Харукі Муракамі - 1Q82. Книга перша
— Щиро дякую за допомогу, Міяма-сама. З обладнанням у вашому номері проблем нема.
— А хіба я вам спочатку не казав, що кондиціонер справний? — не обертаючись до неї, зарозуміло дорікнув чоловік.
— Послухайте, Міяма-сама, — боязко сказала Аомаме. — Пробачте, але на шиї у вас начебто щось приліпилося.
— На шиї? — здивувався чоловік і помацав ззаду шию. Трошки потер і недовірливо глянув на долоню. — Та начебто нічого не приліпилося.
— Пробачте, — сказала Аомаме й підійшла до стола. — Дозвольте зблизька подивитися.
— Та що там таке? — спитав чоловік з виглядом людини, яка нічого не второпає.
— Начебто фарба. Яскраво-зелена.
— Фарба?
— Не ясно. За кольором начебто фарба. Вибачте, ви не проти, якщо я торкнуся рукою? Може, вдасться стерти.
— Так, а що? — Міяма, нагнувшись, показав шию. Видно, недавно підстригся, бо волосся її не закривало. Аомаме вдихнула повітря, зупинила подих і, зосередившись, хутко знайшла те місце. Щоб відмітити його, легенько притиснула пальцем. Заплющивши очі, перевірила, що не помилилася в дотику пальця. Так, це воно. Хотілось, як звичайно, повільно в цьому впевнитися, але не мала часу. Намагалася якнайкраще використати надану нагоду.
— Вибачте, ви не могли б ще трошки побути в такій позі? Я добуду із сумки мініатюрний ліхтарик. При світлі в цій кімнаті погано бачу.
— Та звідки там узялася фарба? — спитав Міяма.
— Не знаю. Зараз з'ясую.
Не відпускаючи пальця, Аомаме вийняла із сумки коробочку й, відкривши її, добула з неї якусь річ, загорнуту шматком тонкої тканини. Однією рукою спритно витягла зі згортка цю річ, схожу на мініатюрну плішню завдовжки десять сантиметрів з дерев'яною ручкою. Вона її сама придумала й зробила. Вістря гостре, як швейна голка. Щоб воно не зламалося, вона запхала його в невеличкий корок, спеціально оброблений, м'який, як вата. Аомаме уважно зняла цей корок і засунула в кишеню. А відкритий кінець свого інструмента спрямувала в те місце на шиї Міями. «Спокійно! Бо зараз — найголовніше», — подумки казала вона собі. Якби вона помилилася хоч на один міліметр, усі її зусилля зійшли б нанівець. Передусім потрібна зосередженість.
— Що ви так довго робите? Скільки можна? — роздратовано спитав чоловік.
— Вибачте, вже закінчую, — відповіла Аомаме.
«Гаразд, усе вмить закінчу, — подумки казала вона йому. — Бо опісля вже ні про що не доведеться вам думати. Ні про систему переробки нафти, ні про тенденції на ринку нафтопродуктів, ні про квартальні звіти інвестиційній групі, ні про попереднє замовлення авіаквитка до Бахрейна, ні про хабарі урядовцям, ні про подарунок коханці. Мабуть, усе це вам добряче набридло, еге ж? Тож трішечки почекайте. Прошу вас, не заважайте, бо я зосередилася на серйозній роботі».
Знайшовши потрібне місце і зважившись на рішучий крок, вона підняла праву руку й, затамувавши подих, після короткої паузи опустила її з вістрям свого інструмента прямо вниз. Не дуже сильно натиснула. Бо інакше під шкірою воно могло б зламатися. Залишати його там зовсім не варто. Вона опустила вістря легко, жалісливо, під відповідним кутом, з відповідною силою. Вертикально, не опираючись земному тяжінню. Так, ніби тонке вістря само собою всмоктувалося в те місце. Глибоко, плавно, смертельно. Головне — вибір кута і прикладеної сили. Та ні, скоріше її відсутність. Якщо тільки на цьому етапі діяти уважно, то далі все просто — наче голка проходить у грудку тофу.[11] Вістря інструмента проникає в особливий орган у нижній частині головного мозку і зупиняє функціонування серця так, ніби задувають свічку. Кінець настає за одну мить. Зовсім швидко. Таке може зробити лише Аомаме. Ніхто інший не здатний намацати таку делікатну точку на шиї. Тільки вона. Її пальці володіють такою особливою інтуїцією.
Було чути, як чоловік раптом задихнувся. Всі м'язи його тіла скорчилися. Пересвідчившись у цьому, Аомаме мерщій витягла голку. І негайно приклала до ранки шматок приготовленої марлі, щоб зупинити кровотечу. Дуже гостре вістря голки перебувало під шкірою лише кілька секунд. Тому якби й була кровотеча, то зовсім незначна. Та все-таки зайва обережність не завадить. Залишати сліди не годиться. Одна краплина крові може забрати в неї життя. Аомаме жила за правилом: «Обачність — понад усе».
Поволі, з плином часу, сили покидали задерев'яніле тіло Міями. Як повітря проколотий баскетбольний м'яч. Усе ще притискаючи пальцем ранку, вона звалила чоловіка ниць на стіл. Його голова опинилася боком на купі документів. Його здивовані очі залишалися розплющеними. Наче востаннє були свідками якоїсь неймовірно дивної події. В них не проглядало нічого — ні страху, ні болю. Лише просте здивування. З ним щось сталося, але що — він не розумів. Навіть не збагнув, це біль, сверблячка, насолода чи якесь одкровення. У світі по-різному вмирають люди, але, напевне, немає такої легкої смерті, як ця.
«Вона у вас надто легка, — подумала Аомаме й насупилася. — Надто проста. Мабуть, спочатку я мала б влупити вас разів п'ять праскою, а вже потім допомогти вам спокійно вмерти. Бо ви — негідник, вартий такої жалюгідної смерті. Бо ви так само вчинили зі своєю дружиною. Та, на жаль, я не мала такої свободи вибору. Мені доручили швидко, потаємно, але напевне спровадити вас на той світ. І це доручення я щойно виконала. Ще недавно він жив, а зараз лежить мертвий. Навіть не помітив, як переступив поріг, що відділяє життя від смерті».
Аомаме хвилин п'ять притискала марлю до ранки. Терпляче, але так, щоб не залишився відбиток пальця. Увесь цей час її очі не відривалися від стрілок годинника. Упродовж довгих п'яти хвилин, що здавалися вічністю. Якби хтось з обслуги зараз зайшов у кімнату й побачив, як вона, з гострою зброєю в руці, тисне пальцем чоловікову шию, то все пропало б. Викрутитись вона не зуміла б. Міг прийти коридорний, щоб забрати кавник, і от зараз постукати у двері. Однак скорочувати цих важливих п ять хвилин вона не мала права. Щоб заспокоїти нерви, вона повільно й глибоко дихала. Квапитись не слід. Не годиться втрачати холоднокровності. Треба залишатися такою ж незворушною, як завжди.
Аомаме відчувала, як гупає серце. І під час такого серцебиття в її голові лунали фанфари із вступної частини «Симфонієти» Яначека. Нічний вітер безшумно пролітав над зеленими рівнинами Богемії. Вона знала, що розпадається на дві частини: одна й далі холоднокровно притискає пальцем ранку на чоловіковій шиї, друга страшно тремтить. Їй хотілося все це покинути й мерщій утекти з кімнати. «Я тут і водночас мене тут немає. Я одночасно у двох місцях. Усупереч теорії Ейнштейна. Та нема ради. Така доля вбивці».
Нарешті минуло п'ять хвилин. Але для певності Аомаме додала ще одну. «Почекаю ще хвилину. Потрібна така ж увага, як під час виконання термінової роботи». Вона витерпіла ще одну важку, нескінченну хвилину. Після того поволі відпустила палець, мініатюрним ліхтариком посвітила на ранку. Навіть не лишилося найменшого, як від комариного укусу, сліду.
Уколювання особливого органа в нижній частині мозку надзвичайно тонкою голкою спричинювало смерть, абсолютно схожу на природну. З погляду звичайного лікаря це, як не дивись, — серцевий напад. Людина працювала за столом, коли раптом все сталося. От вона й померла. Через перевтому й стрес. Чогось неприродного в цьому немає. Навіть не треба робити розтин тіла.
Цей чоловік був діяльною людиною, але трохи перепрацював. Отримував високі доходи, однак, померши, не зможе ними скористатися. Хоч одягався в костюми від Армані, їздив на автомобілі моделі «Jaguar», проте скидався на мурашку. Працював, працював і ні з того, ні з сього помер. Невдовзі про нього забудуть, а може, хтось скаже: «Шкода, був ще молодим». Або й промовчать.
Аомаме вийняла з кишені корок, настромила на кінець голки. Це делікатне знаряддя загорнула у шматок тонкої тканини, вклала у коробочку й запхала на саме дно сумки. У ванній взяла рушник і старанно витерла відбитки пальців, залишені в кімнаті, — тільки на щитку кондиціонера й на ручці дверей. Нічого іншого вона не торкалася. Рушник поклала на своє місце. Готельний кавник і чашку винесла на таці за двері. У такому разі коридорний не прийде по них, і труп виявлять пізно. Його побачить покоївка, що прийде прибирати в номері, або, як усе складеться добре, наступного дня, коли цей чоловік мав виписуватися.
Сьогоднішнього вечора він не прийде на нараду, і, можливо, люди зателефонують йому. Однак ніхто не підніме слухавки. Вони здивуються й, може, попросять відчинити двері. Або й ні. Залежно від того, як підуть справи.
Аомаме, ставши перед дзеркалом у ванній кімнаті, перевірила, чи її одяг не зім'явся. Застебнула верхній ґудзик блузки. Показувати ущелину між грудьми не довелося. Цей осоружний тип навіть на її принади не поглянув, бо таких людей вважав за ніщо. Аомаме легко насупилася. Потім поправила волосся, розслабила масажем м'язи на обличчі й перед дзеркалом напустила на нього приязну усмішку. Показала білі зуби, які недавно відполірував дантист. «Отже, я зараз покидаю кімнату з трупом і вернуся у звичайний реальний світ. Треба відрегулювати атмосферний тиск. Я вже не вбивця. А приязна, обдарована ділова жінка».
