Андрiй Чайковський - Сагайдачний
Пiзно внiч поплив з отаманського корабля Марко Жмайло, як наказний вiд отамана до козацьких суден. Вони мали переплисти зараз, поплисти в лиман, i там ховатися, поки не надпливуть очакiвськi судна та не застрягнуть на мiлинi. Тодi Жмайло мав на них з козаками наскочити i вибити усiх, а судна пiдпалити.
Вночi перекрались козацькi судна так тихесенько, що в Очаковi нiхто цього не помiтив.
В каютi отамана сидiв потурнак i важко задумався.
- Ти, отамане, приляж та проспися. Я буду пильнувати, мене i так сон не береться.
- Тобi би теж вiдпочити, бо ти менше спав, як я, а удесятеро стiльки робив. В рiшучу хвилю ти охлянеш зовсiм.
- Я не засну. В менi якесь таке твориться, що я цього i висказати не в силi. Мою душу якийсь несупокiй огортає. Сам не знаю чому. Я його вiдганяю вiд себе як можу…
- Заспокойся, ти поводишся так, що козацтво мусить тобi вiд серця простити лише за те одне, що ти дотепер зробив. Ти подумай, що Очакiвський флот вже пропав. Очакiв останеться без флоту. Тепер можна буде Очакiв легенькою рукою взяти i зробити там другу Варну. Коли паша довiдається, як хитро ти його одурив, то, певно, сказиться. Така помста над турками повинна тебе заспокоїти i вдоволити…
- Моя совiсть не зараз ще заспокоїться. Я в десятiй частi не висповiдався перед тобою з моїх грiхiв. Вони дуже тяжкi.
- Знаєш, Iбрагiме, що не без цього, що провидiння нарошно спрямувало твої кроки туди, кудою ти пiшов. Нiде правди дiти, що коли б не ти, ми всi пiд Варною були б пропали. I нинi, хто не спочив би на днi моря, стогнав би вже в турецькiй неволi. Коли б ти був не побiсурменився, не навчився турецьких звичаїв i мови, не узяв би торбу очакiвського пашi. А коли Господь вибрав тебе на сповнення своєї святої волi, то вiн тебе i простить, i ти знову будеш добрим козаком i не раз обороняти будеш батькiвську вiру.
- Спасибi, отамане, за цi слова вiдради. Вони, мов цiлюща вода, гоять рани моєї душi.
Потурнак узяв руку Сагайдачного i крiпко поцiлував. Сагайдачний почув на своїй руцi сльозу.
- Коли мене козацтво простить, я зараз пiду у Київ висповiдатися. Там, у Києво-Печерськiй лаврi, при мощах святих угодникiв божих шукатиму заспокоєння i прощення моїх грiхiв, там i до смертi покутувати буду.
- Не треба тобi i у Київ за цим ходити. У нас на Сiчi є своя церква i свої попи, люде розумнi i благочестивi.
- Невже ж є? - каже врадований Iбрагiм, начеб йому хто вiдкрите небо показав. - Вiдколи ж воно так?
- Недавно. Щойно минулого року церкву ми поставили i свою сiчову парахвiю завели…
- Догадуюся, що се твоя робота, отамане.
- Моя не моя, я церкви побудувати не годен.
- Воно так говориться, знаєш, як говориться: Caesar pontem fecit (цезар збудував мiст), хоч вiн й одного кiлка там не затесав.
- Чоловiче, - каже здивований Сагайдачний, - ти мене цiкавиш, хто ти? Звiдкiля ти латину знаєш? У якiй школi ти вчився?
- Там, де й ти, пане Конашевичу. Я тебе знаю з Острозької школи. Хiба що я вчився вище вiд тебе, бо я туди раньше прийшов i раньше вийшов. Як ти зачав, то я кiнчив.
- Скажи ж менi твоє iмення…
- Називай мене Iваном, коли ласка, далi поки що не скажу, коли ти мене не пiзнав. Я ще непевний сього, чи запорожцi мене не покарають, як Юду i Каїна в однiй особi, а тодi п'ятно з мого iмення могло б i мiй рiд споганити… I що ж з сього, що я вчора каявся, а нинi то я знову згрiшив, прославляючи перед сим болваном пашею iм'я Магомета i Аллаха…
- Се було не з серця, а так собi ради хитрощiв, для добра других а се вже не грiх.
- Я се зробив останнiй раз…
- Не говори! Прийде ще не раз таке, що треба буде галайкнути. Ми самою Варною дiла з турками не покiнчили… Тiльки я не можу собi нi раз нагадати, чи я тебе в Острозi знав…
- Я тобi опiсля нагадаю, а тепер не можу…
Сагайдачний бiльш не допитувався, хоч ще довго балакали. Сагайдачний таки задрiмав, а Iван вийшов на помiст i тут поклався, лелiючи рожевi надiї, що грiхи будуть йому прощенi.
Як лише стало свiтати, потурнак вже був на ногах i видавав голосно прикази. То був знову суворий, гордий турецький старшина, для якого жартiв не було. Прикликав до себе на помiст до свого боку одного очакiвського бiм-башу на свого прибiчного.
Тепер вийшли з пристанi всi галери. Очакiвським суднам приказав плисти передом.
Коли вже було далеко вiд Очакова, Iван прикликав на помiст Сагайдачного.
Бiм-баша, побачивши Сагайдачного, озброєного, та ще з булавою в руцi, в козацькiй шапцi - чалми вiн нiяк не хотiв надягати, скочив наляканий, начеб самого чорта побачив.
- Ваша милiсть! Що цей джавр тут робить? Коли вiн бранець, то чому ж при зброї?
- Заспокойся. Се козацький отаман цiлого того флоту, а ти мiж козаками… у гостях…
- Так то була зрада! - крикнув бiм-баша i скочив з кинджалом на Сагайдачного, та Iван схопив його за руку i стиснув так, що кинджал з руки випав на помiст.
- Зв'яжiть його, хлоп'ята, i причепiть до щогли його власним тюрбаном, щоб краще усе бачив…
Зараз прискочило кiлька переодягнених козакiв i присилили бiм-башу до щогли.
- Ти назвав се зрадою, - каже Iван, - та се не була зрада, лише воєннi хитрощi, на якi дав взятися твiй дурний паша. Незадовго ти ще побачиш, як очакiвськi кораблi один по другiм пiдуть з димом. З мого боку, се була також моя особиста помста над вами, турками, за мої терпiння i муки у вашiй неволi, за те, що ви мене збусурменили. Я мусив вам вiдплатити за те, що я мусив вчитися вашого собачого язика, ти, вашмосць, не хвилюйся i про себе не бiйся. Ось бачиш сей човен, що до нашої галери причеплений i, мов собачка, за нею бiжить? Вiн призначений для тебе. Коли ми дiло зробимо, то ти собi гарненько попливеш додому. Там скажеш твоєму пашi, щоб на мiй поворот даремне не ждав. Скажи йому вiд мене, що вiн дурний цап та що його цiлий розум - у великому животi.
Скажи йому також, що шовковий шнурочок, котрого вiн так боїться, певно, його не мине. А щоб тобi не було скучно самому, то попливе з тобою ще один правовiрний, якого ми пiймали в Днiстровiм лиманi, якому обiцяв отаман свободу.
Плили так довгенько. Iван не зводив ока з переднiх кораблiв. Аж тепер на них заметушилось, стали давати заднiм кораблям знаки…
- Ну, отамане, тамтим вже нi взад нi вперед, вони вже на мiлi засiли. Давай ти своїм знати.
Галери пiдплили на вiдстань стрiлу. Тодi Сагайдачний приказав стрiляти. Пiшов гомiн по лиману. Козацькi кулi падали на очакiвськi судна i робили багато шкоди.
Жмайло, коли щасливо минув Очакiв i був у лиманi, казав зо тридцять козацьких суден спорожнити зi здобичi, яку перенесли на малi байдаки, а сюди посадив найзавзятiших товаришiв з гаками та драбинами.
Як тiльки Сагайдачний став розбивати туркiв гарматою, з усiх бокiв випливали козацькi судна i обскакували турецькi кораблi, що не могли повернутись, мов собаки дикого кабана. Тодi Сагайдачний здержав пальбу i козаки з великим криком кинулись на туркiв. Зачiпали гаками, кидали мотузянi драбини i дерлись на кораблi. Турки оборонялись зразу скажено, та коли побачили таку силу, кидали зброю, клякали i просили пощади. Та їм нiхто не давав прощення. Вибили всiх, розкували гребцiв з кайданiв i перебрали на свої судна.
Переносили на байдаки все, що було їм потрiбне. Сагайдачний пiдплив ближче, а Жмайло, вимахуючи шапкою, вiтав його весело.
- Добре ти, Марку, справився. Як кораблi порожнi - пiдпалюйте.
Незадовго запалили очакiвськi кораблi, мов велетенськi смолоскипи.
На це все дивився бiм-баша, закусуючи губи аж до кровi.
- Тепер, бiм-башо, коли ти все бачив, сiдай у човен i пливи додому, та розкажи усе твоєму дурному пашi, що ти бачив, поклонися вiд козацтва i не забудь переказати те, що я сказав тобi ранiше.
Його розв'язали i спустили на човен. Зараз привели i другого турка. Бiм-баша не сказав нiчого. Схопив у руки весло i помчав долi водою.
Мiж козацтвом не було радостi кiнця. Такий похiд вкриє їх невмирущою славою на всю Україну. Козаки вигукували i викидали вгору шапками.
Отамана Сагайдачного славили попiд небеса.
Позакидали якорi i спочивали на мiсцi. Їх тепер ждала велика тяжка праця - веслувати горi рiкою байдаками, нагруженими багатою важкою здобичею. Сагайдачний радiв усiєю душею.
- Веселiться, товаришi, - гукнув отаман, - ануте бандуристи!
Козаки, почувши це, дуже зрадiли. Вони вже давно не бачили Сагайдачного таким веселим, як тепер.
Сагайдачний не пiзнав сам себе. Заволодiло ним одушевлення, захоплення силою козацького вiйська, коли воно стане впорядковане пiд сильною рукою. Варна була вихiдною точкою його мрiй про козацьку славу.
Задзвенiла бандура, i заспiвав його сильний голос думу про похiд на Варну, яку у цю хвилю складав вiдразу. Байдаки обсiли отаманську галеру, начеб бджоли матку в часi рiйки.
Пiсня лунала по Днiпровому лиману:
Ой в недiленьку та пораненьку
Зiбралися громадоньки
До козацької порадоньки,
Стали раду радувати,
Вiдкiль Варни дiставати:
Ой чи з поля, ой чи з моря,
А чи з рiчки-невелички?
Бiжать, пливуть човенцями,
Поплескують весельцями.
Ударили з самопалiв,
