Ілько Борщак - ІВАН МАЗЕПА. Життя й пориви великого гетьмана
Дуже точні звістки находимо в історії Карла XII (1742) пастора Нордберга, королівського сповідника, що брав участь у всіх великих подіях під час походу на Україну. Цей основний твір великої історичної вартості Вольтер оцінив зовсім несправедливо з дуже легкої руки кажучи, що це "твір дуже зле перетравлений і дуже зле написаний". Полишаючи на боці форму, твір Нордберга має основне значення щодо фактів.
Вольтер з таким самим гнівом і однобічно скритикував немилосердно теж другий цікавий твір із дуже важними документами "Подорожі" Де ля Метре (1723). Автор тих споминів, французький протестант і великий мандрівник, перебував у Бендерах і Константинополі саме під час останньої дії Мазепиного життя.
У московських архівах знаходяться про цю добу неоцінені документи, з яких більшість видав в 1858 р. Бантиш-Каменський. Текст дуже важного меморіалу Орлика видрукувала у 1862 р. українська "Основа" у Петербурзі.
"Мазепа" нашого великого історика Костомарова складений на підставі нових документів, віднайдених у московських архівах уже після появи Бантиш-Каменського.
Про смерть Мазепи читали ми цікавий текст, знайдений в архівах у Стокгольмі Н. Молчановським у 1903 р. Та сама тема є предметом книжки молдаво-волоських хронік майора М. Кагальніцеану (Ясси, 1845). Визначний шведський славіст, Альфред Єнзен, видав у 1909 р. збірку першорядних документів зі стокгольмських архівів про зв'язки мазепинців зі Швецією. Сюди належить теж єдине у світі видавництво Karolinka Krigares Dagbocker у Люнді в Швеції, яке від довгих літ видає рівномірно спомини, меморіали і матеріали про каролінців, товаришів Карла XII, що були з ним на Україні. Також Ернст Карльсон видав різні матеріали про них у стокгольмській Historiska Handlingar.
Шведські документи зібрав та інтелігентно використав шведський історик Фріксель у своїй "Історії життя Карла XII".
Михайло Грушевський не дійшов іще у своїй Історії України до доби Мазепи, але в окремій студії з 1909 р. торкнувся справи союзу Мазепи з Карлом XII.
Один із авторів цієї книжки І. Борщах робив розшуки у даному напрямку в архівах у Відні, Парижі та Лондоні. Він мав нагоду теж використати архіви французького міністерства закордонних справ і джерело першорядної ваги "Діярій" Орлика. Крім цього, використав він такі свої друковані праці: "Вольтер і Україна", "Північна війна і французька дипломатія", "Мазепа і тодішня французька преса". "Гетьман Орлик і Франція", "Дедукція прав України", (у випусках Київської Академії Наук і Наук. Тов. ім. Шевченка у Львові) і "Пилип Орлик" (В-во "Червона Калина").
ІВАН МАЗЕПА В ОБ'ЄКТИВНОМУ І СУБ'ЄКТИВНОМУ СВІТЛІ
Спершу, поки зайде мова про трактування й оцінки, зупинимось на фактах, на тому, що в усій цій історії стоїть поза сумнівом.
Отже, факти такі. Йдеться про монарха – виборного гетьмана Української козацької держави. Монарх був українцем, одержав добру освіту: навчавсь у Киево-Могилянській колегії, потім – у Єзуїтській колегії у Варшаві, після чого, в 1656-1659 роках, побував у Німеччині, Італії, Франції й Нідерландах. Добре володів польською, німецькою, російською та італійською мовами, блискуче – латиною.
Не можна заперечити і той факт, що після Богдана Хмельницького Іван Мазепа тримав гетьманську булаву найдовше – понад двадцять років. Якщо врахувати, що його гетьманування сливе повністю припало на правління одного з найлютіших ворогів його батьківщини, Петра І, виснуймо з цього факту ще один, – з Мазепи був мудрий і зручний політик. Як відзначив професор Олександр Оглоблин, Іван Мазепа прагнув до об'єднання або принаймні консолідації українських земель – Гетьманщини, Правобережжя, Запорожжя і, по змозі, Слобожанщини та Ханської України – в складі єдиної Української держави під гетьманським регіментом. Прагнув він і до встановлення міцної автократичної влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою. Це – точне узагальнення його політики.
Характеризуючи особисті політичні здібності Івана Мазепи, пригадаймо перші кроки гетьмана. Потрапивши 1689 року до Москви в найнапруженіший момент двірцевої боротьби в ролі поплічника в переможнім поході на Крим, але вже приреченого князя Голіцина, гетьман за лічені дні не лише бездоганно проаналізував ситуацію, не лише змінив політичну орієнтацію, від чого так багато залежало в Україні, а й встиг зійтись із новим володарем, що тільки-но входив у силу! Як підкреслив Ілько Борщак у розвідці 1933 року, видрукуваній у "Записках наукового товариства ім. Шевченка", Мазепа "міг говорити з кожним мовою свойого розмовника, тобто мав той талант, що його Френсіс Бекон уважав ще в XVІ віці за першу прикмету великої людини".
Ще ніхто не заперечував, що після тривалого лихоліття Великої Руїни, як назвали історики добу по Богданові Хмельницькому, мазепинська доба вирізняється бурхливим піднесенням промисловості й культури. Для цього відповідні якості знову-таки повинен був мати сам Іван Мазепа. Отже, французький дипломат Жан Балюз, що відвідав його в Батурині 1704 року, розповідав: "Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як він розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших… Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив у житті, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки".
Мистецтвознавець Володимир Січинський, котрий у своїй присвяченій Мазепі книжці (Філадельфія, 1951) зацитував це місце двічі, коментує його так. Усі згадані колекції й гетьманське майно російське військо 1709 року спалило й знищило чи пограбувало. Принаймні жодні реєстри цього майна не відомі. Якщо француз, побувавши в найбільших європейських осередках, висловлюється з таким захопленням, – очевидно, Мазепині збірки справді були особливо цінні. Вираз "збірка зброї" однак розуміти в буквальному сенсі не варто. У ті часи володарям личило мати передусім збірки зброї, і так називали кожну збірку старовини, якою володіли тодішні можновладці. Немає сумніву, що гетьманові належали, перебували в його посіданні й інші коштовні пам'ятки. Скажімо, 1701 року він придбав Пересопницьку Євангелію середини XVI ст., яку згодом подарував до кафедральної церкви в Переяславі (тепер у рукописному відділі Центральної наукової бібліотеки АН УРСР). Що ж до самої збірки зброї, то з неї відома лише шабля, виготовлена 1662 року, з його йменням. Вона зберігалась у музеї Василя Тарновського в Чернігові, і ще в середині 1970-х років фото Тарновського з цією шаблею в руках можна було побачити в його онуки в Москві.
Автор монографії "Доба Мазепи", яка друкувалась із номера в номер у журналі "Самостійна Україна", Степан Килимник констатував, що на українську освіту, будівництво та церкву Мазепа витрачав багатства, що залишилися після гетьмана Івана Самойловича, максимум засобів Державної Скарбниці й свої необмежені матеріальні засоби (1952, ч. /, с. 13). Реєстр будівель Мазепиної фундації справді вражає. Тут і закінчення церкви Мгарського монастиря коло Лубен, що започаткував А Самойлович, і Богоявленська церква при київському Братському монастирі, і Миколаївський військовий собор та Феодосіївська церква на Печерську, і церква Всіх Святих над економічною брамою Києво-Печерської лаври, і п'ятибанні собори в Ніжині, Новгород-Сіверському й Прилуках, і церква Вознесенського монастиря в Переяславі, і Миколаївський монастир у Батурині, й багато, багато інших споруд.
Відразу після смерті Мазепи Карл XII призначив комісію для розгляду справи про його спадщину. Акти бендерської комісії опублікував 1938 року академік Михайло Возняк у відомому двотомнику "Мазепа" Українського наукового інституту у Варшаві. Серед матеріалів – реєстр особистих видатків гетьмана протягом останніх 12 років його життя, що склала з пам'яті старшина. Ось лише деякі з пунктів: позолочення бані Печерської церкви 20500 дукатів, мур довкола, Києво-Печерської лаври і церков у ній – мільйон, великий дзвін і дзвіниця в монастирі 73000 золотих, позолочення бані митрополичого собору в Києві – 5000 дукатів, віднова його 50000 золотих, церква Київської колегії з гімназіями – понад 200000 золотих і так далі.
Фіксуючи ці "позитиви" в діяльності ясновельможного, не забудьмо однак і менш приємних обставин доби, сином якої він був. Не забудьмо, що протягом двадцяти років Мазепиного гетьманування його політика в усьому щонайкраще відповідала інтересам російського царя. Збереглися численні скарги різних міст Гетьманщини на утиски й кривди з боку старшини й духовних осіб. Що ж до селянства, то воно, за словами О. Оглоблина, "переживало процес дальшого збільшення "підданських" повинностей і загального зубожіння. Концентрація землеволодіння і політичної влади в руках козацької старшини мала своїм головним джерелом і разом з тим своїм головним наслідком зростання визиску селянської маси" (Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1960. – С. 94). Було б прикро, якби суспільна історична думка, що відроджується в Україні в нових політичних умовах, звелася лише до переміни знаків (плюса на мінус і мінуса на плюс) замість прагнути об'єктивного, автентичного, безпартійного перегляду матеріалу.
