокль: батяри прагнули чогось перченого. Коли вони вже гадали, що нарешті котрась із гімназисток вирішила переодягнутись при ввімкненому світлі й незашторених вікнах, почувся низький шум, надто низький, пригнічуючий, щоб бути чутним насправді, - вібрація барабанних перетинок. Десь із під «Шкури Оленя» доносилися низький гортанний спів, завивання та речита тиви. В одну хвилю замовкло все - спів, голоси з гуртожитку, їхнє п’яне ґавендіння. Було чутне лиш хорове пугукання сов, що громадилися на деревах поруч, а потім знову розспіву вання шамана - потік незрозумілих звуків, кидаючи в жах мертві літанії. По цегляній стіні заметушилися тіні, так, наче позаду хлопців хтось тримав смолоскип.
Тільки ніякого смолоскипа не було. З лісу взагалі не йшло ніякого світла. І для найменшого руху тіней причин не було зовсім.
Вібрація наростала, і хтось із компанії промовив:
- Не знаю, як ви, а я смахую.
Ніхто не сказав, що він боягуз, лох і зовсім не пацан. Всі тихенько знялися і пішли. І нікому чомусь не стало соромно, що їхня хода плавно перейшла у біг.
У лісі двоє - пара старшокласників, що блукали горами, тримаючись за руки - натрапили на просіку. Дівчина спеціально прихопила фотоапарат, щоб зазнимкуватися з кавалєром (в альбом до колекції). Просіка виглядала так, ніби там проїхав циклопічний танк, який просто вивертав землю, валячи дерева на два боки у вигляді траншеї. Не викликало сумніву одне: просіку зробило щось велике.
Дівчина сфотографувала просіку, а світлину, яку зробили потім, подарувала хлопцеві на пам’ять. До хлопця на Різдво приїжджав вуйко; побачивши світлину з просікою, він сказав, що подібне бачив, коли на ліс упав невеличкий літак.
А поза тим - усе було о’кей.
Тільки люди трохи хвилювалися. Чи, точніше, боялися.
Тільки Банзай почав здригатися від різких звуків і ледь скрикувати, коли до нього несподівано починали говорити.
Тільки Дарці було лячно ввечері йти самій у туалет слабо освітленими порожніми коридорами. Але, оскільки, крім Банзая, підтримати її більше було нікому, Дарця залишалася зі своїм страхом наодинці.
Тільки Семпльований і Малаялам, що жили у кімнаті, де у 76 му повісилась дівчина, і навпроти кімнати, де жив Ґєник Брєвнов, сусід якого у 98 му потрапив під електричку «Му качеве-Львів», вважали, що поступово втрачають глузд. Все через паскудні сни й паскудні звуки, які було чути ночами в їхній кімнаті.
А назагал усе було в порядку, якщо це можна назвати порядком. Містом панувала певного роду Ідилія після чуми: порожні акуратні вулички, чисті сквери, безлюдний прибраний парк…
Тільки не раджу гуляти тими вулицями затемна: можна й заблукати.
Як це вже не раз траплялось.
3.
Вони готувалися до дійства дуже специфічно: з одного боку, ретельно продумувалися декорації та хід перформенсу, з іншого ж - навіть сам Банзай не зовсім уявляв собі, що конкретно вони робитимуть на сцені.
Малаялам невідомо звідки приволік старий телевізор, цю диявольську скриню, як писав про неї В. Реланіум (він же Д.
Еленіум), Семпльований зумів дістати відеокамеру і відео проектор. Решта була за Банзаєм і Дарцею.
Цей акт супроти сірості та банальності мав потрясти і заворушити, і шокувати увесь коледж до самих архетипічних глибин підсвідомого.
У п’ятницю на перформенс залишилося напрочуд багато людей - не тільки і не стільки з гуртожитку: були там Шкряб, Ґаден і Флойд, і навіть нікому не відомий поет декадент Влодко Реланіум (також знаний як Данко Еленіум) - уже розсівся, закинувши ноги в чорних військових черевиках на спинку крісла ряду перед ним та смалячи підозрілого вигляду цигарку. Чорний шкіряний саквояж, напханий поезіями, та чорна шкіряна камізелька a la Джек Керуак, ці незмінні атрибути ніким не визнаного, усіма забутого та вигнаного лідера львівського андеґраунду, були, як завжди, при ньому.
Світло з’явилося квадранс по сьомій - Юрко переко нався, що графік вимкнення останнього існує лише у хворо бливій фантазії кількох душевнохворих, яких з академічної цікавості допустили до вимикачів. Бажаючі зґвалтувати власну незайману свідомість заходили у маленький - не набагато більший за звичайну аудиторію - актовий зал і сідали на скріплені травмованими тріадами крісла чи парти, виставлені півколами, як у амфітеатрі. У далекому мороці зали стояли велетні динаміки, що зрідка бадьорили попсою гопівське вухо на дискотеці.
Банзай позирав з за декорацій на публіку: упізнавав знайомих - його учні, кумплі по універу, просто знайомі (як, наприклад, Ґєник Брєвнов - він й оте зелене блідолице руде дівчисько, що останнім часом не відступало від нього ні на крок). Була там і лицескривлена Риба Сонце. Глядачі збуджено гуділи і голосно реготали один до одного.
Несподівано зникло світло, і дійство почалось.
4.
І було все так:
Погасло світло і майже відразу почулися перші вкрадливі акорди Джиммі Гендрикса, «Дитя Вуду». Тихі, вони посту пово наростали до такої міри, що починали дрижати кишки необачних глядачів, котрі так довірливо прийшли, незва жаючи на засторогу. У повній темряві на стелі зали з’явився тьмяний рисунок, що ставав чіткішим та яснішим разом із музикою. На всю стелю проектувався кліп Гендрикса.
Так само зненацька спалахнули чотири яскраві кварцові юпітери, вимазуючи сцену болючим білим світлом. Окрім юпітерів, були ще один червоний прожектор та великий увімкнутий стробоскоп. На заваленій різним непотребом сцені стояли вони - Банзай, спираючись задом на парту, Малаялам із трубою в руках, немов Майлз Дейвіс у молодос ті, та Семпльований з бас гітарою в руках. На старому телевізорі, що розмістився справа від центру, стояла Дарця Борхес. Вона несміливо склала руки перед собою; Дарця була одягнута у вузесенькі шорти та тонку картату сорочку, під якою було ніщо (точніше, під якою не було нічого). Згодом увімкнули ящик: Дарця почала пластично танцювати на ньому, немилосердно збуджуючи усіх хлопців у залі. Згідно із концепцією видива, Дарця мала бути (і, зрештою, була) символом хіті, сексу та бажання. Танцівниця на телевізорі символізувала покійного Джима Моррісона - як знак еротичності у колі смерті.
Джиммі Гендрикс затихав, але ініціативу перехопили хлопці: вони грали Ґріґову «Пісню Сольвейґ» під барабанну партію самого Джо Бонзо Бонхема, прославленого перку систа «Цеппелінів» (делікатний натяк на попередника мас культу?); виходило доволі різкувато, проте все ще мелодій но.
Банзай, що розсівся на парті, тримав у ґрабах якусь кни жечку і читав звідти вірші. Це був його пестунчик - сердега Тичина, пізній Тичина, якого розчавив єдиновірний худож ній метод, перетворивши добірний імпресіонізм на фураж для совіцької худоби. По залу роздавалися невеличкі оголо шення:
ВОНТЕД:
Тичина Павло Григорович («Тичинка») молодий талановитий поет імпресіоніст Пішов з дому і не повернувся.
Винагорода - в межах розумного.
ГЕЛП!!!
SHUKANO:
Tychyna Pavlo Grygorovych («Tychynka») a young talented poet impressionist.
Had left his house amp; didn’t return Reward - sensible
DOPOMOZHIT’!!!
Коло Юркових ніг стояв порцеляновий унітаз, підібра ний на смітнику. На сусідній парті стояли касетний магніто фон мильниця, в народі - «Інтернаціонал», та стовпчики касет до нього. Ще далі - великі картонні паки з під холодильників, меблів та інших громіздких речей. На картонних декораціях висіли старі картини, які могли б продаватися на вернісажі. Подалі від людського ока трима лись гори макулатури, кувалда і добротний замашистий молоток.
Непомітно згас один із юпітерів, від чого спалахи стробо скопа стали чіткішими.
Хлопці почали грати у незначний дисонанс; руки Дарці легко пурхали по її тілу, рухи її заворожували. Банзай замовк і жбурнув книжечку з Тичиною до унітазу. Із шухляди стола витяг запальничку і купу газет; по черзі підпалював і кидав до кібля різного роду «Факти», «Нострадамус», «Українсь кий шляк», «Бєлая калдунья», «Високий замок», «Ванґа» та іншу жовту бульварну читанину, котра горіла на диво яскравим полум’ям.
Поки Банзай знову взявся за поетику та поезію, Дарця зіскочила з телевізора, підпалювала потихеньку і викидала пошматовані рештки журналів для жінок домогосподарок та слюсарів інженерів соціал сантехніків та інших роботів (або дітей, котрі дуже скоро стануть ними): «Ліза», «Атд у х ні», «Вот так!», «Тєлєнідєля», цілу ґенерацію журнальчиків «Кул» («У нас кльовиє шмоткі і дєвчьонкі нічєво, а у тєбя?»). І, нарешті, вражеський дзот «Наталі», підданий кремації в останню чергу. Загас черговий юпітер, з’явилася картинка на позиралку телевізора (до нього непомітно був під’єд наний відеомагнітофон): там показувалися змонтовані Сем плом ув один сюрреалістичний бунюелівський сон програми «Полє чудєс», «Уґадай мєлодію», «СВ шоу». Дарця знову повільно звивалась на ящикові.
