Андрiй Чайковський - Сагайдачний
- Знайшов свiй свого…
"…приятеля, бовем ми з ним вiчний мир заварли - здрадецко напали, спалили, а спокойних подданих людей побили. Ми юж мнагократь наказивали козакам, жеби спокойно на своїх землях i местах сидели й турецьких татарских суседов наших неизультували под горлом й утратою нашей королевской ласки…"
- Сховайсь з твоєю ласкою.
"…Тепер пишеть нам свою тяжбу, иж много козаков на город єго милостi Варну напали, кораблi i судна огнем знищили, самую Варну спалили й пограбили, а жителей подданих єго милостi султана насмерть забили. А потом, укравши гультайським способом з-под Очакова турецкую флоту, увезли за собою в лиман й здесь на очах турецького бiм-башi спалили. Чрез тиї свавольства й грабежництва козацких лотров й гультаєв ми не можемо мати спокоя з Великою Портою. Таке свавольство не можеть бути перебачено й за то постановили ми вас сурово укарати.
Приказуємо вам беззовлочно видати до рук наших комiсаров превудцов й вихрителей той виправи. Приказуємо вас всi судне й байдаки ваше, ти котри суть на Днепру альбо гдекальвек схранени, в обецности наших комiсарiв спалити люб затопити. Висока Порта жичить себе, аби єй видати превудцов варнаньських й прислати в ланцухах у Стамбул, што ми й учиним. Между тими превудцами хочеть мати неякого Сагайдачного, альбовем всi указивають на него, яко на головного ватажка…"
Не дали далi читати королiвського письма. Один старшина скочив i видер письмо писаревi з рук, та хотiв його на куски порвати. Ще завчасу схопив його Сагайдачний за руку i письмо вiдiбрав.
- То вершок безличностi так до нас писати, - кричали зi всiх бокiв…
- Стiйте, панове, вгамуйтеся, - говорив Сагайдачний. - Коли вас, старшин, людей розважних, це письмо так роздратувало, то що би воно було, коли б його прочитав на великiй радi перед всiм козацтвом? Я сам того боявся. Саме письмо менi не страшне, хоч воно мене найбiльше лякати повинно. Ми це письмо гарненько сховаємо до слушного часу, а коли ляхам прийде скрутна година i знову зачнуть до нас сунутись з братерством, щоб ми їм помагали, тодi ми те саме письмо добудемо i народовi прочитаємо. Тепер з цього, якби козацтво про се провiдало, могла би вийти яка халепа…
- Їх би, цих комiсарiв, зараз у Днiпрi потопити, мов цуценят.
- Нi, ми сього не зробимо, бо цiлий свiт назвав би нас дикарями. То було б справдi не лицарське дiло, за яке не минула би нас кара Божа.
- Хай же буде i по-твоєму, але ми зараз вiдпишемо королевi так, що йому аж у п'ятах похолоне.
- Нi, я гадаю, що ми тим разом нiчого писати не будемо, лиш скажемо панам комiсарам твердо слово, що цього не зробимо.
Тодi зажартував собi генеральний суддя:
- Ов! Товаришу Петре, то ти таки не хочеш поїхати у Царгород до султана в кайданах?
- Поїду тодi, як менi самому схочеться Царгород побачити, але без кайданiв, лише з отсею шаблею…
- Якби султан знав, що то за птиця Сагайдачний, - говорив, жартуючи, Iскра, - то би сам просив короля, щоб його у Царгород не посилати. Вiн би йому усiх жiнок розлюбив… От тепер, як ми вертали з Криму, то визволена ляшка трохи не вдурiла, так у нього влюбилася…
Всi стали смiятися, а Сагайдачний каже:
- Не пора тепер на жарт, панове товариство, тепер краще обдумаймо, що i як комiсарам вiдповiсти, щоб надто Польщi не обидити…
- Чорт з ними! Що нам тут ляхи зроблять, хай прийдуть брати превудцов, та й ще в кайданах…
- Певно, що нам нiчого не зроблять, та ви подумайте, що вони можуть за нас ще бiльше помстувати на наших братах, що на Українi пiд їх кормигою стогнуть.
- А ми пiдемо на них походом i проженемо за десяту межу.
- Хiба самi не бачите, - каже Сагайдачний, - що поки що ми до того заслабкi, а Польща засильна. Зiрватися до нерiвного бою, щоб потiм соромно пропасти, то такого розумна людина не зробить.
- Як же довго ми на це ждатимемо? - спитав один з молодих курiнних отаманiв, Петро Скалозуб, - далi то i терпцю не стане, i сам народ до бою зiрветься.
- Це станеться тодi, коли Польща нас буде потребувати. Це послiдує незадовго. Вона заплутається у яку-небудь вiйну з сусiдами, тодi прийде до нас з поклоном:
"Нуте, панове козаки, збирайтесь, поможiть нам. I ми так зробимо. Тодi на реєстр нiхто не буде зважати. Але вже як зберемось, то засядемо твердо на Українi. Пiд ярмо на панський лан вертатися не будемо. I коли нам вдасться заволодiти хоч би частиною України, хоч би лише самою Київщиною, то згодом розширимось далi, Запорожжя остане i надалi тим джерелом, з якого козацтво черпатиме свою силу, а з України будуть туди спливати усi рiчки…
- Ну як же, панове отамання? Пiдемо за радою Сагайдачного i дамо вiдповiдь комiсарам без письма?
- Ми всi согласнi.
- Коли ж вiдправимо комiсарiв? - питає кошовий.
- Вiдправимо зараз, хай нам не смердять на Сiчi…
- Нi, я гадаю, завтра, - говорив Сагайдачний. - Нiчого спiшитися. Треба краще усе передумати та переспати. Стоїть на тiм, що нi. Та воно треба на се "нi" сказати солоденько i полiтичне.
- I на се ми згоднi, а вже ти, Сагайдачний, говори з ними за цiле товариство, бо головно тебе польський король хоче "мiти".
За валами Сiчi у куренi, призначеному для чужинцiв, вiдбувалась у той час рада мiж ляхами
Посходилися там усi, якi тодi на Сiчi пробували. Були тут три комiсари з своїми пiдручними канцеляристами, було тут багато визволенцiв з Варни, з Очакова, й тi, що з Криму вернулися, було їх тут бiльш сотки самих гербових… Комiсари не хотiли зразу говорити землякам, чого вони сюди приїхали, та потiм дехто виговорився, i довiдались усе. Вони привезли грiзне письмо до сiчовикiв, вони мають припильнувати нищення козацького флоту i мають забрати з собою винуватцiв Варненського походу. За Очакiв Турцiя ще нiчого не знала, а може, й знала, та ще не було часу погрозити Польщi. Тодi визволенцi не витерпiли, щоб не порушити цього дiла на спiльнiй радi. Та визволенцi, замiсть пiдбадьорити своїх комiсарiв, насiлись на них мокрим рядном та настоювали, щоб навiть не важились домагатися виконання свого приказу. Один з тих, що визволилися з Варни, говорив:
- Мушу припускати, мосцi панове, що цiла Польща з глузду збилась. Замiсть тим лицарям помагати в такiм святiм дiлi, то їм пiд ноги колоди кидають i за гарне дiло карати хочуть… Вони ходять у Турцiю з золотом i поклонами, а козаки пiшли з огнем i мечем, i золото собi звiдтiля забрали. Коли кого з нас, бiдних, не стане на окуп, то таки там i пропаде. Чи в Польщi за нас, бiдних, хто хоч пальцем рушив? А козаки, непроханi i некликанi, прийшли, i нас визволили, i тепер поводяться з нами по-братньому. Якби не козаки, ми би там i поздихали у важких муках. I за цей хлiб ми їм маємо платити каменем? Дай їм Боже здоровля i силу! Хай собi плавають по морю, мордують, i граблять бусурменiв, i визволяють далi християнський народ, мiж котрим i наших братiв чимало…
- Я мушу цей закид проти Речi Посполитої опрокинути, - каже один з комiсарiв, - що будто вона про шляхту не дбала i не опiкувалась ними. Рiч Посполита все за тим у Порти побивається, а пан гетьман польний Жолкевський стоїть все на кресах i пильнує.
- Тiльки з цього опiкування - що кiт наплакав, а Жолкевський нiчого краще не вмiє, як стояти та пильнувати, щоб українним панам добре жилося i хлопи щоб не бунтувались, а при нагодi то i козакiв приборкає та вимордує. Тьфу на таку роботу! Я прочуваю, що та, невинно пролита, кров наших оборонцiв, тяжко колись на ньому помститься.
- Вашмосць, таку герезiю говориш, що аж слухати страшно. Пан гетьман добре свого дiла пильнує, i коли б не вiн, то всi україннi панове повтiкали би перед непослушним хлопством з Русi, пропала би католицька вiра i унiя…
- Ха-ха-ха! Ото вашмосць сказав, що знав. Баба о хлєбє, а дзяд о фiялках. Я говорю о козацькiм лицарствi, о походах на туркiв, о визволеннi невольникiв, а йому україннi пани та неслухняне хлопство сниться! I що ж сталося б, коли б i українних магнатiв, i єзуїтiв, i унiї на Русi не стало? Чи Польща пропала би через це? Навпаки, усунулась би одна з ятрячих ран… Та що й говорити? Вашмосць, пiди на один мiсяць у турецьку неволю, хай тобi дозорцi вигарбують кiлька разiв дротяним канчуком спину, як ось менi, - вiн скинув миттю одежу i сорочку i показав свої, шрамами вкритi, плечi, - а тодi забудеш i за українних магнатiв, i єзуїтiв, i унiю, i Жолкевського прокленеш…
- У нас отцi єзуїти мають великi заслуги. Вони вдержують вищi школи, збирають лепти по костьолах на викуп невольникiв…
- Шкода, що ще не назбирали стiльки, щоб мене викупили… Вибач, вашмосць, а говориш так, як стара дурна девотка…
Комiсар обидився, аж старий Пшилуцький мусив його задобрювати…
- Ми, - говорив другий комiсар, котрий бачив, що визволеннi таки держать сторону козакiв, - ми так дуже на виконання королiвських приказiв наставати не будемо. Але так, без нiчого, вертати не можемо. Хай спалять кiлька старих суден i хай нам видадуть того, якогось козака Сагайдачного.
Лях, що говорив перше, лише руками сплеснув:
- Ви всi глузди втеряли. Чи, вашмосць, знає хто є той козак Сагайдачний? Тобi, певно, здається, що то собi звичайненький мужик, що втiк вiд панського економського канчука? То отаман з-пiд Варни, то освiчена людина, острозький учень, то лицар. То перший чоловiк на Сiчi, i вiн бiльше значення має, як кошовий. Зажадай вiд козакiв, щоб його видали, а втоплять тебе в Днiпрi, мов слiпе котеня. Та чорт бери, вашмосць, без одного дурня свiт не провалиться, але козацтво, роз'ярене таким безличним визовом, може нас усiх перебити, що жива нога звiдсiля не вийде. Не розумiю, як можна таких йолопiв, як вашмосць, в такiм важнiм посольствi посилати.
