Андрiй Чайковський - Сагайдачний
- Причина того, прошу вашої свiтлостi, - то буйна молодiсть. Я певний, що вони не роблять того анi з голоду, анi з якогось браку, анi для наживи. Це в них називається геройство, удалiсть: помимо замкiв непомiтно викрастись, помимо пильного стороження пахолкiв вкрасти. Ось що цей нещасний, що стiльки лиха накоїв, що вiн вкрав? Пiд огорожею бурси, в огородi, найдено розсипанi фiги, сушенi сливи полудневi, турецький мед i горiхи… та ще й одного в'яленого судака.
- Його не дасться викрити? - питав князь.
- Неможливо, ваша свiтлосте, сам не признається, хiба на сповiдi, а товаришi не видадуть його, хоч би на тортури брати.
Князь задумався i не говорив нiчого.
Прийшов Претвич i став перед князем.
- Маю для вашмосцi роботу: розслiдити, як i що сталося цiєї ночi в нашiй бурсi, здаси менi справу, потiм вiдiшлемо винуватих судовi городському. Скажи ротмiстровi надвiрної команди, що я з нього невдоволений. Якби був щоночi посилав ронда по городу, було би до цього, певно, не прийшло.
- Я смiю оправдати перед вашою свiтлiстю пана ротмiстра. Замало людей у нього. Багато вiйська розiслав до границь князiвства вашої свiтлостi, куди йдуть шляхи до Острога, щоби купцiв обороняти перед розбишаками та чужогородськими митниками.
- Як то? Вони смiють нехтувати мої розпорядки i побирають мито? Так ми їм iншої заграємо.
- Ваша свiтлiсть зволять прийняти ласкаво це оправдання вiрного слуги вашої свiтлостi, я кажу, що в нас нема стiльки людей, щоб пiд пору ярмарку сторожити всюди.
- Отже, я це приймаю, а ти, вашмосць, напиши зараз до моїх залог Дубна, Ровна i Полонного, щоб зараз присилали вiддiли на пiдмогу. Тих бородачiв я так вiзьму в карби, що їм вiдхочеться нападати на мене. Далi, то я в моєму замку не буду безпечний.
- Я певний того, що бiльше такого не повториться.
- У тих купцiв, що їх нинi позамикали, сконфiскувати увесь набiр. Покривджених вiдшкодувати потреба. Зробиш так, як я приказав.
Претвич вклонився князевi в пояс i вийшов.
- Треба щось, ректоре, зробити, щоб бурсаки не буяли i з бурси не викрадалися. Якi з них будуть, люде, коли в молодiм вiцi на таке беззаконня пускаються.
- Позволю собi завважити вашiй свiтлостi, що про них я помимо того спокiйний. Молоде пиво мусить вишумiти i устаткується.
- Ну, нехай шумить, краде, розбиває. Нехай замолоду привчається до розбишацтва, опiсля як знайде. Але я не думаю ложити на школу розбишак.
Князь був, очевидно, подражнений, бо не зрозумiв iнтенцiї ректора.
- Вибачте, ваша свiтлосте, я не так думав, як висловився. Я говорю, що в буйностi молодих є певна границя, яку лише вправний педагог доглянути може. Границя мiж тим, що береться на рахунок дiтвацтва, а що свiдчить про злобу характеру. Навiть те друге дасться у молодого справити, коли б був на те час i можливiсть, коли б таку молоду, зiпсуту парiсть можна вiдокремити i охоронити вiд прокази iнших. На те анi школа, анi бурса не надається, але коли я знаю добрi прикмети дитини, то я йому вибухи дiтвацтва мушу вибачити, розумiється, остiльки, щоби не топити його, а вдоволитися звичайною, не шкiдливою карою. В данiм случаю, коли би тi гiльтаї робили свої нiчнi екскурсiї для наживи, я би, їх викривши, понаганяв; а що вони для наживи не робили того, доказ в тiм, що не крали нi парчi, нi адамашка, нi шовку, лиш фiги, горiхи i мед. Вони колись самi до того признаються i признають свою молодечу похибку.
- Прикажу бурсу на час ярмарку обставити сторожею.
- Прошу цього не робити, ваша свiтлосте, бо знайдуться такi, що винайдуть способи, щоби сторожу успити. Це пiдбадьорило би їх до ще бiльшого гiльтайства, бо поборення аж таких перепон - то ще бiльше геройство, чим обманути городських пахолкiв та купецьких челядникiв. Я маю, ваша свiтлосте, iнший, успiшнiший спосiб.
- Який?
- Я поставлю сторожу з-помiж них самих. Вони самi її вибирати будуть з-помiж себе. Вони самi будуть себе взаємно пильнувати, навiть без мого контролю, а коли би таке приключилося, як цiєї ночi, то тi стражники, а нiхто iнший за всiх тих, що викралися, вiдповiдають. Тим способом зломиться їхня псевдосолiдарнiсть в тiм напрямi: поставлений мною на сторожi не для того видасть того, що провинився, щоби його покарали, лише для того, щоби вiн сам не пiдляг карi за зле сповнений обов'язок, що не допильнував.
- Твiй план, ректоре, менi по нутру, попробуй.
Як ректор вернувся до бурси, то застав уже тут i о. Дем'яна, i кiлькох мiщан, якi допитувалися про знакомих. Був тут уже i пан Претвич, який пильно вiв слiдство. Показалося, що шкода була з початку прибiльшена, бо лише одного бурсака забито на смерть. Кульчичанам дiсталося теж трохи. Вони поховалися пiд лежанки, i тут їх покопано чоботами: Петра - в ухо, а Марка - в чоло. За ними розвiдувалися пильно о. Дем'ян i старий Плескач.
В тягу скiлькох днiв не було цiлком науки, заки усе привели до ладу. Половина хлопцiв лежала в шпиталi. Острозькi мiщане були мiж молотом i ковадлом. З одного боку, боялися, щоби ярмарок не попсувався, коли би застрого винуватцiв покарали; з другого боку, жаль їм було хлопцiв, i почували зневагу на собi самих i на князевi, якого дуже поважали.
Так само невеликий був пожиток з того, що в купцiв награбили. Бо показалося, що межи ув'язненими був лише один купчик iз Кафи, що привiз полудневi овочi до Острога. Всi iншi - то челядники купецькi, якi привезенi були їх панами до помочi i до пильнування панського добра, їх потрафив той купчик, який сам уночi спав при своїм крамi, пiдбити до того нерозважного кроку, за який прийшлося всiм покутувати. Їх панам i не снилося платити за них, бо вони їм не казали такого робити i всього вiдпекувались.
VI
Стрiлою сходив нашим хлопцям час в Острозькiй школi. Життя йшло одноманiтно. Часами дiстали яку вiстку з дому через дрогобицьких солярiв, часами посилали вони письма до своїх рiдних. Але про це, щоб деколи самi тамтуди поїхали, не було й мови. Дорога до Кульчиць давно заросла травою, та й вони мусили освоїтися з тою думкою, що поки їхня наука не скiнчиться, то про поворот i мови не може бути. А коли та наука скiнчиться, про те нiхто не знав, нi вони, нi їхнi вчителi. Треба було вчитися багато, рiзної схоластичної мертвеччини, та в тiй науцi не було розмеженого плану. Багато хлопцiв не видержало, кидало науку й вертало або додому, або йшло свiт за очi.
Кульчичане не могли нi на одне, нi на друге зважитися. До дому далеко, а у свiт широкий йти було страшно. Школа приковувала їх так, що не могли вiд неї вiдiрватися. Дiдусева наука i напiмнення глибоко засiли їм у душу, щоб могли їх забути. Цiлою їх осолодою були тi признання вчителiв, тi шкiльнi та княжi нагороди, якi їм рiк рiчно дiставалися.
Iнколи кликав їх на замок князь i казав собi читати книжки, iнколи заводив з ними розмови, бо вiн дуже любив диспути на релiгiйнi теми. Iнколи, коли який вчений монах з'являвся в Острозi на замку, князь прикликав хлопцiв, щоби прислуховувались розмовам вчених людей. Коли ж траплялись ферiї шкiльнi, хлопцi їздили по численних селищах i економiях княжих i тут вiдпочивали. А вiдпочинком для них було те, що займались газдiвством i їздили в поле. В такiй роботi вони дуже любувалися, бо це нагадувало їм рiдне село.
При тiй нагодi пiзнали вони спосiб адмiнiстрацiї княжого добра i його велич.
Недарма держали його в цiлiй Польщi та Українi за найбiльшого дуку.
До князiвства Острозького належали два Волинськi повiти: Луцький i Кременецький. Вiд пiвночi заходило воно в мозирськi мокляки, йшло повз київське воєводство, на полуднє займало чималий шмат Подiлля. Крiм того, належали до князя великi простори в Галичинi, що були вiном його жiнки.
На тiм просторi було не менше як 1300 сiл, 100 мiстечок i 40 замкiв, випосажених гарно i узброєних у все, що до оборони було потрiбне.
В Острозькiм князiвствi жило в тiм часi, тобто при кiнцi XVI столiття, 4700 родин, значить около 28 200 душ, на просторi двох мiльйонiв моргiв. З того третина належала до хлопiв, осадчих. Пiсля того, якi були їх обов'язки, вони дiлились на три категорiї, але отчичiв, тобто пiдданих, прив'язаних до землi, як водилось у iнших панiв того часу, тут не було.
Князь, маючи багато пустої землi, закликав робучий люд до себе на слободу, яка тривала 24 роки, заки прийшлося вiдробляти за землю та платити податки. За той час кожний так загосподарився, що вже йому не хотiлося рушати й деiнде шукати непевної долi.
До того, хлiбороб почував себе тут безпечнiше, як деiнде. Нiхто не чiпав його вiри, а густо розсiянi княжi замки, з добре узброєними залогами, бистро зорили за тим, щоб робучий народ був безпечний перед нападами хижацьких татар.
Траплялося iнколи, що загiн татарський нечайно шарпнув яке крайнєє село, та князь переводив ограблених на iншу оселю, а на татарах звичайно люто мстився. Iз тої речi князь жив добре з українським i низовим козацтвом, i тут вони, шануючи княже майно i людей, бували як у себе дома.
Кульчичане їздили кожного року в iншу сторону, пiзнавалися з княжими державцями i економами, пiзнавали народ робучий. Побачивши, що тут живеться людям краще, як у Самбiрщинi, вони чули до князя ще бiльше поважання.
