Брати Капранови - Розмір має значення
- По цо? - здивувався пан Марек.
- Ми купуємо у вас «Граціозу».
- Бардзо добже! - він щиро зрадів від такої інформації і навіть сплеснув у долоні, зблиснувши діамантом.
- Багато «Граціози».
- Но, не надто дужо, - він звів брови, - бо як порівняти ту кількість, що пан замовляє на рік, із кількістю жінок в Україні…
Я вирішив не чекати ще одного статистичного звіту:
- Але достатньо?
- Очивіще.
Ага, перший крок є. Ходімо далі.
- Наші клієнти цікавляться деталями виробництва, та й самі ми хотіли б ознайомитися з тим, як відбуваються процеси на вашому підприємстві.
Він дивився на мене, ніби не розуміючи:
- Вона має малу ефективність?
- Хто?
- «Граціоза»?
Я розвів руками:
- Ні, вона має чудову ефективність.
- Но власне! То по цо пану виробництво?
Логічно, нема чого сказати.
- Зачекайте, пане Володиєвський. Але ж ми є ексклюзивним дистрибутором.
Оця вже мені собача бізнес-мова. Аж у горлі шкребе.
- А! - зрадів раптом Генеральний менеджер. - Зрозумяле. Пан цікавиться ціною. Власціве! І ми готові предисткутувати ціну, - він поклацав кнопками телефону: - Пані Кшисьо, ілє коштує «Граціоза» для України?
Та миттєво відповіла, немовби знала всі цифри напам’ять. Ні, все-таки професійний персонал - основа будь-якого бізнесу.
- Отож! - знову потер руки пан Марек, потім щось підрахував на калькуляторі. - Ну, я міг би скинути для пана пару злотувок. А точніше, одну і три десятих. Але тільки за умови істотного зросту обсягів. Бо я не якийсь там халупник. Мої фабрики розраховані на великий обсяг, і те, що пан купує зараз, для нас є фактично страйк! А якби…
Довелося втрутитися.
- Пане Володиєвський, мене не цікавить ціна.
- А цо цікавить пана? - щиро здивувався він.
- Виробництво.
- Рани Бозькі, на цо пану наше виробництво?
Він поводився точнісінько як пташка, що захищає своє гніздечко, але ж саме оте гніздечко і було моєю метою.
- Розумієте, пане Мареку, я не бухгалтер. Мене не цікавить ціна. Я лікар, і моя задача - оглянути виробництво і зробити висновки, чи відповідає воно нашим високим вимогам.
Про високі вимоги це я навмисне підпустив. Хай знає, з ким зв’язався. І пан генеральний менеджер дійсно занервував. Підскочив, немовби його бджола вкусила, та забігав своїм невеличким кабінетом.
- Не розумєм. На цо пану виробництво? Тераз у мене купує Китай. То як пан собі мислить, їх цікавить виробництво? Вони його мають в носі! Цікавляться, чи їхні китаянки будуть худими, коли прийматимуть препарат. І ще ціною. Ну, там упакування, обов’язкові написи, сертифікація… - він зачепився за нове слово і спробував іще один фінт, - в Україні «Граціоза» сертифікована?
- Авжеж.
- Но власне! Сертифікат - це одповідність певним стандартам. То значить, наш засіб одповідає стандартам України?
- Він відповідає міжнародним стандартам, - блиснув я ерудицією, - інакше б ми його не купували.
Пан Марек зупинився і навис наді мною, немов Роденівський мислитель.
- Но?
- Що «но»?
- Чого ж пану іще треба?
Я посміхнувся дещо кровожерливо:
- Подивитися ваше виробництво.
- По цо?
- Я вже пояснював.
Моя наполегливість нарешті досягла мети. Пан Володиєвський завмер, щось обмірковуючи. Пальці вибивали на столі складний ритм, котрий, як твердять медики, знаходиться в резонансі із власними біоритмами піддослідного. Я взагалі останнім часом дізнався чимало корисного завдяки спілкуванню з науковцями.
- То як?
Він явно вагався і треба було дотискувати.
- Ні, нех пан зрозуміє, ми маємо свої ноу-хау.
- Мені не потрібні ваші ноу-хау. Я лікар, а не технолог.
- Звідки маю відати, що пан не технолог? - вигукнув він, але потім отямився і стишив голос: - Ні, не маю поводу не вірити документам пана… але показати пану виробництво все одно не можу.
Останні слова далися панові Мареку непросто. Здавалося його ось-ось трафить шляк.
- Тобто мені так і передати своєму керівництву?
Це питання теж не було простим. Пан генеральний менеджер нервово почухав носа і сказав голосом ображеного першокласника:
- Я буду скаржитися.
- Кому? - здивувався я.
- Пану Винниченку. О, пан Винниченко - шляхетна людина! Він розуміє. Як то можна - вимагати від виробника показати своє виробництво? Це ж є комерційна таємниця!
- То пан генеральний менеджер покаже мені своє виробництво чи ні? - нарешті поставив я питання руба.
Він знову зачухав носа:
- Длячего пан не розуміє? Я би давно показав пану виробництво. Від корпорації «Краса і сила» не може бути секрету. Але я не можу! Чи пан розуміє? Не можу!
Оце вже діло! Хай мене корова на льоди запросить, якщо тут не заховане щось цікаве. Не може він - зрозуміло? І длячего? Ясний пьорун! Длятего, що коли б на виробництві все було чисто, він би зміг. Отже, результати першої розвідки можна вважати задовільними. Тільки б не перетиснути, щоб не перелякався завчасно. Все у свою чергу. Звичайно, була б моя воля, він би вже прямував до космопорту. В кайданах. Для мене доказів вистачить. Але не для керівництва. І тому я сказав примирливо:
- Ну, як пан не може - то не може. Чого так нервуватися? Що я, не розумію, чи що?
Мої слова справили приблизно таке враження, як глас Мойсея на народ Ізраїлю. Пан Марек завмер, немовби не вірячи своїм вухам.
- Направді? - запитав він обережно.
- Авжеж. Що таке комерційна таємниця, нам прекрасно відомо. Бізнес є бізнес.
- Точно-точно! Бізнес є бізнес. Бізнес! - він вхопився за це формулювання обома руками, а особливо тою, що мала каблучку з діамантом.
- Проте, - я спробував іще один варіант, - пан генеральний менеджер не відмовиться надати нам зразки сировини, що з неї роблять «Граціозу»?
- Відмовиться, - раптом рішуче заявив він. - Пан сам сказав: бізнес є бізнес.
Такий розвиток подій був цілком передбачуваним, тому я, аби не гаяти часу, підвівся з незручного фотелю. Пан Марек виглядав дещо спантеличеним, він явно не знав, як сприйняти несподіваний кінець розмови, коли на допомогу прийшла сама доля. А точніш, її намісниця в Польщі, секретарка генерального менеджера корпорації «Пані Граціоза». Вона занесла до кабінету тацю з двома філіжанками давно обіцяної кави. Довго ж вони її варять.
- То пан Мамай навіть кави не вип’є?
- Дякую бардзо. Кава впливає на серце.
- Шкода.
Я не повірив, що йому справді шкода. А пан Марек тим часом зробив біля мене два кола, проводжаючи до дверей, посунув секретарку з тацею і запопадливо притримував стулку, поки я вийду. А потім почвалав за мною до виходу, весь час бурмочучи, який радий бачити представника славної корпорації, і що весь до послуг пана Винниченка, щирі вітання йому та дочкам, і таке інше, що слухати було уже не обов’язково. Коли двері вже зачинялися, до мене долинула остання фраза:
- Кшисю, будете каву, що не став пити пан з України? Не пропадати ж їй.
Що там не кажіть, а всі багаті люди - диваки.
Комусь може здатися, що при першому контакті я зазнав фіаско. Але робота суперагента - це не те саме, що робота агента з продажу. Якби пан Володиєвський на все погодився, а потім нічого істотного виявити не вдалося - оце було б фіаско. А так - усе зрозуміло. Люди приховують тільки тоді, коли мають що приховувати. І вже чого-чого, а працювати зі складними клієнтами мене свого часу навчили.
Отже, тепер операція переходила до другої фази, уже цілком таємної. І головною задачею зараз було пролізти на завод, познайомитися з особливостями технологічного циклу та відібрати зразки. А коли маєш конкретну мету, засоби втілення знаходяться самі собою.
Я поколупався в надрах своєї пам’яті і знайшов там першу явку - місцевого транспортника, який мав довезти спеціальне обладнання. Хто не знає, поясню. Навантажувати агента технічними засобами, а правду кажучи, доволі громіздкою апаратурою, невигідно і дуже небезпечно. Для перевезення такої апаратури зазвичай використовують людей, які на півлегальних, а іноді й зовсім нелегальних засадах можуть ввезти до країни все що завгодно. Ідеальний випадок - наукові та технічні заклади, які потребують багато спеціальної апаратури. Хіба важко поміж калориметрами та чортзнащометрами приховати банального локатора або, скажімо, бомбу з годинниковим механізмом?
Отже, я їхав тепер до спального району столиці, на вулицю Плоцьку, де мешкав місцевий агент УГС.
Зрозуміло, що для початку я пересвідчився у відсутності стеження, бо така солідна корпорація, як «Пані Граціоза», запросто могла мати в штаті своїх топтунів, або користуватися послугами якоїсь охоронної контори. Але в кільватері було чисто, і я ще раз поаплодував сам собі, бо зумів вчасно зупинитися в розмові з паном Мареком. Він так і не відчув моєї справжньої небезпеки. А дарма.
Коли агент чистить собі хвоста, він часто мусить користуватися громадським транспортом. Мене особисто це дуже напружує. Ну, не люблю громадського транспорту, якось так з дитинства склалося. І все ж таки попри цю нелюбов рівно за півтори години я був на місці, свіжий і певний себе.
