Завжди поруч - Гранд Михаил

– Але наші стосунки з матір’ю вже не ті. Ми навіть не пам'ятаємо, як познайомилися.

– Тату, це просто! Ви зустрілися…

– Ні-ні, не кажи мені! Ми маємо самі все згадати.

– Гаразд, як скажеш.

– Знаєш, мені так погано…

– Але чому? Адже нічого не трапилося. Ти зателефонував, ми розмовляємо…

– Так, – Вінсент зробив паузу. – Але я вже не відчуваю себе гарним батьком. І чоловіком. Усе валиться з рук…

– Не турбуйся, тату, усе налагодиться!

– Скажи, що прийдеш на вечерю, – пошепки підказала Аврора.

– Можна прийти до вас на вечерю? Я вже скучив за домівкою.

– Звісно! Я буду радий тебе бачити. Поспілкуємося нормально. А то телефоном… сам розумієш.

– Тоді о сьомій чекайте на мене.

Аврора тримала його за руку. І ніжно пестила долоню.

– Я тільки сьогодні казала тобі, що, може, варто подзвонити батькові. Аж тут він сам відгукнувся. Чи не дивина!

– Ти наче відчувала, – посміхнувся він. – Давай разом підемо до батьків на вечерю! З матір’ю та братом я тебе вже познайомив. А тепер і батькова черга.

– Це ж треба, справжнє возз'єднання сім’ї! – Дівчина підморгнула і підбила його ліктем. – Думаю, вам буде про що поговорити. Краще іншим разом.

Коли Флоріан зайшов на поріг рідної оселі, усередині нього наче все стислося, серце забилося птахою, на долонях виступив піт. Двері відчинив батько, який відразу обійняв сина. Вінсент змінився і дійсно виглядав виснаженим, хоча з їхньої сварки минуло не так багато часу – якихось чотири місяці.

Удома нічого не змінилося – усе ті ж антикварні меблі, які він бачив з дитинства. Тільки у вітальні з'явився домашній кінотеатр, який замінив телевізор. А на полиці з книгами опинилися підручники з музики Йосипа. Мабуть, незабаром там найдеться місце і для доробку Флоріана.

На вечерю мати приготувала рибу й запекла в духовці картоплю. Атмосфера була домашньою та невимушеною. Спілкувалися за столом щиро й емоційно, ніхто не відчував незручності, наче Флоріан і не залишав рідну домівку.

Юнак розповідав про свою обраницю. Ізабелла і Йосип уже встигли з нею познайомитися. Але батько, звісно, не був обізнаний з подробицями особистого життя старшого сина. Він знав лише дещо, про що розповідала йому дружина.

– Так-так, я в курсі, як ви познайомилися, – засміявся Вінсент. – Мати доповіла мені. Стаканчик кави і десятка. Я був дуже радий за тебе і хотів ще тоді подзвонити…

Чоловік опустив голову, і посмішка зникла з його обличчя. Йому згадалася нічна розмова з дружиною. На відміну від сина, їм не було чим поділитися: вони, як і раніше, навіть не могли згадати, де й коли познайомилися.

– А як щодо кавового бізнесу? – запитала мати, наче відчувши це і не дозволяючи паузі затягнутися. – У тебе добре йдуть справи?

– Так. Усе відповідно до плану, – відповів Флоріан. – Я задоволений керуючим, якого винайняв. Можливо, я навіть подовжу з ним контракт.

Вінсент зацікавився книгою, написання якої тепер стало основною діяльністю його сина. Але юнак не дуже хотів про неї розповідати. Сказав лише, що учора якраз завершив роботу над романом. І назвав дату виходу – за два тижні.

Так, вони посварилися через те, що Флоріан відмовився вирушити на роботу в юридичній компанії. Проте головною причиною конфлікту була саме книга. Письменницька діяльність суперечила тому уявленню про сина, яке завжди мав Вінсент. Флоріан розумів це, і хоча вони потисли одне одному руки й розбіжностей наче більше не було, у душі хлопця залишалася певна образа. Він не отримав батьківської підтримки, коли особливо її потребував. А замість цього отримав глузування.

Іншим разом. Іншим разом він усе розповість про свій доробок. Але не сьогодні.

Чому батько все життя прагнув, щоб люди робили те, що він сам вважав за потрібне? Флоріан не знав. Але тепер він розумів, що кожна людина має право вирішувати сама, й батькові годилося з цим скоритися – і це стосується як підлеглих на роботі, які часто пропонували корисні ідеї для бізнесу, так і синів, що мали власні погляди на життя. Вони прагнули самостійно прокладати собі дорогу в майбутнє, уникаючи шляху, заздалегідь наміченого для них батьком.

– Я справді радий, що ти знайшов собі справу до душі, – сказав Вінсент та поплескав сина по плечу. – Не хотів погоджуватися зі змінами у твоєму житті, але я дійсно радий. А от щодо моєї роботи…

Чоловік поступово втратив той орієнтир, завдяки якому завжди знав, куди рухається й навіщо. Можливо, тому що досяг певних матеріальних висот і тепер просто плив за течією.

Але задоволення від інертного дрейфування він не отримував. Йому набридло працювати, щодня затримуючись допізна в офісі. А співробітники і клієнти фірми, по правді кажучи, уже сиділи в печінках. Перші боялися його, але, тим не менш, за усякої можливості прагнули підкласти начальникові свиню. А клієнти всі як один поводилися грубо, невдоволено і разом з тим зарозуміло. А ще це їхнє слабке неприємне рукостискання, що зовсім не відповідає образу ділової людини…

Однак і сам Вінсент набрид працівникам. Нещодавно звільнився менеджер у зв'язках з громадськістю. На його сорочці красувався бейдж з написом «Білий». Як колір. Його інтонації завжди здавалися Вінсенту фальшивими, і він вважав, що тому краще підійшло б прізвище Слизький. Але фахівцем він був гарним. І після чергової сварки з Вінсентом менеджер подав заяву про звільнення.

– Раніше мені подобався мій спосіб життя, але тепер він мене обтяжує. Вже не ті роки, не той настрій, – вів далі батько. – Якби я був молодшим, напевно, теж усе кинув би й почав писати книгу. Може, ще колись напишу – хто знає?

– Про що ж вона буде? – поцікавився Флоріан.

– Не знаю. Може, дитяча? Про чарівні королівства і казкових тварин.

Юнак торкнувся кишені, де затишно розмістився іграшковий ведмідь Вірджил.

– Синку, я ось до чого хилю – мені не завадив би невеликий відпочинок. Змінити обстановку на кілька днів. Отримати нові враження. І я був би щиро радий, якби ти склав мені компанію.

Ізабелла кинула на чоловіка здивований погляд. Вона теж давно потребувала перерви. Вже другий рік, наприклад, хотіла на море. Ех, якби чоловік мав час на її мрію… Або сини. Не їхати ж самій! Іноді гроші є, а використати їх собі на користь напрочуд складно. Рідні усі в роботі, навчанні й забувають про близьких. А іноді – навіть про самих себе.

– А потім можна буде всією сім'єю вирушити на море, – додав чоловік. – Йосипе, як вважаєш? Ізабелло?

– Прекрасна ідея, тату!

– Якщо ти не будеш зайнятий справами… – обережно підмітила дружина.

– Люба, обіцяю!

– Куди б ти хотів поїхати зі мною? – запитав Флоріан.

– Я знаю одне цікаве місце. Ми там були з твоїм дідусем, моїм батьком. Селище на високогір'ї, Зоряне плато. Вища точка місцевості, більше двох кілометрів над рівнем моря. Туди кілька разів на день ходять поїзди.

Маленький Флоріан завжди у захваті слухав татові історії про подорожі. Не шкодуючи фантазії, батько описував, де побував і що бачив. Дідусь виховував сина без матері. Можливо, постійними турне і поїздками старий намагався компенсувати нестачу материнської любові й турботи. Те дитинство, якого дитина виявилася позбавлена.

– Я пам'ятаю, ти розповідав про це місце, – посміхнувся хлопець. – Гори, ліси й річки. Свіже повітря. Спокій і вітер.

– А чому б вам не вирушити туди, де тепліше? – запропонувала Ізабелла. – Якийсь острів з вулканом замість гір. Там теж може бути напрочуд гарно.

– Мешканці Помпеї вважали так само, – розсміявся Вінсент.

Жінка похитала головою й піднялася.

– Добре, розумники. Зараз подам десерт.

Флоріан посміхнувся і провів матір поглядом.

– Коли їдемо, тату? – запитав він.

Настав жовтень, холодний як могила. Небо затягло ковдрою низьких хмар, у повітрі зависла крижана паморозь. Рано вранці Флоріан і Вінсент прибули в селище на високогір'ї, яке значилося на карті як Зоряне плато.