Завжди поруч - Гранд Михаил

Підійшовши до свого столу, дівчина не знайшла Флоріана. Проте побачила здачу, яку принесла офіціантка із двох сотень – двадцятку. Жоржина похапцем схопила гроші й поклала їх до сумки.

Раніше, коли в неї траплялися сумніви щодо стосунків із Флоріаном, батьки переконували її, що цей хлопець – гарна партія, і вона в житті не знайде кращого. І причиною цього був аж ніяк не прекрасний характер і культурні манери юнака, а зв'язки й гроші, які мала його сім'я. А у разі одруження могла поділитися з сім'єю дівчини.

Але тепер, коли батько Жоржини і сам став непогано заробляти, у неї, схоже, з'явилася можливість самостійно вирішувати, чи тягнути далі ці набридливі стосунки.

Дівчина зрозуміла, що їй немає жодного сенсу залишатися в кав'ярні. Намагаючись впоратися з тремтінням у всьому тілі й міцно обхопивши себе руками, вона повільно попрямувала до свого авто. З її волосся стікали струмені дощу. Доки Жоржина дійшла до автомобіля й залізла усередину, її одяг став ущент мокрим. Вона завела мотор і від’їхала назад, навіть не перевіривши, чи не мчиться хтось на неї з наміром протаранити. Втім, цього разу все обійшлося…

Увімкнені на максимум «двірники» щосили боролися з дощем. Але вода струмками збігала по лобовому склу, заважаючи огляду. Раптом пролунав різкий тріск, який змусив Жоржину зупинитися. Роззирнувшись навколо, дівчина побачила, що, повертаючи у вузький провулок, в'їхала бідолашним лівим крилом у залізобетонний стовп. Їй пощастило, що вона рухалася повільно і ніхто не постраждав – крім автомобіля, звісно.

Їй навіть не хотілося виходити, щоб оглянути вм'ятину на боці. Доїхавши до наступного повороту, Жоржина вчасно визирнула у бокове вікно. Крізь потоки води, що стікали по склу, вона помітила червоне світло на світлофорі та двох бабусь під однією парасолькою, що неквапливо повзли пішохідним переходом. Лише завдяки цьому щасливому збігу бабусі безпечно дошкандибали до протилежного тротуару й зникли за рогом.

По боках калейдоскопом змінювали один одного будинки. Кондиціонер у салоні працював на повну. Жоржина вся зіщулилася від потужного потоку холодного повітря, раптом усвідомивши, що встигла змерзнути в мокрому одязі. Нарешті звернувши на це увагу, вона перемкнула маленький тумблер з синьої позначки на червону, і незабаром їй стало набагато тепліше.

Дівчина напружено подивилася в дзеркало заднього виду, немов намагалася побачити там щось важливе. Може, якийсь знак долі. Але заклад, де вони зустрілися, залишився далеко позаду, а Флоріан був ще далі, і щось змінювати було вже запізно. Та вона і не хотіла…

Раптом вона помітила дорожньо-патрульну службу. Біле авто із проблисковим маячком на даху прямувало просто за нею. Поглянувши на спідометр, Жоржина зрозуміла, що її авто рухається зі швидкістю майже вісімдесят кілометрів на годину при обмеженні в п'ятдесят. Відчуваючи глухі удари пульсу в скронях, вона зменшила швидкість і вивернула кермо в напрямку закинутої будівлі обіч дороги, вхід до якої, як вона встигла помітити, був забитий дошками. Автомобіль різко загальмував, колеса проорали неглибокі колії, розкидаючи бруд і каміння в усі боки.

Біле авто пролетіло повз. Це виявився звичайний цивільний автомобіль із критим багажником, водій якого теж мчав наввипередки з дияволом.

Тремтячи від переляку, дівчина зіщулилася за кермом, чекаючи, доки серцебиття ущухне. Вона вирішила, що буде вкрай нерозумно їхати далі в таку негоду. Варто було перечекати. Дощ не йтиме вічно – він уже майже ущух. Потім їй спало на думку, що Флоріан, швидше за все, зателефонує їй додому – дізнатися, чи все у неї гаразд. І як буде добре, коли її батьки змусять його хвилюватися, повідомивши: «Ні, Флоріане, вона ще не повернулася. Що у вас сталося?»

«Ой, адже батьків немає вдома, вони поїхали…» – раптом згадалося їй.

Флоріан, напевно, спершу все ж таки подзвонить їй. Жоржина витягнула із сумки мобільний і, не вагаючись, вимкнула його. Хлопець спробує їй подзвонити – вона в цьому не мала сумнівів. І відсутність зв'язку стане гарним приводом для занепокоєння. Раптом вона потрапила в аварію, і телефон розбився, разом з нею. Або щось інше трапилося… Ці ідеї забавляли її.

«Він не мав отак іти, не порадивши мені, що краще взяти таксі! – вирішила дівчина. – Та нехай… Тепер мені потрібно багато чого обміркувати. І не тремтіти».

Вона заглушила мотор і відсунула назад водійське сидіння. У салоні було темно, але у стелі чітко виднілася пропалина – пляма розміром з ніготь. Хтось із подруг, як завжди, курив у машині та пропалив цигаркою дірку в оббивці.

Було чутно, як дощ потроху вщухає, краплі по авто стукали усе тихіше. Жоржина заплющила очі й мирно проспала до десятої вечора, аж доки між деревами не став пробиватися місяць. Вона не знала, що Флоріан навіть і не думав їй телефонувати. Пізніше дівчина увімкнула телефон і побачила, що до неї намагалася додзвонитися лише її подруга Віолета.

Флоріан ішов під дощем, але парасольку не відкривав. Краплі стікали по його обличчю, наче рясні сльози. Волосся стало геть мокрим, як і одяг. У туфлях хлюпотіло. Але юнакові було приємно. Природній душ охолодив його й допоміг трохи прийти до тями.

Усередині його роздирали протиріччя. Він ненавидів Жоржину, але разом з тим йому хотілося повернутися й простежити, щоб вона більше не пила й взяла таксі, тому що так безпечніше. У його думках дівчина застигла під дощем біля кав'ярні, стояла й на щось чекала…

Не так юнак уявляв собі цей день.

Вулиці спорожніли – злива й холод розігнали людей по оселях. У провулку, за бакалійним магазином, стояв жебрак і грів руки біля палаючого сміттєвого бака. Над ним височів саморобний навіс, тож вода не могла згасити вогонь, і він залишався відносно сухим.

Це був той самий чоловік без пальця, якого Флоріан уже бачив сьогодні. Жебрак усе стояв там, щось бурмотів собі під ніс і підкидав друзки у багаття. Потім витяг зі своєї брудної торби пляшку й зробив добрячий ковток.

Флоріан підійшов ближче і теж простягнув руки до вогню. Відразу стало тепліше, світ навколо захитався, він відчув солодкувату задуху, немов руки, що ніжно стискають горло. Вони і раніше сварилися з Жоржиною, навіть розлучалися, потім мирилися, але він відчував, що сьогодні у їхніх стосунках поставлено жирну крапку.

І не дивно. Фінал був передбачуваним, проте він не хотів цього помічати. Романтика давно залишилася в минулому. Ласкаві слова і обійми змінилися сухими фразами. Стосунки ставали усе напруженішими. Лише в уяві Флоріана усе ще панувала любов. Але тепер, коли настав кінець, він мав скласти план. Вирішити, що робити далі…

Проте було майже неможливо міркувати над цим, шукати варіанти і одночасно дивитися на вогонь. Танцююче в екстазі полум'я зачаровувало його. Він захоплено спостерігав за легкими іскрами, за жовтогарячими ламкими жаринками…

– Гей, приятелю, хочеш? – хрипко звернувся до нього жебрак, простягаючи пляшку вина, з якої щойно хильнув сам.

– Ні, дякую, – відмовився хлопець.

На сьогодні й надалі йому було досить випивки. Алкоголь діяв як своєрідний «очищувач» – проганяв з голови непотрібні думки, зіскрібаючи їх, наче стару фарбу з дерев'яного паркану. Але разом з тим, зникали і важливі ідеї та міркування.

А ось Жоржина, мабуть, не відмовилася б. Вона завжди була не проти пропустити стаканчик-другий. Колись у них відбулася розмова: Флоріан попросив, щоб дівчина дала йому обіцянку не курити. Сигарети або коноплю – не має значення. І випивати.

Вона відповіла «обіцяю» і тримала своє слово майже місяць. Або близько того. Після ще кількох спроб вплинути на її шкідливі звички, Флоріан зрозумів, що це не в його силах…

– Тобі що, вдома не сидиться? – пробурмотів жебрак, витираючи підборіддя брудною долонею.

– Не цього вечора, – відповів хлопець. – А вам?

Чоловік голосно розреготався.

– А я постійно вдома! Вулиця давно стала мені оселею. А он той провулок, – він указав рукою вперед, – можна вважати дачею. Тож ти зараз мій гість.