Ґюнтер Ґрасс - Кіт і миша
Здається, репродукції не вдалося цілком уникнути пошкоджень під час транспортування, — або ж папір не витримав пізнішого зберігання у вологому приміщенні, стіни і стеля якого, мабуть, протікали і не отримували достатньо свіжого повітря, бо у радіорубці не було ні власного ілюмінатора, ні доступу до вентиляційних люків, хоча останні і так були затоплені. У кожному разі вже через кілька днів після того, як Мальке переправив репродукцію до своєї кабіни, він уже знову понавішував собі щось на шию перед запливом, і це була не викрутка, а бронзова медаль із пласким рельєфом так званої Чорної Мадонни із Ченстохови, — на медальйоні була дірка для шнурочка, і тепер Пречиста теліпалася трохи нижче ключиць Мальке на чорній шнурівці. Ми вже багатозначно підняли брови догори, бо думали, що Мальке от-от знову почне свої релігійні теревені, але тут він раптом зник у носовій частині, ми навіть не встигли повилазити на капітанський місток і трохи обсохнути, і з'явився через п'ятнадцять хвилин, але вже без шнурка і медальйона, він сів за нактоузом і виглядав цілком задоволеним собою.
Він насвистував. Я вперше чув, як Мальке свистить. Хоча він це робив, ясна річ, не вперше. Але я тільки в той момент звернув увагу, що саме він насвистує, а він уперше склав при цьому губи трубочкою. Тільки я, єдиний, крім нього, католик на баржі, упізнав мелодії, які він насвистував: це були гімни на честь Діви Марії, один за одним, потім він спустився до поручнів, зсунув ноги за борт і в підкреслено доброму настрої почав вибивати такт ногами на дерев'яній обшивці, а далі, вже тихіше, але без зупинок, проспівав усю святкову молитву Трійці «Veni, Sancte Spiritus»,[2] а потім, як я і сподівався, — молитву, яку читають у п'ятницю напередодні Вербної неділі. Усі десять строф, починаючи від «Stabat Mater dolorosa»[3] до «Paradisi gloria»[4] і «Amen», одну за одною. Я, колишній старанний церковний служка, який, щоправда, останнім часом усе рідше з'являвся на служби отця Ґузевскі, ледь спромігся на те, щоб пригадати собі початок кожної строфи.
Він же легко відсилав свою латину назустріч чайкам, а всі інші: Шиллінґ, Купка, Еш, Готтен Зоннтаґ і хто там ще з нами тоді був, випросталися і слухали, вражено мотаючи головами: «Ну ти даєш!» або: «Ну ні фіга ж собі!» — і попросили Мальке повторити «Stabat Mater», попри те, що церковна латина зовсім не належала до сфери їхніх зацікавлень.
Але мені здається, що Ти все ж таки не збирався перетворювати радіорубку на капличку Діви Марії. Переважна більшість із тих речей, які Ти відтранспортував туди, не мали нічого спільного із Пречистою. І хоча я ніколи не був усередині Твоєї кімнати на баржі, — нам так і не вдалося туди проникнути, — мені вона уявляється якоюсь зменшеною копією Твоєї мансарди на Остерцайлє. Там не було хіба що вазонків із геранню та кактусами, які Твоя тітка, чдсто всупереч Твоєму бажанню, понаставляла Тобі на підвіконня, деякі підставки під кактуси були навіть багатоповерховими. Але у всьому іншому цей переїзд був цілком вдалим.
Після книжок і кухонного приладдя Мальке вирішив перетранспортувати свої моделі кораблів, поштове судно «Ґріллє» і торпедний катер класу «Вольф» у масштабі 1:1250. А крім цього, він примусив пірнути і сплавати чорнило, кілька ручок, лінійку, шкільний циркуль, свою колекцію метеликів і опудало засніженої сови. Я підозрюю, що меблі Мальке швидко втрачали зовнішній вигляд у вологій радіорубці. Особливо мали би постраждати від високої вологості звиклі до сухого повітря мансарди метелики у засклених коробках з-під сигар.
Але нас захоплювала саме ця беззмістовність і свідома руйнівна мета тривалої гри Мальке у переселення, і старанність, з якою він переносив назад до колишнього трала предмети, що їх два літа тому з такими труднощами повідкручував тут же, — старого доброго Пілсудського, інструкцію обслуги якогось пристрою, яка тепер знову була прилаштована десь унизу. Усе це дозволило нам ігнорувати набридливих восьмикласників з їхніми дитячими забавами і провести ще одне цікаве літо на баржі, для якої війна протривала тільки чотири тижні.
Ось лише один приклад: Мальке пропонував нам слухати музику. Той самий патефон, який він ціною велетенських зусиль витягнув звідкись із носової частини колишнього трала чи офіцерської кают-компанії влітку сорокового, коли ми разом із ним спромоглися доплисти на баржу разів шість чи сім, тепер був цілком відремонтований, і Мальке знайшов до нього дюжину платівок, а тепер цей предмет став останнім із тих, що їх він перетранспортував на баржу, витративши на це два дні. Під час переправи він не зміг утриматися і причепив на шию ручку від патефона, прив'язавши її на чорний шнурок.
Здається, грамофон і платівки непогано витримали подорож, бо ще того ж дня, коли Мальке завершив їх поетапне транспортування, він здивував нас глухими і деренчливими звуками музики, які долинали з радіорубки. Здавалося, обшивка от-от розвалиться на очах. Від цього у нас по спинах поповзли мурашки, хоча сонце все ще високо стояло над горизонтом і лише трохи похилилося. Ясна річ, ми тут же навперебій заверещали:
— Припини!
— Давай ще!
— Постав іншу!
І після цього прослухали довжелезну, як жувальна гумка, «Ave Maria», яка заспокоїла хвилі на морі: без Пречистої Мальке не зміг би цього зробити.
Ну, а крім того, численні арії та увертюри, — не пам'ятаю, чи я вже розповідав, що Мальке захоплювався серйозною музикою? — Таким чином ми отримували схвильовані акорди з «Тоски», казкові уривки із Гумпердінка і уривок симфонії із «та-та-та-там», яку ми і раніше часто чули у програмах концертів на замовлення.
Шиллінґ і Купка вимагали чогось живішого, але такого у Мальке не було. Та коли він поставив там, унизу, Зару, ефект був колосальний. її підводний голос змусив нас полягати пляцками на іржу і послід чайок. Я вже не пригадую, що саме вона співала. Та це і не мало особливого значення. Уривок із якоїсь опери, здається, ми чули це у фільмі «Батьківщина». Вона співала: «Ох, як втратила я вас». Плакала: «Вітер казку розповів». Пророкувала: «Я знаю, чудо станеться».
Ця співачка вміла заклинати сили природи і пропонувала усі можливі види розчулення. Вінтер першим ковтав слину і починав підшморгувати, а потім і всім іншим доводилося попрацювати віями.
А ще чайки. Вони і раніше були дурнуватими, без якихось спеціальних для цього причин, але коли внизу співала Зара, вони просто божеволіли. її пронизливим голосом можна було б різати скло, він міг би вириватися із душ померлих тенорів, злітав і зависав понад хвилями, цей багатократно повторений, але все ж неповторний глибокий нутряний плач найпопулярнішої на всіх фронтах і в тилу кіноакторки тих воєнних років, яка своїм голосом примушувала зронити сльозу навіть найчерствіших.
Мальке не раз пропонував нам для прослуховування цей концерт, аж поки із грамофона не почали вириватися тільки зовсім нерозбірливі звуки і тріскотіння. Жодного разу відтоді мені не вдавалося натішитися музикою більше, хоча я і зараз не пропускаю жодного концерту в залі імені Роберта Шумана, а щоразу, коли у мене з'являються гроші, обов'язково купую платівки від Монтеверді до Бартока. Ми сідали навпочіпки над грамофоном, мовчазні і ненаситні, називали його черевомовцем. Ми вже не знали, як ще можна похвалити Мальке, хоча і продовжували захоплюватися ним не менше, ніж раніше. Але часом, під скреготливе ревіння музики, нас охоплювали суперечливі відчуття, і ми ненавиділи Мальке, вважали його огидним. Або жаліли його, спостерігаючи, як до гавані повільно заходить вантажне судно. Крім того, ми трохи побоювалися його, адже він командував нами. І я соромився, коли нас бачили разом на вулиці. Або навпаки, пишався, коли сестра Готтена Зоннтаґа або Тулла Покріфке зустрічала нас із Тобою біля входу до кінотеатру чи біля казарм. Ти був головною темою наших розмов. Ми билися об заклад: «Цікаво, що він зараз робить?» — «Даю чесне слово, у нього знову болить горло!» — «А я можу з ким завгодно посперечатися, що він колись точно або повіситься, або стане знаменитим, або винайде щось неймовірне».
А Шиллінґ запитав Готтена Зоннтаґа:
— Скажи, якби твоя сестра почала зустрічатися з Мальке, ходити в кіно і всяке таке, скажи чесно, що б ти зробив?
VII
Виступ капітан-лейтенанта військово-морських сил і нагородженого високим орденом командира підводного човна в актовому залі нашої гімназії завершив концерти на колишньому польському судні «Рибітва». Якби не це, то наші музичні розваги із платівками та грамофоном могли б потривати ще днів чотири, але зустріч відбулася, і капітан-лейтенант, так і не відвідавши нашої баржі, припинив підводні концерти. Відтоді всі розмови про Мальке набули нового, хоча і не принципово нового змісту.
Капітан закінчив нашу гімназію десь у тридцять четвертому. Казали, що перед тим, як стати військовим моряком, він трохи постудіював теологію та германістику. Я не можу назвати його погляд інакше, як полум'яним. Волосся густе, кучеряве і цупке, профіль римлянина. Без звичної для підводників бороди, зате над очима нависали густі брови. Чоло трохи схоже як на чоло мислителя, так і на чоло мрійника, ніяких поперечних зморщок, зате від перенісся різко підіймалися дві складки, ніби у пошуках Бога. На опуклому чолі переливалося світло. Тонкий і гострий ніс. Рот із м'якими контурами, який він відкривав для нас із явним бажанням поговорити. Актовий зал переповнений, зокрема і сонячним світлом. Ми примостилися у віконних нішах. Цікаво, хто придумав запросити на цю доповідь капітан-лейтенанта з м'яко окресленим ротом учнів двох найстарших класів школи імені Ґудрун? Дівчата сиділи у двох перших рядах, їм уже пора було носити бюстгальтери, але вони не носили. Коли шкільний сторож оголосив доповідь, Мальке спершу хотів було не йти. Але я був певен, що зможу наполягти на своєму, і потягнув його за рукав. За нами і віконними шибами у шкільному дворі стояли нерухомі каштани, а поряд зі мною, у віконній ніші, тремтів Мальке, чекаючи, поки капітан-лейтенант почне говорити. Долоні були затиснуті поміж колінами, але тремтіти від цього не перестали. Вчительський склад і дві вчительки зі школи імені Гудрун розсілися на дубових стільцях із високими спинками та шкіряними сидіннями, які сторож акуратно розставив півколом. Вчитель Мьоллєр кілька разів плеснув у долоні і поволі досягнув тиші, у якій вчитель вищої категорії Клозе назвав гостя. За довгими і короткими косами старшокласниць сиділи семикласники із кишеньковими ножиками, тому більшість дівчат перекинули коси наперед. Тож семикласникам залишилися тільки короткі косички. Цього разу почалося зі вступу. Клозе говорив про всіх, хто воює на фронтах, на землі, на воді і в повітрі, говорив довго і без натхнення, згадав про себе і про студентів біля Лянґемарку, і про те, що на острові Озель загинув Вальтер Флекс, цитата: «дозрівшизалишитисьчистим — чеснотачоловіка». Згадав Фіхте чи Арндта, цитата: «тількивідтебеівчинківтвоїх». Не забув і про зразковий шкільний твір чи то про Арндта, чи про Фіхте, який капітан-лейтенант написав у випускному класі. «Один із нас, із нашого середовища, проникнутий духом нашої гімназії, вийшов із неї, і ми слідом за ним…»
