Харукі Муракамі - 1Q84. Книга друга
— Погоджуюсь.
— Дякую.
— Доглядати каучукове деревце набагато приємніше, ніж кота чи рибок тропічних морів. Більше прохань нема?
— Нема. Рештою я розпорядилася.
— Як закінчите роботу, на станції Сіндзюку ще раз подзвоните за цим номером. Тоді я дам вам наступну інструкцію.
— Як закінчу роботу, на станції Сіндзюку ще раз подзвоню за цим номером, — повторила Аомаме.
— Гадаю, ви це знаєте, але все-таки нагадую: телефонного номера не записуйте. Коли вийдете з дому, «кишеньковий дзвінок» розбийте й викиньте.
— Зрозуміло. Так і зроблю.
— Порядок зустрічі повністю узгоджено. Так що не турбуйтеся. У всьому іншому покладіться на нас.
— Не турбуватимусь, — відповіла Аомаме.
На хвилину Тамару замовк.
— Можна вам сказати свою відверту думку?
— Будь ласка.
— Я зовсім не маю наміру стверджувати, що ваша спільна справа даремна. Бо вона ваша, а не моя. Однак, дуже м'яко кажучи, нерозсудлива. І не видно їй кінця.
— Можливо, — погодилася Аомаме. — Але вже не можна нічого змінити.
— Так само, як не вдається запобігти сніговим лавинам, коли настає весна.
— Мабуть.
— Однак нормальна людина із здоровим глуздом у таку небезпечну пору року не наближається до місця, де може статися лавина.
— Нормальна людина із здоровим глуздом передусім не веде з вами такої розмови.
— Можливо, — погодився Тамару. — До речі, на випадок снігової лавини з вашою ріднею можна зв'язатися?
— Я не маю рідні.
— Взагалі не маєте чи маєте, але не підтримуєте стосунків?
— Маю, але не підтримую стосунків, — відповіла Аомаме.
— Чудово, — сказав Тамару. — Найкраще — бути без нічого. А за родича вважати каучукове деревце — просто ідеал.
— Коли в домі мадам я надивилася на золотих рибок, то запалилася бажанням і собі їх придбати. Подумала: от було б добре, якби вони були в моїй квартирі! Вони маленькі, мовчазні й нічого не вимагають. І от наступного дня я пішла їх купувати у пристанційній крамничці, та, побачивши їх в акваріумі, раптом утратила до них цікавість. А тому замість золотих рибок придбала убоге каучукове деревце, що залишилося непроданим.
— Гадаю, що ви зробили правильний вибір.
— Мабуть, я вже ніколи не зможу купити золотих рибок.
— Мабуть, — сказав Тамару. — А от каучукове деревце зможете.
Настала коротка мовчанка.
— О сьомій сьогоднішнього вечора у фойє головного відділення готелю «Окура», — ще раз підтвердила Аомаме.
— Сидіть там і чекайте. Вас помітять.
— Мене помітять.
Тамару легенько відкашлявся.
— До речі, ви знаєте оповідання про те, як миша натрапила на кота-вегетаріанця?
— Не знаю.
— Хочете послухати?
— Дуже.
— Одного разу на горищі миша натрапила на великого кота й опинилася в кутку, з якого не могла втекти. Тремтячи зі страху, вона сказала: «Котику-братику, я тебе благаю: не їж мене! Я мушу повернутися додому. Там на мене чекають голодні дітки. Будь ласка, відпусти мене». Кіт відповів: «Не турбуйся! Я тебе не з'їм. Бо, правду кажучи, тихенько признаюся тобі, що я — вегетаріанець і м'яса зовсім не їм. Тож тобі пощастило, що натрапила на мене». Миша сказала: «О, який сьогодні чудовий день! Яка я щаслива, що зустріла котика-вегетаріанця!» Але наступної миті кіт накинувся на неї, притиснув кігтями і вп'явся в горло гострими зубами. Спускаючи дух у тяжких муках, миша запитала: «А хіба ти не казав, що ти — вегетаріанець і зовсім не їси м'яса? Ти збрехав?» Облизуючись, кіт відповів: «Так, я не їм м'яса. Я не збрехав. Я тебе понесу в зубах й обміняю на салат-латук».
Аомаме на хвилю задумалася.
— А в чому мораль цього оповідання?
— Її немає. Просто я згадав його, коли недавно зайшла мова про удачу. От і все. Звісно, ви маєте право самі шукати моралі.
— Зворушливе оповідання.
— І ще одне: гадаю, вам доведеться спочатку пройти обшук і перевірку особистих речей. Пам'ятайте про це.
— Пам'ятатиму.
— Ну, то до наступної зустрічі, — сказав Тамару.
— До наступної зустрічі, — машинально повторила Аомаме.
Телефонна розмова урвалася. Аомаме хвилину дивилася на слухавку й, злегка скривившись, поклала її на місце. Потім, міцно закарбувавши в пам'яті телефонний номер, висвітлений на екрані, вимкнула «кишеньковий дзвінок». «До наступної зустрічі», — ще раз подумки повторила вона. Хоча знала, що навряд чи коли-небудь у майбутньому побачиться з Тамару.
Уважно переглянувши ранкову газету, Аомаме вже не знайшла статей про вбивство Аюмі. Схоже, що його розслідування вже припинилось і невдовзі всі тижневики одночасно розглядатимуть цей випадок як щось екстраординарне. Молода жінка на посаді поліцейського в готелі Сібуї віддавалася сексуальній грі, використовуючи наручники, під час якої її, повністю голу, хтось задушив. Однак такі сенсаційні статті Аомаме не хотіла читати. Після того, як сталося це вбивство, вона перестала вмикати телевізор. Не хотіла чути новини про смерть Аюмі, повідомлені штучно-пронизливим голосом диктора.
Ясна річ, Аомаме хотіла, щоб злочинця впіймали. Його будь-що треба покарати. Але яка користь з того, якщо його арештують, віддадуть під суд і всі подробиці вбивства стануть відомими? Усе одно Аюмі не воскресне. Це очевидно. Зрештою, покарання може виявитися легким. Можливо, загибель Аюмі кваліфікуватиметься як смерть від нещасного випадку через необережність. А якби злочинця навіть присудили до смертної кари, то це не було б жодним відшкодуванням. Аомаме згорнула газету й, обіпершись ліктями об стіл, обхопила обличчя руками. І думала про Аюмі. Але вже не плакала. Тільки ледве стримувала гнів.
До сьомої вечора було ще досить далеко. Аомаме не мала чого робити. На роботу у спортивний клуб не пішла. Невелику торбу з грошима готівкою та переміною одягу на кілька днів і сумку через плече, як радив Тамару, вже поклала в автоматичну камеру схову на станції Сіндзюку. Кожних три дні вона їздила до станції, вкидала нові монети в автоматичну камеру схову й перевіряла її вміст. Прибирати квартиру не мала потреби, страв не готувала, бо холодильник залишився майже порожнім. У кімнаті, крім каучукового деревця, не було нічого, що свідчило б про її життя. Усю інформацію, що стосувалася її особисто, Аомаме знищила. Усі шухляди спустіли. «Завтра мене вже тут не буде, — думала вона, — і тоді від мене не залишиться жодного сліду».
Одяг, приготований на цей вечір, лежав акуратно складеним на ліжку. Поряд була сіра спортивна сумка з причандаллям, потрібним для стретчинґу. Аомаме ще раз уважно його перевірила. Костюм з джерсі, килимок для виконання вправ з йоги, великі й малі рушники, а також невеличка коробочка з тонкою мініатюрною плішнею. Вона вийняла з коробочки плішню, зняла з неї корок, помацала пальцем вістря голки й пересвідчилася, що її гострота не змінилася. Однак для певності легенько наточила її тонюсіньким бруском. Аомаме уявила собі картину, як ця голка безшумно занурюється в одне особливе місце на шиї чоловіка. І, як завжди, все скінчиться за одну мить. Без зойку й жодної краплі крові. Спазма триватиме секунду. Знову насадивши на корок вістря голки, Аомаме обережно поклала її у коробочку.
Потім з коробки для взуття вона добула пістолет, загорнутий у теніску, і звичними рухами зарядила магазин патронами калібру дев'ять міліметрів. Із сухим брязкотом загнала патрон у патронник. Зняла запобіжник, а тоді знову його поставила. Обгорнула білою хусточкою й помістила у вініловий мішечок. Над ним поклала переміну білизни — щоб пістолет не впадав в очі.
«Що ще треба зробити?» — подумала вона, але не пригадала. Стоячи на кухні, приготувала каву. Сівши за стіл, пила її й закусувала рогаликом.
«Можливо, це — остання моя робота, — міркувала вона. — Найголовніша й найважча. Після її виконання мені вже не доведеться більше вбивати людей».
Аомаме не була проти втрати власного «я». Ба навіть навпаки, в певному розумінні вітала її. Не шкодувала ні за прізвищем, ні за обличчям. Не пригадувала в минулому нічого, за чим могла сумувати. «Почати життя по-новому — ось чого, мабуть, я жадала», — подумала вона.
А коли замислилася над тим, чого, по змозі, не хотіла б утрачати, то, як не дивно, передусім своїх непоказних грудей. З дванадцятирічного віку до сьогодні вона постійно жила невдоволена їхньою формою і розмірами. Часто думала, що її життя склалося б спокійніше, ніж тепер, якби груди були хоч трошки більшими. Та коли трапилася нагода (це був неминучий вибір) насправді змінити їхній розмір, вона відчула, що зовсім не бажає цього робити. Краще залишити такими, якими вони є. Можна й ними обійтися.
Аомаме помацала рукою груди під безрукавкою. Вони були такими, як завжди. Схожими формою на хлібини, що неоднаково набухали із замішаного борошна. До того ж розміри лівої і правої грудей дивно різнилися. Аомаме хитнула головою. «Байдуже! Все-таки вони мої», — подумала вона.
![Морли Каллаган - Подвенечное платье [Сборник рассказов]](/uploads/posts/books/237639/237639.jpg)
![Морли Каллаган - Подвенечное платье [Сборник рассказов]](/uploads/posts/books/237716/237716.jpg)
