Любко Дереш - КУЛЬТ
Дощ наче зупинився у часі. Замість нього у повітрі повис липкий від сирості туман. Туману якимось чином вдалося згущуватись синхронно з Банзаєвою меланхолією.
Зненацька Юрко зупинився і озирнувся навсібіч. У сірій емульсії топились навіть стіни будинків. Туман, як і час, розчиняє межі. Банзай глянув через плече. Якась заблукала тінь далеко від нього пірнула у мокру сірість. Попереду, здається, також промайнуло щось темне. Хідники встигли покритися тонкою сіточкою вологи, що осіла.
Такого, звісно, не буває, але Банзаю видалося, що з вікон будинків за ним пильно стежать. Він повільно йшов далі, прислухаючись, як росте тривога. Навколо нього було лише відлуння від обцасів черевиків. (озирнися) Він озирнувся. Позаду нікого не було, але Юркові вида лося, що саме в цю мить щось прошмигнуло попереду. Банзай повернувся навколо своєї осі, й котроїсь секунди серце заскочило до нього в голову й почало бити зсередини по барабанних перетинках. Бо саме в ту секунду він не міг роз пізнати вулиці, на якій знаходився. Банзая накрила повна дезорієнтація, наче він щойно випірнув зі сну в незнайо мому місці. Не було зрозуміло, повертає вулиця, чи все ж таки йде прямо. Асфальтовий хідник видавався не пласким, а покритим нерівномірними зморшками та опуклими хви лями. Але мана відразу щезла, і Юрко впізнав вулицю Щор са. Туман приносив невідомо звідки надзвичайно низькі, тому й малопомітні вібрації, від яких свербіло в носі й сльозилися очі.
Він знову озирнувся.
Банзай пришвидшив крок і спробував заглибитись у себе. (тоді не так страшно) щоб налаштуватися на попередню прострацію, але від чуття (Присутності) зовнішньої обсервації не минало.
Юрко глянув через плече і відразу ж прямо вперед. Дуже легкі тіні пропливли углиб туманної завіси. У сутінковому мороці поповз легесенький ефемерний шепіт. Хоча, без перечно, це все здавалося. Банзай пришвидшив крок (тепер він мало не біг) і рвучко відчинив двері до будинку. «Ехо! - подумав він. - Відлуння від моїх кроків у тумані заломилось і перетворилося на шепіт… на гуркіт… правда? Ну правда ж?»
Він увірвався у студений коридор, освітлений однією кулястою лампою, що звисала з височенної стелі, і побіг кру тими дерев’яними сходами, голосно гупаючи дубовими дошками. Зупинився коло ґотичного вітражу, що тягнувся барвистою вузькою смугою аж до піддашшя, і виглянув через прозоре скельце назовні.
Туман.
7.
Банзай зайшов у квартиру, кинув під стіну вітальні наплечник. Одна зі стін у кімнаті, якій вдавалося водночас бути Юрковим кабінетом, спальнею, читальнею, бібліотекою та вітальнею, ішла навскіс - третій поверх у цьому будинку був уже мансардним. Ця нахилена стіна була обшита світ лими лакованими сосновими дошками. Решту стін він обклеїв нотами з партитурою «Летючого голландця» Ваґ нера: коли Банзай пересвідчився, що кімната таки потребує побілки, а грошей на шпалери нема, він використав аркуші з нотами для оркестру. У нахиленій стіні, та ще у стіні поруч були невеличкі вікна (якщо дивитись на будинок іззовні, то ці вікна можна знайти десь посередині даху). Під нависаю чою стіною стояло його ліжко, під іншим вікном - робочий стіл. Під третьою стояла книжкова шафа.
Банзай пішов на кухню, зварив собі кави і закурив.
Подумав, може б то, розкурити кальян? Передумав і поста вив платівку з «Креденсами» (сиріч «Creedence Clearwater revival»), куплену на вернісажі у старого знедоленого мело мана. М’який ошпарок психоделу шістдесятих та древній рок н’ ролець - власне те, що й потрібно у таку погоду, коли доводиться грітися на кухні при запалених пальниках газо вої плитки.
Випив каву з молоком, з’їв канапку й сидів. Слухав музику.
8.
Квадранс по сьомій хтось постукав у його двері. Від несподіваного звуку Банзай здригнувся. Останнім часом він став на диво лякливим.
О тій порі надворі висів присмерковий туман. Знову постукали: у будинку, де Банзай винаймав помешкання, вза галі ніхто не мав дзвінків, хіба би інсталював собі сам.
Він підійшов до дверей. За ними стояла Дарця Борхес.
Юрко прочинив двері та здивовано закліпав. Дарця дивилася на нього з під мокрого волосся сумними очима, з неї збігали малесенькі крапельки вологи. Від сирості волосся завилось більше, ніж звичайно. Дарця нагадала йому якогось безпритульного цуцика.
- Давай заходь, - промовив Банзай.
Дарця роззулася, кинула свій наплечник у коридорчику і зайшла в його кабінет.
- Ух ти. Ну в тебе й кімната!.. - захоплено сказала вона і зробила те, що здивувало й добряче налякало Банзая. Вона не стала вивчати фурнітуру чи книжки; це Дарця зробила згодом. Першою справою вона підійшла до вікна у нахиленій стіні та виглянула на зовсім уже темну й наповнену тума нами вулицю. Банзай зауважив, як напружувалось її лице, коли Дарця намагалася там щось розгледіти.
- Бачила шось на вулиці? Шось… гм м м… не таке? - спитав він, стоячи у дверях.
Дарця стомлено посміхнулась, відганяючи усі його тривоги.
- Нє а, просто вже темніє. Нічого не видно за туманом.
Страшно було йти до тебе.
9.
Кухня у Банзая також була маленькою. Там були газова плитка, мушля для миття начиння, холодильник (такий, знаєте, низенький, округлий, старої конструкції), стіл та бамбетель з вишневою оббивкою. І одна шафа на посуд, муку та крупи.
Мала сіла за стіл, він дав їй горнятко чаю. Чай був міцний, кольору кори з ебенового дерева. Чай пах берґамотом, був гарячим і солодким; горнятко було великим, спеціально, щоб можна було випити півлітри чаю без доливання води та заварки. Це горня Банзаю зробили на замовлення: мало форму людського черепа, який люто шкіриться, з великим глиняним вухом на потилиці. Щоранку він пив із горнятка каву з молоком. Наразі Дарця лише з цікавістю розглядала пугар і гріла об нього долоні.
- Будеш їсти яєшню? - поцікавився він.
Дарця зиркнула на білий плаский годинник на стіні (пів на восьму) і ствердно кивнула. Банзай підрахував, що шлях звідси до коледжу займає десь із півгодини. Дарця прийшла квадранс по сьомій, отже, вийшла ще до вечері в їдальні. А отже, мій непутящий Вотсоне, мала вже голодна.
Дарця нічого не розказала, просто пила чай, підносячи череп до рота обома руками, і розпитувала у Банзая про всілякі дрібнички. Тим часом він смажив шестияйцеву яєшню «Кольт», підсипаючи туди всіляких трав та жмені тертого твердого сиру.
Мала сама дала тарілки й сиділа далі в очікуванні.
- Ти можеш заночувати у мене, - сказав Юрко обережно, думаючи про її наплечник та пожитки у ньому.
Вона широко посміхнулася.
- А ти думаєш, нашо я сюди прийшла?
10.
Десь посередині їхньої трапези зникло світло. Дарця розповідала, які негоди привели її до Юрка. «Задрали, бляді», - ну дуже вже хотіла сказати вона у двох словах, коротко і зрозуміло, без прикрас, якби не.
- Задрали. З а к у м а р и л и, - підсумувала вона.
Звісно ж, мова йшла про гуртожитський соціум.
- Я в тебе заночую до завтра, гаразд? - спитала вона вкрадливо, дивлячись на Банзая, що сидів поруч на бамбетлі;
«Ніби я міг би тебе вигнати», - подумав він. Всередині все горіло. Дарця штурхнула його під бік ліктем, вимагаючи відповіді.
- Угу, - закивав головою він, оскільки рот був напханий яйцем та плавленим сиром.
Потім Дарця взяла до рук свічку і пішла разом із Юрком розглядати його вітальню. Вона дивилась на касети та пла тівки, підходила до шафи з книжками. Кафка, Іздрик, Бер роуз (правда, Вільям, а не Едґар Райз) і Керуак, Маккена і Сковорода, Ґроф, Воссон, Перфецький, Бах, Маркес, Вонне ґут і Андрухович, і Беккет, і Покальчук, і купа інших.
Дарця сіла за його стіл і заявила, що збирається зробити зараз всі уроки. Банзай знизав плечима. Ліг на ліжко й милувався її обличчям у світлі свічки. А потім вчинив украй непедагогічно, запропонувавши:
- Хочеш, можемо покурити кальян…
Дарця розвернулася на кріслі лицем до нього. Її очі запалали.
- Ка лья н? - перепитала вона. Тут же зіскочила з крісла й стрибнула до нього на ліжко.
- Давай! Банзайчику, давай покуримо… - вона пропхала руки між його спиною та ліжком, притискаючись у слабкому світлі до його грудей.
- Ну давай, Банзайчику, давай… гашиш? Анаша? Давай, чуєш?
Банзай обійняв її, і потік слів миттєво припинився. Дарця тепло дихала йому в губи. Він заглянув у її темні очі, очі лані, вогкі, блискучі очі, очі без дна, у яких дуже легко втопитися, очі без жодних запитань чи заперечень. У її очах він бачив щось, чого не було в погляді Солі: не прохання виграти її так, щоби потім було важко ходити, а лише бажання бути поряд із тим, хто не насміхатиметься, не кричатиме, не ображатиме її і не буде пробувати кривдити її й зачіпати за живе. Дарця проповзла по ньому вище, тягнучись устами до вуха.
- Ну давай, гашиш, анашу, чи шо ти там маєш. Ходи, ну?.. - так само вперто нашіптувала вона, дихаючи прямісінько у вухо. Із театральним стогоном зітхнув (він просто кайфував від малої) і, вставши, поліз у шафу за кальяном. Дарця, збуджена, пішла за ним.
