Євген Гуцало - Голодомор
Дід Гнилоквас, може, й не старий дід, а виглядає на старого, замшілого діда.
А виглядає на діда, бо згорблений у три погибелі, бо клешнюваті руки волочаться при самій землі, а страпате волосся на голові — мов купа дірявого березневого снігу, присипаного рудим гноєм. З-під куштратих страпаків, що спадають на лоба, не видно очей, а тому здається, що Гнилоквас і не дивиться обіч, а все під ноги.
Щось шукає й шукає, шукає й шукає. Отак і ходить по селу, тримаючись за віжки, а поряд із ним тюпає мишастий коник, світячи випнутими ребрами, а за коником повискує немащеними колесами грабарка. Гнилоквас міг би їхати на грабарці, але не хоче тільки те й робити, що злазити й залазити, бо доводиться часто зупинятися.
Зупиняє грабарку перед чиїмось обійстям, ступає за ворота, стукає в шибку:
— Живі є?
Висунеться з хати баба:
— Уже по мою душу?
— Ще вспію по твою душу... Що тут на цьому кутку, хто помер?
— Чи я знаю? В хаті сиджу, ніхто не навідується до мене,— шамкає стара.— Тут і сама не знаєш: на цьому ще світі, чи вже на тому.
— На цьому...
— А чого ж на цьому світі так, як на тому?
— В сільради питай, а не в мене... То коли до тебе навідатися, бабо, в гості?
— Навідатися в гості? А чого в гості?
— Щоб на цвинтар завезти... Я по-доброму.
— Чи я знаю?
— А хто ж знає за тебе? Така в мене робота. Думаєш, робив би задурно? Відвіз до ями кого — маю півфунта хліба.
— Скільки? — не вірить стара.
— Півфунта хліба. І за тебе стільки дадуть.
— Отак багато? Краще б мені дали, а то хлібця давно не жувала, ще б трохи пожила.
— За те, що живуть, хліба не дають.
Погомонівши зі старою, якій ще хліба кортить, а вмирати не хочеться (навіть не загадує про смерть), дід Гнилоквас поволеньки суне далі, й немащені колеса грабарки повискують сухим голодним вищанням.
— Забув,— сам до себе озивається дід Гнилоквас і навіть ляскає себе долонею по лобі.— Та це ж садиба Марка Груші. Давно ж не бачилися, й зараз нікого не видно на дворищі. Зайти чи не зайти? Зайду.
Гнилоквас заходить у хату, бачить бабу Явдоху на лежанці — й вітається глухо:
— Доброго дня, Явдохо.
Баба Явдоха лежить на подушці — й не зворухнеться.
— А де ж Марко? — питає в неї Гнило квас.
Баба Явдоха не озивається. Так, наче спить, і тоді Гнилоквас бачить босі ноги, що стирчать з печі.
— Марку, ти чуєш? — кличе.
Марко Груша мовчить на печі.
— Обоє,— бубонить дід Гнилоквас,— упокоїлися обоє... За Явдоху півфунта, за Марка півфунта — вже фунт... Хоч і важко самому, а ні з ким не поділюся роботою. Хоч і набивались помічники, а не хочу. Бо що? Віддати свого півфунта? А мені хто дасть півфунта? Дуже хтось накидається?
Торкається бабиного лоба — холодний.
— Відтоптала свій ряст. А чого? Бо дурна. Бо не захотіла колись віддатися за мене, а віддалася за Марка. Він прогодував тебе? Ні тебе не прогодував, ні себе. А за мною жила б.
А так матиму на тобі півфунта.
Бере на тапчані ряденце, стелить на глиняній долівці, а тоді вже зсаджує бабу Явдоху з лежанки.
— Яка ж ти легенька... Ніколи не обіймав, а тепер ось обняв.
Бабині п'яти гупають об долівку, далі тіло її гупає глухо.
Дід Гнилоквас хапається чіпко обома руками за ріжки рядна й тягне по хаті, далі в сіни, далі з сіней надвір, до грабарки. Бабина голова метляється, очі витріщені.
— Завезу тебе до ями, не залишу в хаті... Бо дурна...
Біля грабарки знову доводиться обіймати покійницю, щоб якось підняти з землі, та дід Гнилоквас ще й важчих здужав, а баба — як пір'їна.
— А тепер піду за покійником, щоб у парі, значить... Повезу в парі, повінчаєтеся з сирою землею. А яке було весілля — в церкві, з батюшкою. Я не ходив на ваше весілля, то люди розказували...
Зайшовши в хату, дід Гнилоквас розглядає голі стіни.
— Життя прожили — й добра не нажили. Навіть дітей господь не дав.
Крекчучи, спинається на лежанку, бубонить до непорушних Маркових п'ят:
— Бач, не міг на лавці переставитися, то заліз на піч, аби мені мороки завдати.
Й тільки обома руками взявся за ноги, смикнув, як забринів кволий голос:
— Це ти, Карпо? Чого смикаєш за ноги?
Гнилоквас до всякої всячини звик, то й тут не дивувався:
— То ти ще живий, не вмер? Смикаю тебе з печі, то сам іди... Що тобі тут на печі робити?
— Що робити? Вмерти хочу, ніяк не помру... Явдоха переставилася зранку, а я ніяк не можу,—витягував з грудей немічний голос.— А ми ж учора з нею говорили... Говорили, що разом помремо. Вона вже там, а я ще тут. Сказала — й зробила, а я обманув її. Де вона?
— Та вже на грабарку відніс.
Марко Груша заплющується — й мовчить. Зрештою, розплющується — й каже:
— Ніяк не можу. От хочу — й не можу.
— Погано хочеш.
— Дуже хочу... слідом за Явдохою, щоб разом... А я не думав, що ти такий славний чоловік. Помагаєш нам. Помагаєш, щоб разом... Відтарабанив Явдоху на грабарку, то й мене відтарабань. На цвинтар.
— Та в яму, а не на цвинтар.
— Хай і в яму, аби разом... Я по дорозі помру. Чує моя душа, що по дорозі помру.
— А як не помреш по дорозі?
— То в ямі помру.
— Аби тільки з Явдохою?
— Аби тільки з нею.
Гнилоквас Карпо стоїть на лежанці, заглядає на піч. При здоровому глузді Марко Груша, при тямі? Таке городить. Може, при тямі, але не при здоровому глузді.
— Ех, шкода півфунта хліба,— зітхає.
— Га? — розклеплює водянисті повіки на опухлому лиці Марко Груша.
— Та кажу, що півфунта хліба шкода.
— Загубив хліб?
— Загублю от... Не повезу я тебе до ями, і не проси.
— То поможи звестися, та зсади з печі, я порачкую сам до ями.
— Не поможу.
— Змилуйся...
— Не змилуюсь. Не хочу, аби ти здох біля Явдохи. Годі, що ти з нею нажився на цьому світі. Ще й на тому світі хочеш бути разом. І просиш моєї помочі? Не буде тобі моєї помочі.
Сопучи, крекчучи, Гнилоквас животом сповзає з лежанки.. Марко Груша стогне й вовтузиться на печі, смикаючи п'ятами, але звестись не годен.
— Ти спершу здохни... Але й тоді не повезу.
Тримаючи в руках віжки, йдучи біля грабарки, він бубовить сердито, й слова гудуть, як джмелі.
— Чуєш, Явдохо? Ото я тепер забрав тебе від Марка... Я без тебе скільки мучився? Всеньке життя. Нехай він тепер без тебе помучиться... О, хто там сидить під яблунею?
Справді, на горбку під яблунею, похиливши голову на плече, видніє якась дівчина.
— Спить на сонці чи вже богові душу віддала? Зоставивши на шляху грабарку, Гнилоквас човпе на горбок під яблуню.
— Ти жива чи вже мертва? — питає в дівчини, що прихилилася спиною до стовбура. Дівчина хоч би ворухнулася.
— Слухай, ти чия? — приглядається.— А, та це ж Павла Музики дитина. Рука ще тепла, ще не задубіла. Чекати отут, поки задубіє? А чи в мене є час роз'їжджати сюди-туди. Ну, дівко зараз тебе понесу.
Потупцявши, Карпо Гнилоквас нагинається, підхоплює непритомну Галю попід пахви і, задкуючи, тягне з горбка.
— Ще й не нажилася, ще й замужем не була, а вже переставилася... Либонь, стогне... Що ти кажеш, га? Знову стогін виривається з дівочих грудей.
— Не хочеш, щоб старий дід тебе обіймав? А де взяти молодших, щоб обняли? Немає молодших, так що потерпи.
Дотягує непритомну дівчину до шляху, виважує на руках, щоб висадити на грабарку, а тут де не візьмись — учитель Пилип навинувся. Голова з коміра вишитої розхристаної сорочки — наче золотий соняшник з-за плоту.
— Діду! — кричить.
І руки виставляє перед собою, наче від нечистої сили борониться.
— Поможи, хлопче,— хрипить Гнилоквас.
— Куди ви її несете?
— А на грабарку — та й відвезу до ями.
— Таж вона ще жива! — кричить учитель Пилип.— Хіба не чуєте — стогне? Куди ж ви живу?
— Однаково скоро помре... Ну, поможи.
— Ану відпустіть, віддайте.
— Хлопче, нащо тобі живий труп здався?.. Скільки вже їй зосталося? А мені потім знову по неї приїжджати? Коняка ледь ноги переставляє. Та вже коли так уподобав неживу дівку, то бери, хай ти сказишся. А ніхто не хоче знати, що в мене така робота.
Карпо Гнилоквас залишає непритомну Галю біля осатанілого, з божевільними очима вчителя, смикає віжки.
— Вйо! Поїхали... Спробуй догоди такому народові. Бачиш, заступник знайшовся. Самого без вітру хитає, а ще... Півфунта хліба пропало! Та я тебе скоро відвезу до ями, то відшкодую. Вйо! День довгий, село велике, а роботу тільки встигай робити. Несвідомий народ, ох і несвідомий наш народ!
Тітка Юстина сидить за ворітьми, дивиться на шлях, на село.
Шлях попід вербами та тополями сіріє пухкою курявою, в якій і горобці не купаються. Село спить посеред білого дня, наче все вимерло до ноги. Сонце смажить так, що не тільки зелень в'яне, а й небо спопеліло, й таке пустельне, що страшніше за землю.
Тітка Юстина так завжди сидить за ворітьми. Когось побачить, щось почує, щось їй приверзеться — ось і погомоніла з білим світом.
