Владимир Винниченко - Чорна пантера i бiлий медвiдь (на украинском языке)
Блек. Я як був малим, то тiльки й знав, що страждав на шлунок.
Мiгуелес. Ти з пелюшок - цинiк.
Блек. Навпаки, найчистiша й найгарнiша, виходить, iстота.
Мулен пiдходить до полотна, пiднiма покривало й дивиться.
Мiгуелес (обертаючись туди, до Блека). Ти подивись: ну що вартi всi вашi казочки, голi тiла, фантасмагорiї перед цим великим... Цим вселюдським, цим виразом любовної скорби матерi над дитиною... Тут... тут... чорт забирай, тут iсторiя людей, тут екстракт всякої любовi i краси. Ну, ти, шлунок, подивись! Та це полотно весь Салон ковтне, весь, з усiма вашими примiтивами, iмпресiонiзмами i всiм лахмiттям! Ось де краса! Бачиш, шлунок?
Блек. -ж кашу, Мiгуелес, бо буде порожнiй шлунок.
Снiжинка (рiзко). Це - краса? Це iнстинкт! Краса не тут. Картина тiльки показу , що в автора велика сила, й бiльше нiчого, яка навiть такий пошлий мотив може зробити гарною симфонi ю тонiв. Але вона ж i показу , що автор гине! Бiлий Медвiдь гине в пелюшках!
Корнiй (виходячи з задуми). Що?.. А, панове, лишiть... Е, що там дивитись.
Мулен. Месь Корнiй, я можу знайти вам доброго покупця на це полотно. Правда! Хочете?
Корнiй. А, мої панове, дайте менi спокiй... Нiкому я не продам. Ну що ви, їй-богу... Та й не до полотна менi. От ма ш... Хай воно собi...
Снiжинка. Ходiм, Янсоне!
Виходить лiкар, за ним Рита.
Лiкар (до Корпiя). Сина треба вивезти з Парижа. I якнайшвидше. Помре. В Iталiю або в гори. Цими ж днями.
Корнiй (розтеряно). Цими днями?
Лiкар. Чим швидше, тим краще. Говорю рiшуче. (До Рити). Що прописав, - робити зараз же...
Корнiй. А тут не можна помогти?
Лiкар. Сказав - нi. Прощайте. (Виходить, хмуро уклонившись всiм).
Снiжинка (хутко пiдходить до Корпiя, сильно стиска йому руку i з чуттям говорить). Ех, ви! Бувайте... Ходiмте, панове!
Всi прощаються й мовчки виходять.
Рита. Ну?
Корнiй ходить по хатi, кудовчить волосся, тре носа, поводить плечима.
Рита. Ну, Корнiю?
Корнiй. Ну що?
Рита. Що ж ти дума ш?
Корнiй. У нас нема грошей.
Рита. Я це знаю. Ти мусиш дiстати.
Корнiй. Де? (Здивований).
Рита. Де хочеш.
Корнiй. Я не можу дiстати... Де ж я дiстану? Да ш... Якби я мiг дiстати... Менi он треба за мiсце в Салонi, потiм... той, потiм франкiв сто, щоб... ну, словом, за протекцiю... А де я вiзьму?
Рита. Ти мусиш дiстати.
Корнiй. Господи Боже мiй! Та де ж я дiстану? От сть. Що я, не хочу, чи що? Ну, ма ш собi... "Мусиш"... Розумi ться, мушу... Гм! "Цими днями"... Я не можу цими днями... От сть: я не можу тепер iз Парижа їхати.
Рита. Значить, ти цiлком свiдомо вбива ш Лесика?
Корнiй (вражено). Рито?! Та як ти можеш... Господи Боже мiй! Лесика... Ех!.. "Цiлком свiдомо"... От це ма ш!
Рита. Цiлком свiдомо. Ти зна ш, що вiд тебе залежить його врятувати, й нiби не догаду шся.
Корнiй. Я знаю? Я?!
Рита. Ти.
Корнiй. Що ти хочеш сказати?
Рита. Те, що ти сам весь час дума ш.
Корнiй (сердито-тривожно). Я нiчого не думаю. От сть! Ну що ж думаю? Я нiчого не думаю. Говори, що я думаю?
Рита. Ти дума ш, що треба продати полотно.
Корнiй. Продати полотно? Яке полотно?
Рита. Он те.
Корнiй. Ну?
Рита. Та й усе.
Корнiй. Та що ти говориш?! Щоб я продав це полотно! Нескiнченим?! Та як же це можна? Що ти говориш? Ха! Щоб я продав це полотно. От узяв i продав, i все. Наче старi штани... От - це сть! От то-то! Ха-ха-ха!
Рита. Це - диний вихiд. Або смерть Лесика, або продаж полотна.
Корнiй. Та чого ж смерть? Ну, ма ш собi! Прийшов якийсь iдiот, сказав смерть, i вже. I сть. Чого смерть? Чого смерть?
Рита. Того, що ця хвороба у малого може ве сьогоднi-завтра перейти в скоротечний туберкульоз, i в два днi його не стане. Розумi ш?
Корнiй. Та хто сказав?
Рита. Лiкар.
Корнiй. А, ма ш, лiкар!..
Рита (надзвичайно тихо). Корвiю! Не доводь мене до... Ти виявля ш такий егоїзм, що менi гидко до... бажання плюнути на тебе. Щоб прикрити цей егоїзм, вiн лiкарю не вiрить. А кому ж вiрити? Снiжинцi твоїй?
Корнiй. Ну, то що я маю робити? Ну? Продати полотно? Та хто його купить нескiнченим? Ма ш!
Рита. Мулен купить.
Корнiй. А, Мулен! Ага, це розумi ться... "Мулен купить". А я як? Як же я, ти подумай, ну, ти подумай: продать полотно, це полотно... А я ж як? Так от собi живи, i потiм все... Та чи можеш подумати це: не скiнчить i продать?..
Рита. Можу.
Корнiй (глибоко вражений). Можеш?! Не скiнчить, одiрвать половину серця i кинуть? А ма ш, та цього не буде! А цього не буде нi-за-що. А вiзьми всього мене тодi й викинь. Що то справдi? Прийшов якийсь лiкар i вже ма ш. Та що то? Лесик не вмре, я скiнчу, i тодi... тодi можеш продавати... Та не купить Мулен! Нiзащо не купить. Хто може купити нескiнчене полотно? Де ти бачила?
Рита. Вiн зараз грошi дасть, а скiнчиш потiм.
Корнiй. Вiн не дасть.
Рита. Дасть. Позичить.
Корнiй. Не дасть, кажу я! Вiн позичить зна ш за що? (Дивиться на неї). А, ма ш. А так, я не позичу!
Рита. Вiн купить нескiнчене.
Корнiй. А я нескiнчене не продам. От i сть.
Рита. Що ж ти хочеш?
Корнiй. Нiчого. Дай менi спокiй.
Чути плач дитини.
Рита схоплю ться й вибiга . Корнiй ходить по хатi, кудовчить волосся. Через якийсь час Рита з дитиною на руках виходить в атель , за нею Ганна Семенiвиа.
Корнiй (хутко пiдходячи до Рити, яка сiда на канапi). Ну що, як? Чого вiн плакав? Леську! Ти чого плакав, га? Ти чого плакав, медвежа мо бiленьке, га? Який вiн став... Болить, га? Посмiха ться... Ах ти ж мо , дитинча хороше... (Зворушений сiда й дивиться на сина).
Ганна Семенiвна (обережно милуючи по головi Корнiя). Сину! Тiльки не сердься... Ну, подумай сам, чим же ця крихточка винна, га? I хiба ж таки вона не дороппа за шматок того, прости менi, рядна? Синочку, продай...
Корнiй. Мамо... (Кудовчить волосся). Ви, мамо, бачите, все судите по-сво му... А я по-сво му. От i сть... О...
Рита (нахиляючись до дитини). Лесику, скажи татовi, що вiн тебе не любить... Скажи йому, що вiн безсердечний, жорстокий...
Корнiй. Ну, от ма ш... Та ти подумай же, як я можу це зробити? Ну? Так зразу... На, трах, продав, нема нiчого, порожнiй весь.
Рита. Ти не порожнiй... Ти знов будеш. Син - один, а полотен ти можеш написати багато... Це ж, Нiю, один жах i егоїзм, що ти навiть вага шся... Ну подивись на нього, невже ти можеш допустити, щоб це тво живе, рiдне тобi творiння погибло?.. Це ж ти, частина тебе. I ти оддаси за те мертве рядно? Нiю!
Корнiй. Ну, це ти... То не мертве... I то частина мене... А, Боже, Боже!
Ганна Семенiвна. Синочку, ось утрьох блага мо тебе... Хiба ж тобi таки так важко? Ну, подумай же хоч сам: шматок полотна, фарби - i живе творiння, дитина твоя...
Рита (пiдносячи Лесика до Корпiя). Обнiми тата, попрохай його, Лесику, попрохай... Потягни за вуса... Посмiхнись до нього... Дивись, як вiн посмiха ться до тебе, якби вiн знав, що ти присуджу ш його на смерть!
Корнiй. Ну що ти їм скажеш! Видумали собi смерть, i ма ш... "На смерть". Яка смерть? Нiякої смертi нема й не буде! Правда, мо медвежатко? Правда, мо дитинча хороше? Нiякої смертi, будеш вели-и-кий, великий, виростеш, будеш малювати... Посмiха ться... Будеш? Га? Як слабенько кривить губки... Змiнився все-таки. От рисочка нова... Не дам, не дам тобi, мо бiдне, померти... Мiй Лесик не помре, нi-нi, тато не дасть. Правда? Тато такий великий, його Медведем звуть, вiн нiкому, навiть смертi, Лесика не дасть. От ма ш... причепилась до мого хлопчика... Вимучила його, малюсiнького, беззахисного... Он рисочки новi йому намалювала... Зовсiм новi... (Пильно вдивля ться й далi говорить уже неуважнiше, майже машинально). Рисочки цiлком iншi. От одна... I губки... I носик... Бiдного хлопчика. (Озира схилену Риту й Лесика). I у мами...
Рита подивля ться на Ганну Семенiвну, яка одповiдае їй пiдбадьорюючим, задоволеним поглядом i хитанням голови.
Корнiй. Зовсiм новi рисочки... I не такi... не такi... Гм! Зовсiм не такi... а... Ну да... От тут... Безумовної (Схоплю ться й бiжить до полотна, пiднiма покривало й дивиться).
Рита (стрепенувшись, перекида ться повним одчаю поглядом з Ганною Семенiвною). Корнiю!!.
Корнiй. Зараз, зараз... Я одну хвилиночку. Одну хвилиночку... Моментально... Так-так... Зовсiм не так... Зараз, зараз... (Хапливо бере з столу палiтру й щiточку). Зовсiм не так... Зараз, голубко, зараз... Ми все це зробимо... я тiльки... Все буде добре... (Поспiшно мiша . фарби. Бiжить до Лесика, вдивля ться, одмахуючись од Ганни Семенiвни й Рити, якi тягнуть його).
Рита. Корнiю!!! Я тобi говорю, схаменись!
Ганна Семенiвна. Сину! Та зглянься ж ти, хiба ж тепер час?..
Корнiй. Зараз, зараз... Ну, хвилиночку... Моментально... Отут... Ну, безумовно. Ах, зовсiм це не те!.. (Бiжить до полотна, зупиня ться, дивиться з одча м). Не теї Зовсiм не теї Все к чорту! (Кудовчить волосся).
Рита. Корнiю! Iди сюди.
Корнiй. Ах, дайте менi спокiй! Ну що там? Ну, не можна ж так! Ну, добре, я знаю, Лесик хворий... Дайте ж менi... Не можна ж так! (Одходить од полотна, вдивля ться. Бiжить до дитини).
Рита (сильно хапа його, притягу до дитини). Це хто? Говори!
Корнiй (здивовано). Що ти. Рито?
Рита. Я тебе питаю, хто це? Син твiй?
Корнiй. Рито!
Рита (беручи його руку, приклада до лиця дитини). Чу ш?
Дитина почина плакати.
