Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць
А далi я напився. Вона мене споїла - досить швидко й непомiтно для мене самого. Тодi я не знав, що в неї проблеми зi сприйняттям чоловiкiв. Я думав, у її вiцi подiбних проблем не може iснувати. Така виразна доросла жiнка з такими глибокими викотами не може соромитися чоловiкiв. Вона народжена, щоб до неї торкалися. Поглядами чи губами. «Iрка так не може». «Що?» Спитав я. «Вона не може не пити, коли бачить чоловiка, який видається їй цiкавим, - продовжив Валерiй. - Я знаю. Я сам таким був». «Теж пив, коли бачив чоловiка?» Спробував, як вiн щодо жартiв, я. «Ми жили разом. Не дуже довго, в мене виникли проблеми з її братом». Отже, в неї є брат. Подумав я. Визнаю, я був упередженим до братiв. Наголошую, що з упередженням щодо цього брата я не помилився. Вiн вкрав мiй улюблений лижний костюм, тенiсну ракетку з фальшивим автографом Агассi та двi тефлоновi пательнi - маминi та Катерининi подарунки на вхiдчини.
Валерiй розповiв менi, що Iрина дуже хотiла замiж. «Не розумiю, навiщо їй це треба, вона ж фiзично не може нi з ким жити». Сказав Валерiй. «Тобто як?» Поцiкавився я. «Взагалi. Розумiєш, є такi люди, яким краще жити самотнiми. В них наче алергiя на чужу присутнiсть. Вона саме така». «Буває«. Погодився я. «А вона все одно хоче замiж. Дiтей. Типовi жiночi бажання, помилкове щастя, розумiєш?» Я тодi не дуже розумiв. «Чоловiкiв вона боїться». Я мовчки пив пиво. «Знаєш, як воно буває. Вона боїться, що вони подумають, що вона застара, що вона нiкчема, що з її рота вранцi смердить, що в неї закороткi вiї«. «Невже?» Запитав я. «Так, це такi штучнi Iрчинi жахи. Вона боїться чоловiкiв, але хоче замiж. Зрозумiв? Складна штукерiя». Я погоджувався, що штукерiя дiйсно складна. «Знаєш, як вона каже? "Пiд пiхву, що лежить, сперма не тече"«. Я намагався уявити цей процес. Голова болiла. «А в яку тече?» Запитав я. «В активну». Вiдповiв знавець пiхво-фiгурацiй Валерiй. «Коли вона п'яна, - її життя спрощується». «Але ж…» Промугикав я. «Атож. Про те, що потiм, вона нiколи не думає«.
«Розповiсти тобi, як ми з нею познайомилися?» Валерiй запитав, очi його були iмлистi. Знаєте, коли сп'янiла чоловiча постать пiд час ранкового похмiлу ставить перед вами такi питання, то ви, звичайно, можете вiдповiсти категоричне «нi», але вiн вам усе одно розповiсть те, що запланував, а вас вважатиме нечуйним лайном, позбавленим почуття товариськостi; то краще скажiть «так». Вiн, звичайно, почне свою розповiдь (годi сподiватися, що вас позбавлять такого задоволення чи випробування), але ви залишитеся в його пам'ятi шляхетною людиною (а чи багато ви знаєте людей, якi визнають вашу шляхетнiсть?) «Колись я прийшов на вечiрку до свого приятеля. То була офiсна новорiчна вечiрка. Приятеля я там уже не знайшов, тому що зайшов туди з iншої вечiрки, пiд ранок. Напоїв на столах уже не було, i я запитав якусь дiвчину, чи є тут що випити? Вона сказала, щоб я пошукав у сутеренах. Сутерени були темнi, свiтла там не було. Я намагався намацати вмикач. Але той не намацувався. Тодi я почав придивлятися i побачив чорну ялинку. Офiснi спiвробiтники поставили її саме там. Попрямував я на її обрис, тому що подумав, що зможу ввiмкнути гiрлянду. Йшов я, йшов, а потiм перечепився i впав. Те, об що я перечепився, i була Iрина, i ще один хлоп'яга, що валявся поруч iз нею».
«Вони там що… е… той?» «Нi». Валерiй - кмiтливий хлопчина. «Не той. Вони танцювали, впали й поснули. Може, звiсно, пiсля того, як упали й поснули, вони й той, але не тодi, коли я увiйшов». «Усе?» Зiтхнув з полегшенням я. «Нi. Потiм вона в мене вчепилася, тому я принiс її додому. Так почали жити. А пiсля того, як вона мене кинула, стала приносити менi додому своїх бахурiв-бухарiв». «Як я?» «Ну».
Ми ж з Iриною познайомилися банально: в лiкарнi. I вона нiде й нi з ким не валялася. Хоча в нас є де повалятися досхочу. Наприклад, пiд операцiйним столом. Iрина була травматологом. Пила вона, за свiдченнями Валерiя, ще з медичного училища. «В неї дуже мiцний органiзм. Я не знаю людей, якi можуть її перепити». Я уявив собi чергу людей, якi приготувалися перепити Iрину. «Привiт, невдахи». Сказав їм я. «Тому чоловiки не витримують. Iрка трохи п'янiє, стає розкутою i до всього готовою. А вони теж стають готовими. Вщент». Я згадував, як за п'ятою чаркою вона пожвавiшала, як її струнка ступня почала блукати лабiринтами моїх схрещених пiд столом нiг. Аж раптом я зник зi свого поля зору. «Так воно й буває«. Констатував мудрий Валерiй.
«Потiм починає працювати перевiрена схема. Вона кличе офiцiанта, вона платить за вечерю, вона пiдхоплює кавалера й тягне до мене. Ресторан вона обирає так, щоб був неподалiк вiд мого житла. Ось так воно й буває, хлопче». Iз цим не сперечатимешся. Буває. «А я почав пити, знаєш». Каже менi Валерiй, вiн дуже вiдвертий. «Вона знає, що я п'ю. Думає, що з солiдарностi. А я просто так п'ю». Вигляд при цьому в нього задерикуватий. «Ось залишила нам трохи грошви, щоб ми похмелилися. Ох, то баба винувата, що дiвчина черевата». «Вона сказала, щоб ти поки в мене полежав, а потiм вона побачить». «Що побачить?» Занервував я. Валерiй здвигнув плечима. Варто зауважити, що Iрина про мене геть забула.
«Привiт». Сказав я їй на роботi. «Привiт». Сором'язливо усмiхнулася вона. Вона говорила дуже тихо. «Що робитимеш надвечiр?» Поцiкавився я. «Та нiчого такого». Вона трохи пiдняла плечi, покрутила головою, пройшлася по них своїм тугим вузлом. Я її дуже хотiв. «Слухай, приходь завтра до мене. Тiльки вдень. Я нiколи не встаю рано». «Я завтра заступаю на добу». Сказала вона. «Може, сьогоднi ввечерi?» «Сьогоднi я в нiч». «У нас не збiгаються цикли». Знову посмiхнулася вона. «А ти вiзьми лiкарняний». Порадив я. I Iрина скористалася моєю порадою. Вона стала надзвичайно хворобливою жiнкою.
Колобку вона не подобалася. НАТО її схвалював. Втiм, НАТО був налаштований на пiдтримку будь-яких стосункiв, якi можуть вважатися засадами для справжнього подружжя. Варто сказати, що моя мати й Катерина, хоча i вважали НАТО не дуже кмiтливим хлопцем, обожнювали його за «нормальнi», «правильнi» життєвi погляди. Будда її коли уникав, коли не помiчав (у принципi, Будда так ставився до переважної бiльшостi людей). Я казав Колобку, що вона й не повинна йому подобатися. «Чому тобi повиннi подобатися мої жiнки?» «Тому що ми друзi». Колобок вiдповiдав. А я нiчого не говорив йому з приводу його фарбованих бiлявих подружок, бо це були не його жiнки, а тренери з сексу. «Андрiю, там привезли таке, матiр Божа, в нього чи неї не голова, а схованка вивiркових харчiв».
У нас з Iриною були складнi стосунки. Я важко сприймав її пияцтво, її випадкових подружок, її брата, котрий усе життя паразитував на нiй, а отже, спробував паразитувати й на менi. Мати говорила про те, що роман зi старшою за мене жiнкою спочатку її бентежив, а тепер вона розумiє, що ми iдеально пiдходимо одне одному. «Як вродилися!» Мати казала. Катерина Iрину не схвалювала, вважала її невдахою, хвойдою та п'яничкою. «Ти вiдзначаєшся повним невмiнням пiдшукувати собi рiвню». Катерина зауважувала. Вони були однолiтками, мали спiльну професiю, а отже, мали всi можливостi стати подругами, але Катерина ставилася до Iри зi скепсисом. «Що вас узагалi пов'язує? Секс?» Катерина запитувала. Iрина до всiх людей ставилася досить дружньо, спокiйно, нейтрально, але нiколи нi до кого не прив'язувалася. В неї нiколи не було близьких подруг, я так думаю, що свого брата вона тягла на собi, пробачала, сплачувала всi його борги (а вiн був схибленим гравцем), тому що насправдi думала, що це єдина у свiтi людина, яку вона любить.
Я ж його не любив. По-перше, вiн надзвичайно дратував мене своєю зовнiшнiстю. Цi його маснi очиська, блуклива посмiшка, рiдка борiдка, вертикальна ямочка на пiдборiддi. А ще вiн фарбував волосся. I користувався гелем. А по-друге, важко любити чоловiка майже твого вiку, який нiде не працює, грає в казино, нюхає кокаїн, переховується вiд боржникiв, програє великi суми. Часто програє твої, до того ж важко заробленi грошi. Повертаючись iз добового чергування, я сподiвався насолодитися ранковим сном, але часто мене зустрiчав п'яний Iринин малий, який продавлював мiй диван; його пiдозрiлi приятелi, темнi типи з вiдсутнiми поглядами; залишки смужок бiлого роздмуханого кокаїну на моїй занедбанiй кухнi; порожнiй холодильник; а iнколи й худорлявi голi незнайомки, що чекали на мене в ваннiй кiмнатi. Їм постiйно було холодно, тому вони тремтiли на махрових рушниках.
Одна з них, довiрливо притиснувшись до мене, повiдомила, що серед вiзерункiв на дерев'яних дверях моєї ванної кiмнати вона помiтила голу, розп'яту за ноги мертву жiнку з довгим хвилястим волоссям. Я не пам'ятаю, який вигляд мала та мала наркоманка, але щоразу, коли заходив у ванну кiмнату, шукав очима мертву, розп'яту за голi беззахиснi ноги жiнку. I часом менi здавалося, що я її бачу. Тодi я раптово пiтнiв, сiдав на пiдлогу, тримав голову двома руками, бо менi здавалося, що моя вiдтята голова зараз опиниться бiля нiг тiєї нещасної на дверях. (На цьому мiсцi Катерина неодмiнно запитала б, чи є в нашiй лiкарнi тямущий психiатр).
Iрина була вiдчайдушною нечупарою, чого я органiчно не був здатним терпiти. Я трохи вмiв куховарити i нiколи не вважав за проблему невмiння жiнки готувати. Я обов'язково прибирав хату щотижня та робив генеральнi прибирання щомiсяця. Вона ж розкидала свої речi по стiльцях, мiй вiшак вона перетворювала на чудернацьке дерево з листям-панчохами, плодами-лiфчиками та трусами, суцвiттям грайливих спiдниць; її панчохи можна було знайти пiд диваном, пiд крiслом, бруднi шкарпетки вона могла запхати мiж диванними подушками. Чашки з недопитками чаю та горнятка з кавовою гущею перетворювалися на шатерникiв, вони бродяжили столами, шафами, полицями. Їх легко можна було вiднайти пiд столом та лiжком. Вони були всюди, крiм тих мiсць, де їм належало бути. Я починав обурюватись, Iрина не зважала. «Якщо тебе це так бiсить, то прибирай. Мене воно не бiсить». Iрина казала. I я прибирав. А потiм припиняв прибирати. Тому що це було, на мою думку, несправедливо - не я все перетворював на смiтник. Коли я припиняв усе вичищати, бруд заполоняв геть усе. Я знову заводився. Iрина казала, що мене не розумiє. «Якщо це настiльки тебе колошкає, то чого ти доводиш до цього, чого вчасно не прибираєш? Я взагалi не розумiю, навiщо ти з цього вироджуєш проблему». Я ж вiдчував себе бiлим комiком нiмого кiно. Що стоїть iз роззявленим ротом та розведеними руками, занурюючись у проблеми, якi iншим не здаються вартими уваги.
