Iван Франко - Лис Микита
«Мурцю! - скрикнув Лис Микита.
От не ждали! От візита!
Боже милий, як я рад!
Ну, ходи в мої обійми!
А про те казать не смій ми,
Щоб як стій іти назад!
Таж Лисиця, твоя тітка,
Так тебе видає зрідка,
Що не пустить нас під ніч.
А маленькі Лисенята,
Чи ж вони пустили б брата?
Ні, то неможлива річ!
Повечеряєм гарненько,
Проспимося, а раненько
Холодком - та й в божу путь!
Я про царський суд не стою.
А що рад піду з тобою,
Ти про сеє певний будь!
Он з Медведем інше діло!
Ти розваж: прийшов Бурмило,
Мов розбійник, у мій двір.
Та й до мене з криком, фуком,
З величезним в лапах буком -
Я ж малий, слабенький звір!»
«Ой, нанашку,- рік Мурлика,-
Ласка ваша завелика…
Але ліпше ми не ждім!
Ніч чудова, місяць світить…
Попрощайте жінку й діти,
Та й у путь як стій ходім!»
«Мурцю,- каже Лис,- май розум!
Ніч не тітка, ми не возом
Будем їхать, ні літать.
Всяка погань лісом лазить,
Ну ж но хто на нас наважить!
Ні боротись, ні втікать!»
Ті слова Кота Мурлику
Кинули у дрож велику.
«Ваша правда,- він сказав,-
Мушу на ніч вже лишиться…
Та скажіть, щоб поживиться,
Де б я тутка що дістав?»
«Що ж, не гнівайсь, Мурцю дільний!
Чоловік я богомільний,
Піст твердий держу день в день.
Та тобі вже я придбаю
Найсмачніше, що лиш маю:
Крижку меду з'їж лишень!»
«Меду? Тьфу! - відрік Мурлика.-
Най Бурмило мід той лика!
Ним мене ти не вкормиш!
Та у вашому фільварку
Чей же є де в закамарку
Хоч одна порядна миш?»
Лис Микита рік до Мурка:
«Ти жартуєш! Навіть турка
Я б мишми не трактував!
Що ти видумав, небоже!
Миші їсти!.. Милий боже!
Про таке я й не чував!
Та як мишей ти бажаєш,
Мурку любий,- тут їх маєш,
Що хоть ними гать гати!
Тут у війтовім будинку
Мишей тьменна тьма, мій синку,
І близенько нам іти!»
«Ах, нанашку мій наймильший,
Поведіть мене на миші!
Я на миші дуже звик!» -
«Добре! Так ходи ж за нами!»
І полізли бур'янами,
Аж де війтів був курник.
Там в стіні діра пробита,
Нею часто Лис Микита
Ніччю в курятник гостив;
Вчора ще пустив він крові
Війтовому Когутові,
Аж Когут і дух спустив.
Війт, зо злості зчервонівши,
З Когута лиш пір'я вздрівши,
Крикнув: «Ні, вже не стерплю!
Мушу злодія зловити!»
Край вікна дав присилити
Мотузяную петлю.
Лис Микита се пронюхав
Та й говорить: «Мурку, слухай,
Як там мишки цвіркотять,
Мов горобчики невинні!
А ось тут і дірка в глині -
Тільки влізти та й хапать!»
«А безпечно ж тут, нанашко?
Нині за біду не тяжко,
А війти - то хитрий люд!» -
«Га,- говорить Лис зрадливий,-
Хто занадто боязливий,
Най такий покине труд!
Всередині там не був я
І про хитрощі не чув я,
Та коли боїшся ти,
То ходім раніш додому,
Повечеряєм по-свому:
Редьку й медові соти».
Кіт Мурлика застидався.
«Що, гадаєш, я злякався? -
До Микити він озвавсь.-
Страх не є котяче діло!»
І у дірку скочив сміло,
І шасть-прасть! в сильце спіймавсь.
Ой, повис він у воздухах,
Затріпавсь, та по тих рухах
Шнур ще дужче горло стис.
Кинувсь - вдаривсь до одвірка!
А згори, де клята дірка,
Заглядає зрадник Лис.
«Ну, що, Мурцю мій наймильший,-
Каже він,- смакують миші?
Правда, що за пишний смак!
Хочеш солі? Я покличу,
Або в війта сам позичу,-
Чи волиш все їсти й так?..
Ого-го, вже й ти співаєш!
Але славний голос маєш!
Тенор! Ах, люблю на смерть!
Жалібно, аж ллється в душу!..
Ох, бігме, я плакать мушу…
Ну, спасибіг за концерт!»
Раптом двері заскрипіли,
Війт роздягнений, спотілий
З палицею сам впада;
А за ним сини і слуги,
Сей з ременем, з буком другий -
Ось де Муркові біда!
«Бийте злодія! - війт крикнув.-
Вчора Когута нам смикнув!
Бийте, поки спустить дух!»
І луп-цуп! летять удари…
Мій Мурлика з уст ні пари,
Мов осліп уже й оглух.
«Бийте!» - війт кричить і кропить.
Втім Мурлика скік! Як вхопить
Пана війта за сам ніс!
Хруп та й хруп, мов миш велику,
Кігтями роздер всю пику,
Мовби гречку грабав біс.
«Ґвалт! Рятуйте!» - крикнув з болю
Війт і впав, як сніп, додолу.
Всі до нього.- «Гей, світіть!
Гей, води? Гей, губки, вати!»
Кинулися кров спиняти,-
Вже й не в голові їм Кіт.
А в Кота тверда натура:
Лиш відсапав та й до шнура,
Взявся гризти і кусать.
Далі шарпнувся щосили,
Шнур урвався, і в тій хвили
Кіт свобідно міг гасать.
Ну, він мишей відцурався,
В курнику й не обзирався,
А, задравши хвіст, як міг
Драпнув в дірку та до ліса,
А лісами, мов від біса,
Просто в царський двір прибіг.
Як уздрів його Лев-батько,
Збитого, мов кисле ябко,
З злості аж позеленів.
«Що? - кричав звірів правитель.-
Чи знов сміє той урвитель
Насміхатись з моїх слів?
Ні, вже того забагато!
Будь я пес і пес мій тато,
Коли се йому прощу!
Військо шлю на гайдамаку!
Скоро зловлю,- на гілляку
І гніздо все розтрощу!»
Грізно цар ревів і тупав,
Був би Лиса з кістьми схрупав,
Якби мав його в руках.
Аж як гнів пройшов безмірний,
Виступив Бабай покірний
І сказав при двораках:
«Царю, явна річ, не скрита:
Вольний є козак Микита,
Право ж каже тричі звать
Винного на суд твій, пане.
Аж як третій раз не стане,
Суд заочний видавать.
Що в тім правди чи неправди,
Що про нього клеплють завжди,
В те не входжу,- та для всіх
Рівне право! Тож пошли ти
І мене ще до Микити,
Чей, прийде до твоїх ніг».
Цар махнув лиш головою,
Дав знак згоди булавою,
Та ні слова не сказав;
А Бабай як стій зібрався,
У дорозі поспішався,
В Лисовичах на ніч став.
ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
Лис собі в вечірню пору
З діточками коло двору
Розмовляючи гуляв,
Аж тут голос у діброві
Обізвався: «А, здорові!
Ось до вас я причвалав!»
«Ах, Бабай! Чи ти се, стрику?
Ну, мабуть, якусь велику
Новину несеш до нас!
Ти втомився? Ти сумуєш,
Ну, до хати! Заночуєш,
То й балакать буде час».
Всі гарненько привітались,
Про здоров'я розпитались,
Випив вишнячку Бабай.
Сів на приспі, віддихає,-
Лис про царський двір питає:
«Ну, балакай, не зітхай!»
«Гей, синашу, схаменися,-
Так сказав Бабай до Лиса,-
Що за збитки робиш ти?
За що ти з післанців кпишся?
Чи направду ти боїшся
На той царський суд іти?
Я ж гадаю, синку милий,
Що ти зможеш в одній хвили
Ворогам заткати рот.
Адже всі їх глупі мізки
Проти твого стоють тріски!
Отакий то весь народ!»
«Правду кажеш, любий стрику,-
Рік Микита,- і велику
Ти охоту в мні підвів.
Що ж, піду! Най всі побачуть!
Хто сміється, ті заплачуть.
Цар на ласку змінить гнів!
Хоч там цар на мене лютий,
Та він знає, що в мінути
Небезпечні, в чорний день
Всі торочать не до ладу,
Але дати мудру раду
Вміє тільки Лис оден».
І ввійшли оба в світлицю,
Привітав Бабай Лисицю,
Всі засіли край стола.
Лисенята Міцько й Міна
Повлазили на коліна -
Живо гутірка пішла.
«Дуже лютий цар, Бабаю? -
Рік Микита.- Знаю, знаю,
Жаль йому медвежих мук!
Та в нас був старий рахунок,-
Довго ждав я на трафунок,
Щоб дістать його до рук.
Тому літ ще небагато,
Як Бурмила Лев, наш тато,
Губернатором зробив
На підгірські наші бори,
Щоб звірячі справи й спори
Всі по правді він судив.
Оттоді-то Вовк Неситий
Напосівсь мене здушити,
А з Бурмилом змову мав;
І на суд губерніальний
За мій помисл геніальний
Перший раз мене позвав.
Що за помисл? Слухай, друже!
З Вовком раз, голодні дуже,
На поживу вийшли ми.
День. У церкві дзвін десь дзвонить,-
Та нас голод з лісу гонить
Серед лютої зими.
До села йдем осторожно,
Нюхаємо, де би можно
Чим масненьким поснідать,-
Аж тут сала, м'яса запах
Не лиш в носі, а аж в лапах
Закрутив нам - хоч тут сядь!
Тії пахощі нас гарні
До попівської спіжарні,
Мов по нитці, довели.
Стали ми довкола нюхать,
Чи безпечно всюди - слухать,
Аж віконце ми знайшли.
Страх тісне було віконце.
«Лізем, Вовче?» - «Лізем конче! -
Каже Вовк,- Ти перший лізь!
Глянь, чи де нема заліза!
За тобою й я полізу -
(Так Вовк каже) -лізь, не бійсь!»
Я проліз досить вигідно,
Роздивився. «Лізь свобідно!» -
Так до Вовка я сказав.
Він голодний був, тоненький,
Ну, та в отвір той вузенький
Ледве тулуб свій пропхав.
А в спіжарні - боже кріпкий!
Світ затьмився нам до дрібки,
Стільки там добра для нас:
М'яса, сала, вуженини,
Штири пілті солонини
І довжезний ряд ковбас.
