Євген Гуцало - Голодомор
Сидить за столом, стискаючи й розтискаючи кулаки, наче душить щось — і ніяк не задушить.
— Ще про весілля мови нема, а ти вже м'ясо зготував...
«Таки заслаб на голову, таки повередився розумом. Яке весілля, яке м'ясо? Опух, ноги колодками, а надумав женитися. І прийшов до такої, як сам, не подався до мудрішої. Ох і світ настав».
А сама так прикро:
— До нас у прийми хочеш чи візьмеш Галю до себе?
— Тепер живу сам, то чого маю приставати в прийми?
— Сам? А твій менший брат Семен, а мати?
— Який брат? — супиться Андрій Синиця.— Немає в мене брата й матері нема.
— Як то нема? — й Галя відривається від печі.— А де ж поділися?
— Господи, ой! — зойкає мати, сподіваючись почути страхітливу вістку.
— Нема. Й не було.
Зводиться з-за столу та й іде собі геть, а голову ввібрав у плечі, немов боїться, що зараз його вдарять іззаду...
Мати з дочкою у важкій скорбній тиші їдять варену квасолю з лободою. Мати сьорбне ложку юшки — дочка сьорбне ложку, мати сьорбне — дочка сьорбне. Як тут заходить до хати хазяїн, Павло Музика, лихий та недобрий.
— Сідай з нами до столу.
— Синиця був? — не так питає, як сичить Павло Музика.
— Був.
— Чого приходив?
І хреститься на образи.
— Приходив свататися до Галі.
— Свататися до Галі? І більше нічого? А ви ще живі? Й дивиться злякано на жінку та на дочку — не вірить, що живі.
— Живі...
— Тільки Синиця вийшов із нашої хати, як тут зразу сільрада та міліція його накрили, забрали.
— Сільрада та міліція?
Павло Музика сідає до столу, підпирає голову чорними кулаками. И так сидить, як туман, і губи йому замуровано.
— Павле, то скажи...
Хазяїн важко дивиться на Марію, наче камені кладе на неї. Галя, посірівши, й не цвірінькне.
— А що сказати? Забрали.
— Що ж він такого зробив? Сватався до Галі...
— Сватався до Галі? Брата свого Семена зарубав сокирою, зварив у печі...
— Боженьку ж мій...
— А матір свою Секлету втопив у криниці.
— В криниці? За що ж він матір свою?.. Бож-женьку ж ти наш...
— Бо здурів... А сусіди бачили.
— Здурів...
І раптом Галя починає сміятися, белькочучи крізь сміх:
— Здурів! Андрій Синиця здурів...
— Доню, доню,— мати до неї.
— Андрій Синиця здурів! — сміється Галя веселим сміхом, і така вона радісна, якою давно свою дитину не бачили батько з матір'ю.
Схоплюється з-за столу, кружляє в танці посеред хати, взявши руки в боки, співає:
— Здурів Андрій Синиця! Здурів Андрій Синиця!
Текля Куйбіда з клумаком за плечима заходить на обійстя — й спиняється. Чи то клумак важкий, що ноги підкошуються, чи то захляла, а тільки хилитається жінка, ось-ось назад поведе її, за ворота.
— Маріє!..— ледь витягує голос із грудей.— Ходи-но сюди... У хлів.
— У хлів? — із сіней Марія.
Чудно їй: прийшла до них Текля на обійстя — й чомусь проситься до хліва, а не до хати. О, й сама вже човпе до хліва. Може, ховається від когось чи злякалася чогось? Дивися, ще слідом за собою біду приведе в двір, наче у них своєї біди мало.
— Що сталося? — питає вже в хліві у Теклі. А Текля Куйбіда клумак з плечей скинула під ноги, відсапується. Марія острашливо за поріг виглянула, чи нема нікого. Таки нікого.
— Звідки це ти йдеш, що ноги заморила?—питає.
— Он, не питай... Помираю з голоду, Маріє, а мій Степанко вже помер. Може, чула за нього.
— Чула. царство йому небесне.
— То, може. в тебе щось випрошу їсти?
— Що ж ти випросиш, коли самі пухнемо...
— Люди кажуть, що ви приберегли зерно.
— Люди набалакають.
— Я ж не задурно прошу, Маріє, ось поглянь лишевь...
Текля Куйбіда згинається над клумаком, засовує руку, щось дістає.
— Ось...
— Що це?
— Хіба не бачиш? Сорочка полотняна вишита.
Текля Куйбіда стріпує руками — й Марія бачить жмакану-пережмакану жіночу сорочку, що світиться святковими узорами на грудях і на рукавах.
— Справді, сорочка,— дивується Марія.
Розглядає сорочку — й мовчить сторопіло, бо язик у неї віднімається, лежить у роті жорновим каменем.
— Гарна сорочка,— стріпує сорочку Текля Куйбіда.
— Плями руді внизу, на подолі...
— Заперуться — й не стане... То візьмеш?
— Як то взяти? А ти де взяла? Що там у тебе в клумаку? Якась ти чудна, Текле.
— Не хочеш сорочку? То візьми рушника.
І, діставши з клумака, розгорнула полотняний рушник, а на тому рушнику — райські пташки поміж квітів райського саду.
— Ось!
І Текля Куйбіда вихоплює другий рушник, ще яскравіший, ще барвистіший, не вишивання, а свято.
— Ось цей подивися!
Ще один рушник випурхує з клумака, б'ється-тріпоче жар-птицею в опухлих Теклиних руках.
Дивиться вражена Марія — й страшно. Страшно, що від людських очей поховалися отут у хліві, страшно ошалілої, знетямленої Теклі Куйбіди, страшно того вишивання, що полум'ям горить у її руках.
— Чого ж воно все попідшивало?
— Попідшивало? Значить, не хочеш брати? Але це ще не все, подивися, скільки тут. Бери, тільки не поскупися хлібом.
Відчиняються двері — й Павло Музика зловісною тінню стає на порозі. Текля Куйбіда, либонь, мала б злякатися, але не лякається, навіть радіє з несподіваної появи хазяїна.
— Заходь, Павле, дивися,— каже,— тільки зачини двері, щоб лихе око не нагрянуло. Поглянь, що я тут показую твоїй Марії. Не думай, і для тебе знайдеться вишиванка по росту. Ось...
І вже тримає в руці вишиту чоловічу сорочку.
— Беріть, що хочете, не жалко, а мені — хоч на пучку хлібця.
Павло Музика як влип очима у вишиту чоловічу сорочку.
— Маріє,— озивається,— ти бачиш?
— Бачу, Павле.
— Чия це сорочка?
— Твоя, Павле.
— Беріть, беріть, людоньки добрі,— втішається Марія Куйбіда.— Ой спасибі, спасибі, хоч сорочка підійшла. А мені плати багато не треба, лише хлібця.
— Моя,— сіпаються губи в Павла Музики. Він і так розглядає сорочку, й сяк.— Ти вишивала, Маріє, ти...
— Я вишивала для тебе, хрещик до хрещика тулила...— мало не плаче жінка.
Бере вишиту чоловічу сорочку в руки, тулить до щік, цілує, а Павло Музика грізно підступає до Теклі Куйбіди:
— Кажи, псяюхо, де надибала мою сорочку? Цю сорочку Марія мені ще десять год тому як вишила.
— Твоя сорочка, впізнав? — тупцяє довкола клумака Текля Куйбіда, наче схопити хоче — й податися з хліва, але сердитий хазяїн заступає їй дорогу.— А я й не кажу, що не твоя. Раз упізнали з Марією — значить ваша...
— Ану признавайся, поки не порішив тебе тут.
— Нащо тобі гріх на душу брати? Я признаюся,— покірливо каже Текля Куйбіда.— Ви тільки подивіться, подивіться.
Смикає вгору мішок — і з мішка сиплеться всяке добро.
— А які рушники, які рушники... А скатерки!
Вишиті рушники розсипаються під ноги, й скатерки зжужмані сипляться, й жіночі блузки, й чоловічі сорочки, й ще всякі скарби.
— Беріть, усе ваше, нічого не треба мені, тільки дайте хлібця,— знову за своє Текля.
— То ти признаєшся чи не признаєшся, псяюхо?! — сікається Павло Музика.
— Та ж з гамазею забрала, з гамазею... Гамазей стоїть над яром, вода підмивала й підмивала землю, аж поки вимила яму під стіною. А це ж коло мене, то я все бачу.
— Ти в гамазей залазила?
— Де б я залізла в гамазей, коли замок на дверях... Вода від яру підмила, то почало сипатися в глиняники. Я оце подалася в глиняники по глину, а там цього добра валяється в баюрі повнісінько. Гріх, щоб пропадало, то я згорнула — й до вас оце зайшла.
— То ж колгоспний гамазей.
— Хто ж каже, що не колгоспний? Авжеж, колгоспний.
Марія хитає головою:
— Як до колгоспу зганяли людей... Тоді в мене цю сорочку забрали. В кого яку вишивку знаходили — забирали. Щоб усе було колгоспне. І в отой гамазей позаносили. З тих пір більше не бачила, звісно. А тепер побачила — й серце облилося кров'ю. Погляньте на це вишивання — там зогнило, там струхлявіло.
— Усуспільнили,— бурчить Павло Музика.
— Га? — наче прокидається Текля Куйбіда.
— Кажу, усуспільнили.
— Горенько, та й годі,— тулить Марія сорочку до грудей.— Скільки горя того — не видно кінця й краю.
— Там у гамазеї така діра в стіні — ще випаде, навіть злодіям залазити не треба... А коли сорочка ваша, то беріть. І що хочете беріть.
— Ану позбирай оце все — гримає Павло Музика.— Все це лахміття!
Текля Куйбіда стає навкарачки, збирає, складає. Хотіла щось би втямити, але не тямить, і голову втягує в плечі, наче боїться удару.
— Забрала? А тепер неси!
— Куди нести?
— Неси туди, звідки принесла... А я не хочу, щоб Шпитальний та Яремний мене посадили. Посадили за тебе. Я не брав, я не крав, то чого маю сидіти за оце... за колгоспівське. Неси.
— Таж зогниє і зотліє там, Павле,— озивається Марія.
