Одіссея капітана Блада. Хроніка капітана Блада - Сабатіні Рафаель

Це отруїло К'юзакові життя. Плутаючи причину з наслідками, як кожен безголовий егоїст, він прийшов до висновку, що капітан Блад його обдурив. Після цього він нітрохи не приховував своєї безпідставної ненависті до Блада.

— Он як, він мені ще й погрожує? — промовив капітан Блад. — Ну, це з його боку нерозумно. Крім того, всі знають, що ніхто його не скривдив. Адже йому було дозволено спокійно відплисти геть, як він того й бажав, коли становище, на його думку, надто ускладнилося.

— Бачите, К'юзак утратив свою частку здобичі. І відтоді він і його команда зробились посміховиськом усієї Тор-туги. Хіба ви не розумієте, що має відчувати до вас цей негідник?

Вони вже підійшли до воріт.

— То ви будете обережні? — благально спитала дівчина. — Будете стерегтися?

Він усміхнувся, потішений її турботою.

— Авжеж буду, щоб мати можливість служити вам. — І він з церемонною ґречністю низько схилився, цілуючи їй руку.

Проте застереження мадемуазель д'Ожерон не дуже занепокоїло капітана Блада. Що К'юзак палає жадобою помсти, він легко міг повірити. Але щоб К'юзак здійснив свою погрозу тут, на Тортузі — це здавалось неймовірним: він був боягузом і навряд чи міг наважитись на такий необережний і небезпечний для себе вчинок.

Капітан Блад швидко пішов вулицею. Западала м'яка, тепла ніч. Ось уже й освітлена вогнями де Руа де Франс. І коли він уже ступив на цю безлюдну тепер вулицю, з провулка праворуч з'явилась якась тінь, щоб перестріти його.

Блад уповільнив ходу і приготувався захищатись, як раптом побачив, що перед ним жінка, і він почув своє ім'я, неголосно вимовлене жіночим голосом:

— Капітане Блад!

Він зупинився. Жінка підійшла ближче і тамуючи подих квапливо заговорила:

— Я бачила, як ви йшли тут дві години тому, але було ще видко, і я не наважилась звернутися до вас у всіх на очах. Чекала, поки ви будете повертатись. Не йдіть далі, капітане, — там на вас чекає небезпека, чекає смерть!

Спантеличений, він нарешті впізнав її, і перед його внутрішнім зором виникла сцена, що розігралась тиждень тому в таверні «У французького короля». Двоє п'яних негідників зчинили сварку через жінку — жалюгідний людський уламок, викинутий з Європи на береги Нового Світу, нещасне створіння, ще не зовсім позбавлене деякої принадності, але змучене, змарніле й брудне, як і її колись гарне вбрання. Ця жінка спробувала була втрутитись у сварку, до якої сама спричинилась, але один з її залицяльників відважив їй добрячого ляпаса, і тоді Блад, у запалі рицарського гніву, збив нападника з ніг, а жінку вивів з таверни.

— Вони сидять отам у засідці й чекають на вас, — казала жінка. — Вони хочуть вас убити.

— Хто — вони? — спитав Блад, відразу згадавши застереження мадемуазель д'Ожерон.

— Їх там два десятки. І якщо вони дізнаються… якщо вони побачать, як я розмовляю з вами… мені сьогодні ж переріжуть горло.

Вона полохливо озиралась на всі боки, вдивляючись у темряву, голос її тремтів від страху. Раптом, немов чогось вжахнувшись, вона хрипко вигукнула:

— Та не стійте тут! Ходімо зі мною, я сховаю вас до ранку в безпечному місці. Потім ви повернетесь на свій корабель і добре зробите, якщо будете весь час на борту, чи хоч виходитимете на берег не сам, а з товаришами. Ходімо! — закінчила вона і вхопила Блада за рукав.

— Та стривай же! Стривай! — відповів він, опираючись. — Куди це ти мене тягнеш?

— О, хіба не байдуже, коли я вас рятую? — Вона щосили тягла його за собою. — Ви були ласкаві до мене, і я не можу залишити вас тут, щоб вас убили. А нас обох заріжуть, якщо ви не підете зі мною!

Піддавшись нарешті на її умовляння — не менше заради її безпеки, ніж своєї власної, Блад дозволив їй повести його з широкої вулиці у провулок, звідки вона вибігла перестріти його. Провулок був вузький, з одного-його боку стояли маленькі одноповерхові будиночки, здебільшого збиті з дощок, з другого тягнувся частокіл уздовж чиєїсь плантації.

Біля другого будиночка жінка зупинилась. Низькі двері були розчинені навстіж, середину кімнати тьмяно освітлювала мідна олійна лампа, що стояла на столі.

— Заходьте, — попросила жінка тремтячим шепотом. До кімнати вело дві сходинки, бо підлога була нижче рівня вулиці. Капітан Блад спустився по цих сходинках і ввійшов у кімнату. В ній смерділо тютюном і густим чадом олійної лампи. Жінка ввійшла слідом за ним і зачинила двері. І потім, перш ніж капітан Блад устиг роздивитись довкола в цій тьмяно освітленій кімнаті, ззаду по потилиці його щосили вдарили чимось важким, і хоч він не втратив свідомості, але в голові йому добряче запаморочилося, ноги підігнулись, і він упав на брудну долівку.

Тієї ж миті почувся пронизливий жіночий вереск, що раптом урвався і перейшов у якесь придушене булькотіння, потім враз запала тиша.

Блискавично, перш ніж капітан Блад устиг поворухнутись, щоб звестись на ноги, і навіть перш ніж він зміг отямитись від цієї прикрої несподіванки, чиїсь вправні дужі руки вже зробили своє діло: сирицевим реміняччям йому було зв'язано біля кісточок ноги, руки заломлено за спину. Потім його перевернули горілиць, підняли, посадили на стілець і прив'язали до його спинки.

Над ним схилився приземкуватий кремезний, схожий на мавпу чолов'яга з довгим тулубом на коротких ногах. Рукави його голубої сорочки було закачано на величезних, м'язистих волосатих руках аж до ліктів. На широкому, майже пласкому й жовтому, як у мулата, обличчі люто поблискували маленькі чорні очиці. Червона у синю смужку хустка, пов'язана на голові, зовсім ховала волосся, у великих вухах висіли важкі золоті кільця.

Капітан Блад довго дивився на цього чолов'ягу, докладаючи всіх сил, щоб придушити шалену лють, що піднімалась У нього в міру того, як прояснювались його почуття. Він інстинктивно зрозумів: гнів і нестриманість аж ніяк зараз йому не допоможуть і він повинен за будь-яку ціну взяти себе в руки. І Блад зміг це зробити.

— К'юзак! — повільно проказав він і додав, помовчавши: — Яка приємна, хоч і несподівана зустріч!

— Ну, от ти й кинув, нарешті, якір, капітане, — відповів К'юзак і тихо, але з безмежною люттю розсміявся.

Блад відвів від нього погляд і подивився на жінку, яка виривалась біля дверей з рук К'юзакового спільника.

— Ану, вгамуйся, задрипанко! Перестань, бо я зараз тебе заспокою! — визвірився той на неї.

— Що ви хочете з ним зробити, Семе? — зарюмсала жінка.

— Не твоє діло, красуне.

— Ні, моє! Ти сказав мені, що йому загрожує небезпека, і я повірила тобі, брехливе хамло!

— Так воно й було. А тепер він у безпеці, йому затишно. Ти йди туди, Моллі, — він показав їй на відчинені двері, що вели в комірчину.

— Не піду… — почала була жінка сердито.

— Іди, — перебив він її,— бо буде гірше! Вхопивши її за шию й поперек, він потягнув жінку, хоч вона й опиралась, через усю кімнату в комірчину. Потім він зачинив двері й засунув їх на засувку.

— Сиди там, шльондро, і щоб тихо було, бо я тебе так заспокою, що перекинешся!

З-за дверей почувся стогін, потім зарипіло ліжко — це жінка у відчаї впала на нього, і настала тиша.

Капітан Блад прийшов до висновку, що її роль у цій справі подальших пояснень не потребує і більш-менш закінчена. Він підвів очі на свого колишнього спільника, і його губи склались у посмішку, що мала свідчити про його спокій, хоч нічого подібного насправді він не відчував.

— Чи не буде недоречним з мого боку поцікавитись, що ти думаєш робити, К'юзак? — спитав він.

Приятель К'юзака, високий на зріст, якийсь незграбний і довговидий, з #майже індіанськими рисами обличчя, сперся на стіл і зареготав. З одягу було видно, що це мисливець. Він і відповів за К'юзака, що сердито поглядав на Блада й похмуро мовчав:

— Ми хочемо передати тебе в руки дона Мігеля де Еспіноса.

Нахилившись до лампи, він підкрутив і підрівняв гніт, від чого в маленькій убогій кімнатці враз посвітлішало.

— Ci'est са! [72] — промовив К'юзак. — А дон Мігель без сумніву зразу ж повісить тебе на нок-реї.