Одіссея капітана Блада. Хроніка капітана Блада - Сабатіні Рафаель

Міс Арабелла зупинила коня, ніби для того, щоб помилуватися краєвидом, і це виглядало цілком правдиво, бо панорама справді була чудова. Водночас краєм карих очей вона уважно вивчала незнайомого, що підходив ближче. Тепер їй довелося змінити своє перше враження про його одяг — досить строгий, але навряд чи красивий. Камзол і штани були домашньої роботи, і якщо камзол сидів на ньому гарно, то це пояснювалося скоріше його природною грацією, ніж майстерністю кравця. Панчохи бавовняні, прості і грубі; крислатий капелюх, якого він шанобливо скинув, підходячи до неї,— старий, без стрічки і пера. А те, що здалеку здавалося париком, були його кучері, чорні і лискучі.

Виголене загоріле обличчя незнайомого було похмуре. А напрочуд блакитні очі серйозно дивилися на неї. Він пройшов би далі, якби вона не зупинила його.

— Здається, я звідкись знаю вас, — мовила дівчина.

Голос її був дзвінкий, як у хлопчика. Щось хлопчаче було і в манерах, якщо слово «хлопчачий» взагалі можна вжити щодо такої шляхетної дівчини. Це йшло, мабуть, від тієї простоти і невимушеності, які робили неможливими хитрощі, властиві жіночій статі, і дозволяли їй бути в найкращих стосунках з усім світом. Можливо, саме через це Арабелла, досягши двадцятип'ятирічного віку, не тільки не була одруженою, а навіть не мала поклонників. З усіма чоловіками вона поводилась, як з братами, і така невимушеність ускладнювала можливість упадання коло неї.

Негри, що супроводили її, зупинились на пристойній відстані позаду і присіли навпочіпки на траві, чекаючи, поки їхній господині заманеться знову вирушити в дорогу.

Незнайомець, до якого вона звернулася, теж зупинився.

— Господині слід знати своє майно, — сказав він.

— Моє майно?

— Або вашого дядька. Дозвольте відрекомендуватися. Мене звуть Пітер Блад, і я коштую рівно десять фунтів стерлінгів. Я це знаю, бо якраз таку суму ваш дядечко заплатив за мене. Не кожному щастить дізнатися в такий спосіб про ціну собі.

Тільки тепер дівчина впізнала його. Вона не бачила його з дня торгів на набережній і через це не могла відразу впізнати, хоч при першій зустрічі юнак і зацікавив її. Та за цей місяць він настільки змінився, що не був схожий на того раба.

— Боже мій! — вигукнула вона. — І ви ще можете сміятися!

— Як бачите. Хіба це не досягнення? — визнав Пітер. — Та й живу я не так уже й погано.

— Я чула про це, — сказала Арабелла.

Вона справді чула, що засуджений бунтівник, який колись її зацікавив, виявився лікарем. Звістка про це дійшла до губернатора Стіда, якого немилосердно мучила подагра, і губернатор позичив Блада у його господаря. Завдяки чи то умінню, чи, може, щастю, Пітер Блад полегшив страждання його превосходительства, чого не вдавалося зробити жодному з двох лікарів, що мали практику в Бріджтауні. Потім дружині губернатора заманулося, щоб Блід лікував її від мігрені. Блад, правда, встановив, що хвора вона хіба що на сварливість — результат природженої вередливості, посиленої аж надто нудним як для світської жінки животінням на Барбадосі. Проте він прописав ліки, і жінка переконала себе, що їй стало краще. Після цього слава про нього рознеслась по всьому Бріджтауну, і полковник Бішоп зметикував, що з цього нового раба можна мати більше користі як з лікаря, аніж як з робітника на плантації.

— Це вам, добродійко, я маю дякувати за порівняно легке життя і чисту роботу, — сказав Блад, — і я радий скористатися з нагоди, щоб сказати про це.

Однак подяка була скоріше в його словах, аніж у тоні, яким висловлювалась.

«Невже він глузує?» — подумала Арабелла і глянула на нього з такою допитливою відвертістю, яка когось іншого неодмінно збентежила б. Але Блад у її погляді відчув запитання і відповів:

— Коли б мене купив якийсь інший плантатор, то безсумнівно, мої лікарські здібності назавжди залишилися б невідомими, і в цю хвилину я рубав би ліс та орав землю, як і ті бідолахи, що їх привезли разом зі мною.

— Але чому ви дякуєте за це мені? Вас же купив мій дядько?

— Він не зробив би цього, якби ви не умовили його. Я помітив, це і в ту мить страшенно обурився.

— Ви обурились? — У хлопчачому голосі Арабелли зазвучав виклик.

— У цьому тлінному житті мені всього зазнати довелось. Але продавали і купували мене вперше, і тому навряд чи я був схильний любити свого покупця.

— Якщо я й наполягала, щоб дядько купив вас, то тільки тому, що співчувала вам. — Тон її голосу був трохи суворим, наче вона докоряла йому за глузування і зухвалість, що, як їй здалося, звучали в його словах. — Можливо, мій дядько здається вам суворою людиною, — додала вона. — Це так, він суворий. Плантатори всі суворі. Напевне тому, що таке вже їхнє життя. Але тут є ще й гірші. Взяти хоча б Кребстона із Спейгстауна. Він теж був на березі і чекав своєї черги, щоб купити те, що залишиться після мого дядька, і от коли б ви потрапили до його рук… Страшна людина… Може, тому так і сталося, що я…

Блад трохи розгубився.

— Це зацікавлення чужою долею… — почав було він, але враз перебудував фразу. — Але ж там були й інші, що заслуговували на співчуття.

— Ви чомусь здалися мені зовсім не таким, як інші.

— Я й є не такий, — сказав він.

— О! — Вона пильно глянула на нього і трохи насторожилась. — Ви непоганої думки про себе.

— Навпаки. Решта засуджених — гідні поваги повстанці, не те, що я. В цьому і полягає різниця. Я ж був одним із тих, у кого не вистачало глузду побачити, що Англія потребує очищення. Я задовольнявся лікарською практикою у Бріджуотері, в той час як кращі за мене проливали свою кров, щоб вигнати підлого тирана і мерзенну зграю його придворних.

— Сер! — зупинила вона його. — Мені здається, ви пропагуєте зраду.

— Сподіваюся, що я висловився недвозначно, — сказав він з притиском.

— Дехто висік би вас за такі слова.

— Губернатор не допустить цього. У нього подагра, а в його дружини — мігрень.

— Ви покладаєтесь на це? — сказала вона з неприхованим презирством.

— У вас, очевидно, ніколи не було не тільки подагри, а навіть мігрені,— відповів Блад.

Вона нетерпляче махнула рукою і на якусь мить перевела погляд на море. Потім раптом знову глянула на нього — на цей раз брови її зійшлися на переніссі.

— Якщо ви не бунтівник, то чому ж ви опинилися тут?

Він зрозумів, що вона не йме йому віри, і засміявся.

— Слово честі, це довга історія, — сказав він.

— І, напевне, така, що ви визнали б за краще не розповідати її?

Тоді Блад коротко виклав їй усе, що з ним сталося.

— Боже мій! Яка підлість! — вигукнула Арабелла, коли він скінчив.

— Ні, ні… Англія стала блаженною країною за короля Якова! Вам не треба жаліти мене. Зваживши все, я думаю, що на Барбадосі живеться краще. Тут принаймні можна хоч у бога вірити.

З цими словами він глянув спочатку ліворуч, на темну масу гори Хіллбей, що височіла вдалині, потім праворуч, на неозорий простір збуреного вітрами океану. Йому здалося, ніби чудовий краєвид ще більше підкреслював його мізерність і нікчемність його нещастя.

— Невже скрізь життя таке важке? — сумно запитала дівчина.

— Люди самі роблять його таким.

— Розумію. — Вона уривчасто і, як йому здалося, з якимсь смутком у голосі, засміялась. — Я ніколи не вважала, що Барбадос — земний рай. Але, не перечу, ви знаєте світ краще, ніж я. — 3 цими словами дівчина торкнула коня своїм хлистом із срібною рукояткою. — Все ж я вітаю вас із полегшенням ваших страждань.

Пітер вклонився, а вона поїхала далі. Негри підхопились і підтюпцем побігли слідом.

Кілька хвилин Пітер Блад постояв там, де вона залишила його, в задумі розглядаючи залиті сонячним сяйвом води Карлайлської бухти й кораблі, що стояли в просторій гавані, над якою з галасом кружляли чайки.

Тут і справді було гарно. «Краєвид чарівний, — подумав Блад, — а проте це тюрма». Говорячи, що він вважає Барбадос кращим за Англію, Блад намагався применшити своє нещастя. Нарешті він повернувся і розміреним кроком рушив до маленького селища — купки халуп, зліплених з глини та лози і обгороджених частоколом. Тут жили раби, що працювали на плантації, а разом з ними жив і він сам.