Андрiй Чайковський - Сагайдачний
Хлопцi, ввiйшовши досередини, не знали, на яку ступити. Усе було для них новiстю. Посерединi стояли довгi столи з лавами, по боках - лежанки для бурсакiв. У тiй кiмнатi була заразом i спальня, i їдальня, i тут вони вчилися.
У бурсi мали примiщення тi хлопцi з околицi, якi не мали спромоги мешкати в городi, були дiти княжих державцiв i слуг з подальших околиць, мiщанськi дiти з поблизьких мiстечок i городiв. За своє удержання платили невеликi оплати, а багато їх було-таки на вдержаннi князя.
Як кульчичане туди попали, було тут дуже гамiрно, бо якраз поз'їздилися бурсаки з дому i наука леда день мала зачатися.
Диякон розповiв даскаловi, що був над бурсою поставлений волею ректора. Степан йому вклонився i всунув в руку золотого, чим вiдразу з'єднав собi його ласкавiсть. Вiн вишукав для кульчичан краще мiсце, i то одне бiля другого, щоб їх не розлучати. Вдоволений Жмайло просив ще даскала про опiку, розпрощався i пiшов до Плескача.
На тiм зiйшов час до полудня. У сiнях почувся дзвiнок, i зараз почали напливати в кiмнату хлопцi, що бавились на подвiр'ї, до обiду. Даскал показав хлопцям їх мiсця.
По обiдi повиходили всi на бурсову площу, де вони забавлялися та заводили рiзнi молодечi iграшки. Скакали через шнурок, перебiгалися, кидали м'ячем, метали списами дерев'яними або стрiляли з лукiв до мети. Даскал пояснював кульчичанам бурсовий порядок, а далi прикликав до себе старшого спудея (школяра) i казав i тих новикiв взяти до гурту. Хлопцi повеселiшали, осмiлилися i стали з другими забавлятися.
- Цiкавий я, - питає один бурсак Марка Жмайла, - що ти вмiєш?
- Я вмiю на шаблi битися.
- У нас лише дерев'янi шаблi, бо залiзних не можна.
- Я також залiзної шаблi не вживаю.
- Семку! - кликнув хтось. - Ходи сюди, на шаблi з ним помiряєшся.
Всi зацiкавились, i заки прийшов прикликаний Семко, вже й двi дерев'янi шаблi з'явилися. Марко зняв свою капоту i засукав рукави. Те саме зробив i Семко, i вони стали напроти себе, окруженi бурсаками. На площi вiдразу затихло, i всi сюди позбiгалися.
- До кiлькох разiв маємо складатися? - питав Семко.
- Як хочеш, складаймося, поки один одного не поконає.
- Та до смертi не будемо битися, ти кажи, скiльки разiв хочеш?
- Хай буде по трьох.
Зложилися, поставивши лiвi руки поза себе. Семко напер на Марка з усiєї сили, хотiв йому зараз показати свою перевагу. Марко вiдбивався зполегка, поки не зажив Жмайлової штуки. Зачепивши раз шаблю противника, вiн став так хутенько нею колувати, що Семко не мiг її висвободити. Потiм зiгнув нагально руку в лiктi, вибив Семковi шаблю з руки з такою силою, що вона геть полетiла понад голови окружаючих.
Всi аж охнули з подиву, бо Марко за той час анi кроком з свого мiсця не рушився, а Семко уходив в бурсi за великого мистця на шаблi. Але умова була до трьох разiв.
Семко ще не змiркував, чим Марко над ним горує, i розпочав двобiй так само. До того вiн був ще подражнений i гарячився. Марковi прийшлося тепер ще скорше його поконати.
- Пiдожди, небоже, я вже знаю, як ти робиш, тепер тобi не вдасться.
Семко став увихатися, щоб тiльки не дати своєї шаблi захватити. Та Марко таки доконав свого i третiй раз вибив з руки шаблю.
Семко, червоний мов буряк, задиханий, наблизився до Марка i, подаючи йому руку, каже:
- Ти тепер у бурсi будеш перший, нiчого казати. Але я мушу твоєї штуки навчитися.
- Так, то по-лицарськи, - каже вдоволений даскал, - ну, тепер, хлопцi, поцiлуйтеся i будьте приятелями.
На кульчичан стали тепер дивитися iнакше, i кожний забiгав, щоб з ними познайомитися.
- А чи твiй брат також такий мистець на шаблi? - питали, показуючи на Петра.
- Вiн також мистець, але вiд лука.
- Давайте лука! - кричали спудеї.
Петро взяв у руку лука, попробував силу тятиви, вiдтак зважив стрiлу в руцi й спитав:
- Куди маю стрiляти?
- Цiли в турка, он там, на огорожi.
Справдi, намалювали там хлопцi вуглем турка у великiй чалмi, з бородою, та ще з файкою в зубах.
- Де цiлити?
- Кажуть тобi, в турка, не бачиш?
Та виджу, що в турка, але де - в око, в нiс, в писок?
- Невидальщина! Ти собi жартуєш з нас! Буде з тебе, як поцiлиш у голову.
- Я з вами, вiдай, не договорюся. Отож кажу вам наперед, що поцiлю в лице коло носа або в сам нiс, бо ще не знаю сили того лука.
Петро зложився i випустив стрiлу. Вона поцiлила турка в сам нiс. Знову усi охнули.
- Тепер цiлю в зуби, - каже Петро, дуже радий з того, що так йому повелося.
Знову фуркнула стрiла i попала турковi в зуби.
- Господи, а це що? - питали спудеї, зачудованi.
- Бiса iмiєт! - каже один.
- Тепер стрiлятиму без бiса, - каже Петро, усмiхаючись, - треба турковi вибити око! Во iм'я отця, i сина, i святого духа! - Вiн перехрестив лук i прицiлився.
Стрiла попала турковi в око.
Спудеї кинулись до фiгури.
- Не рушати стрiл! Хай побачить пан ректор.
Тепер виступив мiж хлопцiв якийсь козак. Вiн стояв позаду i приглядався так двобоєвi на шаблi, як i стрiлянню. Козак був кремезний, гарний мужчина. Лице гарне, обгорiле вiд сонця, чорний вус. На ньому багатий оксамитний кунтуш i сап'яновi червонi чоботи. Вийшовши з гурту, вiн узяв обох хлопцiв на руки, мов малих дiтей, i каже:
- Лицарi з вас будуть, ось що! Таких мистцiв то хiба на Запорожжi шукати. Знайте, що я перший пушкар мiж козацтвом, а ти будеш перший лучник, а ти - перший на шаблi. Чи ти не з роду Жмайлiв? Бо на Запорожжi ця штука Жмайловою зветься. Ростiть, хлопцi, на славу України.
Вiн поцiлував одного i другого i поставив на землю, а сам вийшов з бурсового города.
Це був Северин Наливайко. Бурсаки обожали його, вiн був для них узором козака-лицаря. Тепер, як вiн так звеличив тих новикiв, то вони в очах товаришiв виросли на великих людей, вiдразу схилили на себе серця усiх, Та то ще не був кiнець їх сьогоднiшнього трiумфу.
Петро взяв ще раз у руку лук i вибрав стрiлу.
- Я вам, товаришi, ще щось кращого покажу! Ось - глядiть! - ворона летить! - Вiн прицiлився, - ворона впала нежива в огородi. Мiж спудеями повстав великий рух. Всi бiгли по вбиту ворону, мало що її не розiрвали.
Та в ту хвилю надбiгло кiлька хлопцiв вiд входу i крикнули:
- Тихо, його милiсть iде!
Мiж хлопцями наче маком посiяв. Всi замовкли. Князь прийшов до огорода в товариствi ректора. Сюди заходив вiн iнколи, як школа вже була в русi. Нiхто не мiг вгадати, яка тому причина. Хлопцi пiдступили i з пошаною цiлували його одежу.
- Чого ви такi веселi? - князь побачив вбиту ворону, в якiй стирчала стрiла. - Хто її вбив? - питає
- Оцей новик! - закричали всi, показуючи на Петра. - На лету поцiлив!
Князь поглянув ласкаво на Петра, що стояв червоний, мов рожа, наче винуватець який.
- А оце в турка поцiлив три рази, - каже другий,- з кожного разу сказав наперед, де цiлити буде.
Князь пiдступив до огорожi i взяв стрiлу, - вона вбилася дуже твердо в дошку.
- Якби, небоже, так живого поцiлив, то не жити би йому бiльше.
Князь був у незвичайно добрiм i веселiм настрої, що в нього задля тих нещасть, якi його дiм навiдували, траплялося дуже рiдко.
- Ти в чiм мистець, молодий шляхтичу? - питає князь, звертаючися до Марка.
- Вiн мистець до шаблi, - закричали всi.
- Ану, давайте шаблi, - каже весело князь. Принесли шаблi, а князь каже: - Бери, хлопче, шаблю, помiряємося.
Марко стояв як на гранi. Шаблю брав несмiло в руки.
- Бери, не соромся, це лицарське дiло. Марко ще бiльше збентежився, взяв шаблю, нiби складався. Всi визирали в напруженнi, що з того вийде, але Марко поклав шаблю пiд ноги князя i каже:
- Я не смiю. - Вiн став плакати.
Князь був тим вдоволений.
- Гарно, синку, що ти вмiєш пошанувати i вiк мiй, i стан, хай тебе бог благословить.
- Чи екзамен пiшов добре? - питав князь ректора.
- Дуже добре! Я навiть чудуюся, як могли вони стiльки знання набратися в малiй церковнiй школi.
- Видно, що вчителiв має добрих. Ми про ту школу будемо пам'ятати.
Князь поговорив ще з ректором про потреби школи i вiдiйшов.
Хлопцiв уже нiяка забава не бралася. Ректор, вiдвiвши князя, завернув до огорода. I вiн був дуже радий, бо, користаючи з доброго настрою князя, дiстав обiцянку, що князь спровадить до Острога вчителя прямо з Грецiї, до науки грецької мови.
Ректор позволив бурсакам вийти до мiста на цiлу годину, розумiється, пiд наглядом даскалiв та дияконiв.
Нiколи хлопцiв самих не пускали, бо не можна було дiждатися їх повороту. Їх забирали до своїх домiв мiщани i сито їх угощали. Крiм того, їх обдаровували всякими "снiдами", що вистало б на цiлий тиждень. Тепер завели таке, що кожний мусив сказати, до чиєї хати йде. Бувало й так, що пiд недiлю заходили мiщане до ректора i випрошували собi по двоє-троє хлопцiв до себе. Острозькi мiщане величалися своєю школою i дуже любили хлопцiв. Це дiялося навпаки iншим бурсам, наприклад, в Києвi, де бурсаки дуже людям пакостили i тягли з возiв, що попало. За то звали їх курохватами i дуже їх боялися. В Острозi бурсак не потребував красти, лазити по чужих садах по овочi, бо всього йому давали добрячi мiщане з доброї волi.
Петро з Марком зайшли вiдразу до Плескача, де їх гарно угостили. Плескачам, як їм розповiли про ту честь, яка їх сьогоднi стрiнула, здавалося, що i на них кинуло промiннями вiд княжого сонця.
