Юрий Логвин - Дозвiл на помсту (на украинском языке)
Хусейн прикинувся недорiкуватим напiврабом, напiвфранком i став служити одному хрестоносцевi з Венецiї. Потроху розгледiвся на все. Взнав про долю двох асасинiв, що не повернулися, i допомiг втекти бранцевi-мусульманину, одному iз прославлених лицарiв арабського вiйська.
За ними була погоня. Якраз вони добулися до того мiсця, де гори зовсiм наблизились до моря. Сказав тодi Хусейн визволеному чоловiковi:
- Слухай, Махмуде, ходiмо тепер у фортецю. Полишимо коней i гiрськими таємними стежками спокiйно дiстанемося до Захiдного Гнiзда.
Махмуд зразу ж спинив коня.
- А ти чого у той вертеп збираєшся?
- Бо там безпечно вiд франкiв. Спокiйно, а звiдтiля ти вже можеш пробратися чи до Багдада, чи до Каїра, як захочеш. Можеш i в Дамаск.
- Е, нi! - сказав Махмуд. - Це менi не з руки. Якщо франки мене тримали в полонi три мiсяцi, то асасини мене не протримають у фортецi й три днi...
Завагався тодi Хусейн. Певно, вiн, Махмуд, кимсь iз старших теж суджений... I стис ножа, але подумав: "Не було ж наказу".
- Ну, ти як хочеш, а я пiшов! - Хусейн злiз iз коня, кинув поводи. - Кiнь менi тепер не потрiбен, вiзьми собi, буде тобi за повiдного.
Але Махмуд здав свого коня назад.
- Вiдiйди далi, тодi вiзьму... - голос воїна ледь затремтiв.
- Ти боїшся асасинiв, я бачу. I що вартi твоя шабля i келеф... Але я не зачеплю тебе.
Махмуд мовчав i чекав, поки хлопець вiдiйде на стежку. Вона вела вгору, в гiрську ущелину. I тодi втiкач покликав коня, вхопив його за повiд i помчав кудись понад морем, тiльки з-пiд копит бризкала жорства, i десь звуки того чвалу розтавали в задусi левантiйської ночi.
Отак Хусейн вiдчув у собi неабияку силу, могутнiсть, коли вiн, майже беззбройний, наводив жах на досвiдченого, сильного i вправного воїна. I той був над ним на конi, при шаблi i при келефi. Он вона яка, наука наша, он яка сила братства асасинiв!
...Гнiздо.
Розповiв вiн про долю тих двох невдах асасинiв, про всi справи в християнському таборi, про їхнi незгоди. Не забув i про втечу Махмуда.
Почувши про Махмуда, старший брат аж пiдскочив i змахнув рукою, нiби намiрився вдарити Хусейна. Та не вдарив - це заборонялось мiж iсмаїлiтами. Але Хусейн затремтiв усiм тiлом.
- Ти все хочеш зробити по-своєму! Роби тiльки те, що тобi наказують! Хоча б твоя мати сидiла у в'язницi, якщо в тебе нема наказу, не визволяй! Iди молись i чекай.
Новий наказ був гiркий: iти в мiсто християнське. Там хрестоносцi влаштували шпиталь. У ньому треба було влаштуватися, прислуговувати лiкарям, доглядати хворих.
За якийсь час трапилася i тут спокуса Хусейновi. Був бiй, i з бою до шпиталю везли багатьох хрестоносцiв. Потрапив туди той заброда, що збезчестив та вкрав його сестру. Вояка посивiв, але очi лишились такими ж блакитними i жорстокими. I тiло було, як i ранiше, тiльки цього разу сiчене шаблями i бите келефами.
Хусейн виконував найретельнiшим чином усi накази лiкаря-християнина, за походженням сирiйця, i з усiх сил допомагав йому. Але думка про помсту пекла його i вдень i вночi.
Якось, коли християни щось там святкували, вiн виконав усi розпорядження лiкаря-сiрiйця i попрямував до головної брами. Час був непевний, i охоронцi були напоготовi i при повнiй зброї. Хусейн попрохав у сторожi, щоб випустили його за мури по зiлля. А вiн добре знав, яке зiлля шукати. Треба лише спуститись в оту опадину, перейти за пагорб. Там у яру мiж кущами терну росте низенький бур'ян з жовтими ягодами. З них буде смачне питво для хрестоносця. Хусейн назбирав шкiряну торбинку ягiд. Обережно поклав її за пазуху, щоб не пустили соку i не торкались його тiла. Саме тодi й побачив на схилi кiлькох кiз i зiгнуту вбогу бабу. Стара попросила Хусейна скрипучим голосом, щоб вiн допомiг їй пiдiгнати кiз до мiста. Хусейн здивувався - час ще раннiй, а баба повертається до мiста.
I от коли вони вигнали кiз на дорогу, сказала йому, i вiн здригнувся вiд несподiванки:
- Повертайся до гнiзда. Тобi наказують. I викинь отруту...
I знову був звiт. I старший брат йому сказав:
- Ти хотiв отруїти того хрестоносця, який зiвалтував твою сестру. Але ти не мав такого розпорядження. Отож знову порушив наказ i тому тепер пiдеш у грецький монастир!
I коли Хусейн повернувся до Гнiзда, ще раз був покараний за те, що без дозволу i без наказу вивчав у монастирi грецьку мову, за те, що вiн iз покарання влаштував для себе радiсть у вивченнi чужої науки. Тепер його надiслали на узбережжя разом з караваном, нiби полоненого.
Продали в рабство лiкаревi-єврею. I поїхав вiн з арабських земель у землю вiзантiйську. I вiд того, що став служкою лiкаря-єврея, аж нiби зацiпенiв, та нiчого вже не чинив поза наказом. Навiть не придивлявся до того, що i як робить лiкар, намагався не слухати того, що говорив лiкар iз хворими та своїми колегами. I зовнi все був якийсь нiби сонний.
I от повернувся до Захiдного Гнiзда. Цього разу серце його закалатало, вiн вiдчув неабияку радiсть, що за два роки не порушив жодного наказу. Старшому братовi розповiдав мало, говорив тихо, подробиць не описував. I з того, як ледь посмiхався слухач, Хусейн зрозумiв, що ось, нарештi, ним задоволенi.
Вночi, через тиждень пiсля посту в холоднiй келiї, його покликали, в старший брат сказав:
- Тепер ти чистий. Ти очистився вiд християнської та юдейської скверни. Тобi дозволяє сам Старець лiкувати всiх наших полонених i всю нашу скотину.
Обурення, образа вдарили Хусейну в голову, мучила думка про те, що йому все-таки не вибачили, що його знов принижують i вiдлучають вiд бойових справ. I що знов будуть змарнованi його знання, вправнiсть тiла. Хiба хто з них, побратимiв-асасинiв, змiг перейти стiльки земель своїми ногами i так швидко? Хто з них так довго плив до берега, коли втiк iз вiзантiйського корабля? Хто з них перебивався пiд час пiщаної бурi через кам'янi пагорби пустелi? Хто з них утiк на чужому конi вiд цiлої ватаги розлючених бедуїнiв?
Але iнший в ньому чоловiк, той, який уже упокорився, зрадiв усiм серцем i вимовив схилившись:
- Дякую! Я радий, що менi дозволили лiкувати бранцiв i наших коней та верблюдiв.
- Iди. Спати можеш знову разом з iншими.
I вiн мiсяць, i другий, i третiй лiкував верблюдiв. Вiд запалення легенiв маленьких верблюжат, кволих i слабих. Обережно пiдрiзав копита коням, що їх гнали гiнцi далекими дорогами. Промивав рани i гоїв виразки полоненим, що мордувались у глибокiй ямi пiд баштою i чекали викупу. Були серед них i християни, i мусульмани. Радiв з того, що йому дозволено бути корисним для свого Гнiзда, для всього братства. Шал, лють його i гордiсть за свої знання почали поступово вщухати. Та знов прийшла спокуса. Вона була понад його сили. Вибухла i зламала його волю, всi його щирi намагання. Бiйцi спали по кiлька чоловiк у келiї, ретельно вибiленiй вапном. Вiкна завiсили циновками. Через них просочувалася згори, з водозбiрнi, вода. Провiвав легкий вiтерець крiзь мокрi циновки, i повiтря в кiмнатi насичувалося свiжiстю та легкою прохолодою.
Сусiд Хусейна, низенький Алi, схожий на вiрменина, з пухлими щоками, з короткою шиєю, лежав поруч Хусейна, i обличчя його сiпалось увi снi, i вiн щось говорив то арабською мовою, то вiрменською. Його, видно, готували послати туди, де бувають вiрменськi купцi.
Алi перевертався з боку на бiк i нiяк не мiг прокинутись, нiяк не мiг вийти зi свого марева, що на його найшло. Хусейн мимоволi взяв за руку товариша. Спитав, ледь-ледь ворушачи вустами:
- Що тобi? Заспокойся.
- Буде, буде, буде перемога, буде щастя, - похапливо, скоромовно пробелькотiв Алi, - буде радiсть! Цього разу Жак Арден не втече вiд нас... Вiн вiдпливає першого дня мiсяця... вiдпливає з усiма своїми скарбами, своїми служницями, зi своїми красунями вiдпливає до Рагузи...потiм до Венецiї... а далi до Марселя... I будуть, будуть, будуть вони моїми. Маю дозвiл... дозволили, дозволили... До Рагузи...
Не мiг Хусейн цього знести, було понад його сили. Цей коротун Алi пiде на iвалтiвника його сестри. Люди, що повернулись iз полону, розповiдали, що сестра повiсилась на пiдйомному мостi фортецi. Хусейн трусився вiд страху. Але не вiд страху за власне життя. Його проймав жах, що вiн сам не зможе помститися. Адже всi буди в родинi Хусейна почались вiд появи Ардена. Перша думка Хусейна була про те, що можна влаштувати хворобу Алi. Хусейн знав лiки, знав i отрути. Та вiн зразу ж вiдкинув це. То була б зрада.
Отож Хусейн пiсля вранiшньої молитви прийшов до покоїв хазяїна i попросив одного з охоронцiв сповiстити, що вiн з проханням.
За хвилю його закликали. I Хусейн попрохав, щоб саме його послали скарати хрестоносця. Хазяїн пiдвiвся зi своїх подушок i, захлинаючись вiд лютi, загикуючись, ткнув пальцем в нього.
- Покинь усi свої справи, дурню! Iди молись! Молись, щоб Аллах допомiг тобi забути самого себе! Щоб ти забув свою гординю! Iди молись!
Хусейн покiрно пiшов. I молився, i була в ньому лише покора. Не було вже нiякої поваги нi до хазяїна, нi до своїх товаришiв.
Раптом через два тижнi пiсля посту й очищувальних молитов прийшов брат i покликав до головного. Той наказав готуватись.
...I тепер вiн стоїть на самiсiнькому вершечку надбрамної вежi i слухає вранiшнi звуки.
