Завжди поруч - Гранд Михаил

– Так, намагаюся…

– Вам уже щось припало до душі?

– Взагалі-то я перекладач з арабської мови. Однак замовлень занадто мало, і обставини зараз складаються не найкращим чином. Мені потрібна повна зайнятість. Але чогось конкретного я ще не знайшов.

– Я випадково почув вашу розмову. Ви написали книгу?

– Так.

«Яка занапащає мою сім'ю», – подумалося йому.

– Знаєте, я теж письменник. Насправді, поки що початківець. Ми могли б з вами попрацювати разом. Я можу запропонувати вам цікаву роботу.

Обрій палав передвечірньою загравою, такою яскравою, що в її світлі можна було читати. Валентин та Ліза поверталися додому. Топік біг попереду, немов прокладаючи їм шлях. І постійно озирався – перевірити, чи не відстають тато з донькою.

Чоловік думав про зустріч з Флоріаном. Цей юнак був знайомий з ним кілька хвилин і вже запропонував йому роботу. Валентин мав редагувати нові розділи книги і одночасно займатися їхнім перекладом арабською мовою. Пропозиція здавалася привабливою й нереальною одночасно. Але якщо це не розіграш – то вона дуже вчасно.

«Давайте завтра ж укладемо договір про співпрацю», – сказав хлопець.

Він дав свій номер телефону і записав контакти Валентина.

– Це досить дивно, що мені запропонувала роботу незнайома людина. І дивовижний збіг, що вона теж пише книгу… – замислено вимовив Валентин уголос.

– Тату, я певна, це не просто так! – відповіла Ліза.

Ця дівчинка була справжнім джерелом підбадьорливих думок. Чоловік же більше скидався на склад найпохмуріших сценаріїв. Адже з плином життя під тиском гнітючих обставин навіть оптимістам властиво зневірятися. І втрачати надію.

– Сподіватимемося, ти маєш рацію.

Втім, не схоже, що Флоріан жартував. Він виглядав солідно, був дорого одягнений. Чи свідчило це про щось? Навряд чи. Однак він говорив серйозно та упевнено, і це викликало довіру.

Можливо, у світі є якась рівновага. Іноді втручаються непідвладні людині сили, здатні кинути свій камінь на одну чашу терезів і похитнути їх у кращу зі сторін. Можливо, такий камінець випав батькові Лізи.

Вони підходили до свого будинку. Сусідки висунулися з вікон, розвішуючи білизну й одночасно обмінюючись плітками. Валентин, м'яка за натурою людина, часто переживав моменти слабості. Ось і зараз він відчув тривогу, що свербіла десь у грудях. З кожним кроком його впевненість поступалася місцем занепокоєнню.

Літнє сонце нещадно розпалило квартиру за день, і тепер у кімнатах було наче в сауні. Так було в усьому старому будинку – смертельно холодно взимку й спекотніше, ніж у димоході, улітку, навіть з увімкненими вентиляторами. Топік побіг на кухню в пошуках своєї миски з водою. За ним увійшли батько з Лізою. Вони поспішали розповісти мамі новину про роботу, але не застали її там.

У квартирі стояла незвична тиша. Світлана сиділа на ліжку в спальні. Біля неї височіла щільно укладена валіза. На тумбочці лежав квиток на поїзд – втім, від дверей не було видно, куди вона зібралася.

Жінка похмуро дивилася у вікно, її обличчя змарніло, а на щоках пролягли доріжки від сліз. Ліза побачила маму й застигла на місці.

– Будь ласка, побудь з Топіком у своїй кімнаті, – рівно сказав їй Валентин, і дівчинка, витираючи кулачками сльози, попленталася до себе.

Чоловікові хтось казав у дитинстві, що якщо жбурнути гранату в багаття, то все в радіусі тридцяти метрів стане спогадами. Так і Світлана збиралася з ними вчинити – залишити їх, як пам'ять про минуле.

– Що відбувається? – нарешті спитав він, щільно причинивши двері.

– Я так більше не можу, – відповіла жінка. – Відпусти мене, і я піду.

Проте вона не встала з ліжка. А він не відходив від дверей.

– Я знайшов роботу.

– Яку? – Світлана здивовано підняла на нього очі.

– Прибуткову. Адже саме це для тебе найголовніше.

– Для сім'ї, – виправила вона.

Насправді Валентин не знав, скільки отримуватиме, виконуючи обов'язки редактора і перекладача для свого нового знайомого. Він навіть не був цілком певен, що цей юнак дійсно зможе забезпечити йому зайнятість з окладом. Такий молодий… Але ініціативний. Та дружині повідомляти такі подробиці про майбутнього роботодавця не варто. Вони б викликали занепокоєння, і її б уже ніщо не зупинило на шляху до вокзалу.

– Я готова вислухати тебе, але не більше. Як би там не було, я все одно зібралася піти. І ти не в змозі змінити має рішення

Чоловік підійшов до вікна. Сизий дим з фабричних труб підіймався до неба рівними стовпами, які було добре видно звідусіль. Здалеку лунали пронизливі гудки, нагадуючи про те, що підприємство ні на мить не зупиняється. Але при зачиненому щільно вікні вони ледве долинали.

– Нова робота, моя книга і переклади з арабської мови – усе зійшлося в одному, – почав він. – Я дзвонив за оголошеннями щодо вакансій, як раптом до мене підійшов юнак, зав'язав розмову і запропонував співпрацю. Він теж письменник. Це не простий збіг.

– Ще скажи, що вас доля звела, – скривилася Світлана.

– Хто знає…

– Повна нісенітниця! Наче з тих книг про чарівні мечі, якими ти постійно зачитуєшся. Ви почали розмовляти, бо, мабуть, цьому незнайомцю також нема чим зайнятися, і він коротає час у парку, ось і все. Це випадковість, що цей хлопець теж пише. Якби ви там ще трохи посиділи, то зустріли б десяток письменників. Збіги стали б закономірністю. І «співпраця» зовсім не означає стабільну роботу.

– Але ми зустріли лише його одного! – образився Валентин.

– Ти мені конкретно скажи: де ти працюватимеш і скільки отримуватимеш?

Він не відповів. А Світлана все говорила у звичній для неї недбалій манері, не слухаючи його спроби виправдатися.

«Якби я не стала його дружиною, то сиділа б зараз у ресторані зі справжнім чоловіком, а не втікала з дому від немитого посуду і чоловіка-невдахи». Вона ніяк не могла позбутися цієї думки…

Жінка піднялася, схопившись за ручку валізи.

– Допоможи мені донести її до таксі, й закінчимо на цьому.

Це було вже занадто! Якщо Валентин і відчував страх та невпевненість дорогою додому, то тепер на зміну їм прийшла рішучість. І злість.

– Досить! – вигукнув він.

Він підійшов до дружини й різким рухом потягнув донизу замок на її блузці, схопивши її за волосся.

– Роздягайся! Ти нікуди не підеш!

Світлана здивовано застигла, відразу втративши всю свою холоднокровність. Вона давно не бачила його таким агресивним. Він повалив її на ліжко й завмер над нею, розстібаючи ремінь на джинсах.

Жінка примружилася, наче не впізнаючи його. І повільно кивнула. Валентин не міг зрозуміти, вона погоджується з його діями або просто підшукує слова, щоб повідомити, що він остаточно з’їхав з глузду. А потім вона обняла його і притягнула до себе…

Строфа (11)

Аврорі подобалося роздивлятися полотно нічного неба. У цьому їй допомагав телескоп на високій тринозі, який «дивився» у вікно. Її кімната була справжнім спостережним пунктом за зірками. Звідси дівчина бачила затемнення і метеоритні дощі. А також могла дізнатися, хто завітав на їхню вулицю, ще коли він був за тридцять будинків від неї.

Аврора налаштувала фокус. Спочатку все розпливалося, наче в тумані. Потім зображення набуло чіткості. В об'єктив вона побачила чоловіка та дівчинку, вантажівку й птаха на дереві. Дятла, з червоним пір'ям на голові та хвості. Він довбав порохняву кору, сподіваючись знайти щось їстівне. Але Флоріан поки не з’являвся.

«Спізнюється, – подумала вона й подивилася на годинник. – На дві хвилини».

Флоріан мав заїхати за нею о п'ятій. Сьогодні виповнився рівно місяць з дня їхнього знайомства. З цієї нагоди юнак запросив її на вечерю.

– А ось нарешті й він!

Дівчина відчинила двері, поставши перед Флоріаном у блакитній сукні трохи нижче колін і чорних черевичках на низьких підборах. Вона покружляла на місці, посміхаючись. Сукня хвилями зметнулася навколо її ніг.