Панас Мирний - Пригода з "Кобзарем"
Обзор книги Панас Мирний - Пригода з "Кобзарем"
Панас Мирний
Пригода з "Кобзарем"
Це було ще за панщини.
Мені скінчилось тринадцять літ, а брат мій був на два роки молодший від мене. Нас у сім'ї тілько двойко й було. Ми жили ще дома, на хуторі, за п'ять верстов від города, хоч папа, а найбільше мама давно вже клопотались про те, щоб нас віддати до школи. Мене готували до інституту, а брата до корпусу, та тілько дожидали, поки братові вийде десять літ, щоб разом віддати; бо якби віддавати кожного з нас нарізно, то при-ходилося б держати при домі задля другого і гувернантку, і вчителя. А папа одно наказував мамі вести діло так, щоб менше було розходу.
Братові минуло десять літ весною, і все налагодилося так, щоб восени відвезти нас у губернію, а тут я візьми та й занедужай. Прикликали лікаря. Лікар подавився на мене та тілько головою покрутив.
- Погано,- каже,- коли б то вискочила!
Усе літо я хворіла, і тілько як почалися жнива - я вичуняла; та була така квола, що лікар не пораяв з осені віддавати мене до інституту, а передержати хоч зиму дома. Через це ми й зосталися ще на один рік на хуторі.
Поміж повітовим панством наша сім'я лічилася за людей середнього достатку. У папи було триста десятин землі та душ із сорок кріпаків, а в мами нічого не було, хоч вона була з дуже значного і багатого роду. Ходила чутка, що за нею обіцяно було дати маєток у тисячу десятин, та як вона не захотіла вийти заміж за того, за кого бажалося її батькові та матері, а пішла за нашого папу, та ще й неабияк, а утьоком, то за нею нічого й не дано.
Папу все повітове панство дуже поважало, лічило його за розумного чоловіка й кожен раз вибирало за повітового суддю. Як настане було пора виборів, то всі клопочуться, кого вибирати за маршала, чи за справника, або засідателя, бо ті, що займали ці посади, все чим-небудь не догодили виборцям, і ото їх намірялися скинути, а других настановити. Про одного нашого папу тілько казали, що їм кращого судді не треба, що ця посада задля нього навіки призначена. І скілько я не запам'ятаю, то він завжди був суддею, аж поки повітових суддів не скасовано.
Папа був низького зросту, натоптуваний, обличчя мав кругле, червоне, волос чорний, очі виразні, темно-карі: у них завжди жевріли якісь іскорки, немов він усміхався ними, жартував. З себе він був тихий, спокійний, обхідчастий, хоч на річ дуже гострий і правдивий, а тілько він завжди оздоблював її ласкавими словечками або пересипав смішними приказочками, так що кожний, слухаючи його ущипливу мову, ніколи не ображався.
Мама, навпаки, була білява, високого зросту, статна, з себе показна. Голову завжди несла якось високо, немов дивилась на всякого згори вниз. Як говорила, то завжди нарозтяг, і хоч річ її була ласкава, оже якась сувора, неприємна - холодом несло від її ласкавої речі.
Розмовляючи з ким-небудь, вона ніколи не забувала додати, що вона вчилась аж у столиці, в патріотичному інституті, де їх частенько наглядала сама цариця, та як їй добре жилося в покійного тата, дуже значного пана, у котрого за обід щодня сідало не менше як тридцять душ і була з своїх дворових ціла капела, що славилась на всю губернію.
- Як вони грали! Ох, як вони чудово грали! - зітхаючи, казала вона.
- Аж у мене й досі в вухах гуде! - насмішкувато перебивав її папа.
Мама призро кине на нього своїми сіро-зеленими очима й замовкне, а папа переведе розмову на близькі всім сучасні речі, і зразу всі весело загомонять.
Ми, малі діти, помічали, що ніхто нашої мами з повітових панів та паніїв не любив. Хоч і часто вони забігали до нас на хутір - у свято з празником поздоровити, а в будень по ділу якому, та, як папи не застануть дома, побудуть хвилину-другу та мерщій, наче огню вхопивши, втікають назад; а як папа дома, то таки й геть-то посидять, чимало побалакають з ним.
За приводом маминим життя в нашому домі було розмірене й завжди однакове: яке сьогодні, таке й завтра. Уставали ми й лягали у призначений час; у призначений час сідали ми чай пити, снідати, обідати, йти на гулянку, учитися або яке діло робити. Мама гостро наглядала за тим, щоб усе робилося, як вона установила, і щоб ніхто не посмів порушати її наказів.
Один тілько папа не вважав на те й робив усе, як йому хотілося або як випадало. Уставав раніше всіх і, нашвидку одівшись, не вмиваючись, виходив наглядати по хазяйству; часто заклопотавшись там, спізнювався до чаю або сніданку; не в одну пору вертався з служби додому; після обіду зараз лягав спочивати, тоді як ми всі повинні були йти гуляти; спав він досхочу й часто просипав вечірній чай; а як уставав, зараз радився з прикажчиком про роботу на завтрашній день; а потім запирався у себе в кабінеті й передивлявся судові діла, писав що або читав.
Мама дуже сердилась на такі непорядки, не раз змагалася з папою, що він хоче їх держатися і через те багато часу марно втрачається. Папа більше одмов-чувався на те. Раз тілько, як дошкулило йому оте мамине змагання, суворо одказав їй:
- Держатися такого порядку, якого тобі хочеться, можна тілько тоді, як самому нічого не робити та панувати, а я до цього не звик!
- Мужик! - сердито одказала йому мама й гнівно та величаво, неначе цариця, мерщій напрямилась у свою хату.
- Якби оцей мужик та не робив діла за вас, панів, то довелося б вашій вельможності з голоду пальчики кусати! - гукнув навздогінці папа та й собі пішов до кабінету.
Після цього мама вже ніколи не зачіпала папи, і тілько він один, невважаючи на заведений порядок, робив усе по-своєму: всякого ж іншого, хто б ослухав-ся маминого наказу, не минала нудлива докора, а часом і сувора кара.
Найбільше від усіх доставалось моїй прислужниці Марті. Як що-небудь не так, зараз Марту кличуть - і ну вичитувати, а іноді й власним пальцем ув око ткнуть, щоб краще дивилась і ясніше бачила! Не вважалось на те, чи Марта тому виною, чи я, завжди нетерпляча до всього того, чого треба було довгенько зажидати.
- Панночко-голубочко! - було просить Марта, вичісуючи мою косу.- Постійте спокійно хоч хвилиночку. У вас волоссячко нерівне, треба його добре причесати та пригладити, бо як заплету косу, то воно й висмичеться, а мені від мами за це достанеться.
- Ну, то що, як достанеться? Та й що там достанеться? Поб'ють та й годі! - нетерпляче гукаю я Мар-ті, викручуючись на всі боки.
- Воно ж і лайка дошкуляє! - ласкаво одказує Марта.- Поки ще тілько лайкою обходиться, а як звелять вибити? Он учора нахвалялись, що як ще раз ви будете отак зачісані, то мене на конюшню одішлють.
- Ну, то що, як на конюшню? - одно сперечалася я.- Навіщо ти там здалася? Коням гриви розчісувати?!
- Якби задля того! - каже Марта.
- А то ж задля чого? - зацікавившись, допитуюся я.
- Щоб конюх Тришка березовим віником почесав.
- Вибив? - догадуюся я.
- Атож… А конюх Тришка такий немилосердний, як стьобне - то аж кров стрельне у вічі!
Ота річ Мартина мене так вражає, що я відразу оторопію. Мені ввижається бородатий Тришка в червоній сорочці та чорній плисовій безрукавці, огрядний та страшний з себе. Він однією рукою четверо коней, запряжених у ридван, на задні ноги осаджує. А то ж як такий ударить?.. У мене дух захопило, і я, мов кам'яна, стою, а Марта тим часом мою косу розчісує.
- От і добре, що ви трохи постояли. Я тим часом волоссячко розчесала. Бачите, яке то гладеньке та рівненьке стало. Тепер і коси заплетуться до ладу,- каже Марта, заплітаючи коси.
Та я не слухаю ті речі. Мені вже ввижається та страшна подія, як Тришка б'є та як кров угору скаче!
- Хіба він тебе коли бив? - доходячи до пам'яті, допитуюся я в Марти.
- Хай бог милує! Мене не бив,- одказує вона.- А Секлетину-птичницю бив. Вона ото й розказувала. Як цвьохне,- каже,- то кров так цівкою і стрибне вгору! Аж дух займається…
- За віщо ж він Секлетину бив?
- За те, що не доглянула індичат та рано випустила пастись, поки ще роса не спала. Як напилися вони тієї роси, то до обіду трохи не всі поколіли. За те її бариня й звеліла на конюшню одіслати… От я й коси заплела! - каже далі Марта.- Бачте, як гарно: наче зернятко одно до другого притулилося, так пас-мечко до пасмечка поприлягали. Тепер тілько кіснички вплету, кренделиком коси зложу та лентою перев'ю - наче намальоване буде! - утішається Марта своєю роботою.
Отак бувало завжди втихомирює мене Марта своєю розмовою: я було трохи не обмираю, слухаючи, як вона розказує. А розказувала вона завжди так гарної І наче просто, а так виразно та чуло, що воно до самого серця доходить, перед очима як живе стоїть, маня-чить перед тобою, веде, тягне за собою. Слухала б не наслухалася!.. Найпаче, як за день утомишся з гувернанткою балакати по-французькому та німецькому або з учителем нудні уроки витверджувати та поведе мене Марта спати вкладати… Отам-то ми з нею набалакаємось! Отам уже я наслухаюся і її чудових казок, і її веселих приповісток! Чого, чого тілько вона не накаже, поки не поснемо обидві?
І дивно мені: оця Марта така некрасива, що, здається, кожна б повинна одвертати від себе, а проте вона не то що не одвертала, а завжди кожному кидалася в очі, привертала до себе й найбільш усього білими та рівними, наче жорновки, зубами та великими чорними очима, котрі завжди виглядали якось ласкаво, жевріли та вигравали темними іскорками, що так і сипались із її зрачків, неначе вона ними гралася-перекидалася, говорила любі та втішні речі. І голос у неї був тихий, якийсь співучий та ласкавий, що так і прокрадався в саму душу, доходив до самого серця. І здатна вона була до всякого діла, до всякої роботи, мала великий хист до всього. Ніхто краще за неї не гаптував у п'яльцях, ніхто рівніше не виводив прутика, не виплутував найдрібнішої мережки; ніхто не вмів виробляти таких штучних та красивих квіток із паперу, як вона. Через це тілько мама й держала її у дворі.
