Дванадцять обручів - Андрухович Юрій Ігорович
На цьому запис урвався, екран заповнився сіро-білою шиплячою масою, проте всі лишилися на місцях – почасти тому, що пані Рома все ще перекладала Цумбрунненові п’яте через десяте зміст розказаної щойно історії. Хоч історія для нього й не мала значення – головне, вона, Рома, зверталася до нього. І цього вистачало.
«Цікава коза, – думав Артур Пепа про дівчину з пивом. – Не змигнула й оком. Треба якось…», – але він полінувався фантазувати далі, як вони будуть знайомитися, курити й пиячити, говорити про поезію, музику, містику, секс і так далі – менше з тим, нецікаво.
– То як воно це саме… вам, пане професоре? – нагадав про себе Волшебник, видобуваючи касету з програвача.
– На мій скромний погляд, саме тут маємо загалом тактовне проникнення у світ архетипів, – радо заговорив Доктор, від чого Волшебник відразу пожалкував, що зачепив його. – Саме вони, згідно з Юнґом, утворюють зміст так званого колективного несвідомого. Їхній безпосередній вигляд, що вражає нас у сновидіннях і мареннях, має багато індивідуального, незрозумілого і навіть наївного. Архетип являє, по суті, несвідомий зміст, який замінюється у процесі його становлення свідомим і чуттєвим, і притому в дусі тієї індивідуальної свідомості, в якій він з’являється.
– Дуже вам дякую, – затрусив кудлатою головою Волшебник.
– Цей дивний місячний коханець, – не зупинився професор, – цей таємничий незнайомець у плащі є безумовним архетипом, постійно присутнім на межі несвідомого та свідомого у фантазійному світі кожної напіврозквітлої жіночністю дівчинки, що саме опинилась у стадії свого індивідуального трепетного очікування.
Останні слова професор Доктор вимовив, ковзнувши всміхненим поглядом по як завжди гранично відкритих ногах Коломеї й зупинивши його на її ледь спалахнулому лиці. І цього разу не витримала вона.
– Чи не краще продовжити на терасі? – енергійно запитала пані Рома, якій щось у цьому всьому не сподобалося.
Але на терасі ніхто й нічого вже не продовжив – усіх розморили такі нездоланні й безмежні лінощі, які трапляються лише на весняному сонці. Звідси – осування в сон, весніння, сонлива розм’яклість душ і тіл, блаженно-нірванне зависання, що починається десь у найтонших структурах кісток, заволодіває всіма без винятку тканинами, сповільнює кров і серце, а натомість мобілізує рецептори – чутливістю шкіри й ніздрів ми вподібнюємося до теплих тварин: так багато доторків і запахів, і жодному з них немає назви!
Що взагалі діялося з погодою? Чому це місце, знане передусім зі своїх циклонів, невпинно-пронизливих вітрів, боротьби між стихіями й атмосферними фронтами, сьогодні було таким нагрітим, ясним, сумирним і прозорим? Чому температура повітря сягала під сонцем двадцяти двох? Чому вітер був не вітром у полонинському значенні цього слова, а – лише вітчизняним поетам дається це надміру красиве слово – леготом? Чому все навколо – і скелясті визубні хребта, й білі вершини двотисячників, і кам’янисті недеї – було таким виразним, окресленим і винятково добре видимим? Чому з усіх можливих звучань і бринінь, поскладаних на дно цієї тиші, залишалося тільки одностайне стікання і скрапування талої води? І жодного пташиного крику? Як таке могло статися? Як могло статися, що навіть професор Доктор не виповів уголос: «Тиша – це мова, якою говорить до людини Бог»?
Хай там що, але тривати вічно це не могло. Мовчання світу було порушене ваговитим збіганням по сходах пущеного на власну волю чоловічого тіла – з’явився Артур Пепа з великою шахівницею в руках.
– Ага, всі тут! – закричав він, оцінюючи поглядом розкидану людську конфіґурацію. – І всім так добре! А спілкуватися, розважатися? Ви що сюди, вмирати приїхали?
– Артуре! – з напівсну озвалася до нього пані Рома.
Вона сиділа в шезлонзі, і їй хотілося через голову зняти свою груботкану лляну сорочку й відкрити плечі. «Ну чому, чому я не взяла купальника?» – скрушно думала вона в напівсні, поки цей дурень, дурень, дурень не перебив його.
– Так, це я, – відповів їй дурень. – Не бажаєш у шахи?
– Які шахи? – промурмотіла Рома, не розплющуючи очей. – Які ще шахи?
По цих словах напівсон з новою силою здолав її, й вона побачила саму себе приблизно з тієї відстані, де сидів на парапеті, граючись фотокамерою, Карл-Йозеф; отже, вона рішуче стягувала через голову хвилююче пропахлу дезодорантом та потом сорочку і красиво жбурляла її кудись подалі; фотокамера клацнула в мить, коли вона встигла прикрити руками свої великі груди, але все це у напівсні, сні, сні (її груди приснились їй значно більшими, ніж були насправді).
– Старий, може, ти? – зачепив Артур Волшебника. – Слон, тура, ферзь…
– Та якось… це… – залопотів з розкладачки волохань, але Пепа вже рушив до пари кішечок у бікіні, що вигрівалися звіддалік на надувних матрацах.
– Ого які спортсменки! – присвиснув Пепа. – Партію на трьох?
І Ліля, й Марлена невдоволено припідняли голови й, так само невдоволено крутнувшися, змінили пози, лігши на животи. Їм здавалося, що цей вічно вмазаний казьол заслонив їх від іностранця, якому так і хочеться їх познімати в купальніках.
– Не боїтеся згоріти? – діставав Пепа. – Давайте, понатираю вас кремом! У вас є крем від сонця?
– Свабодєн, – відповіла котрась із них, так само з напівсну.
– Понял, – заспокоївся Пепа й обламався, однак лише на пару хвилин.
Професора він, щоправда, не рушив, обійшовши його плетений фотель десятою дорогою. Так само не став пропонувати гру Коломеї – по-перше, тому, що взагалі остерігався лишатися з нею сам на сам, а по-друге, тому що вона була захищена п’ятим обручем весни – своєю зеленою неторканістю. Залишався австрієць на парапеті, й Артур, струсонувши в повітрі шахівницею, аж усі фігури дерев’яно в ній торохнули, запитав:
– Шахшпілен? Айне кляйне шахшпілен, га?
Карл-Йозеф поклав камеру на парапет і зістрибнув з нього.
– Ну добге, – сказав найпростіше, що зміг, бо сформулювати відмову та ще й з якимось увічливим викрутасом було майже неможливо. До того ж йому зробилося трохи жаль цього нікому не потрібного підпилого чоловіка.
– Яволь? – перепитав Артур і тут-таки подумав: «На біса мені ці шахи здалися? Я ж зовсім не вмію грати».
За пару хвилин вони вже сиділи на табуретках і розставляли фігури. Й тоді почалася гра, про перебіг якої можна було б судити лише з Артурових не завжди доречних вигуків («кінь! пішак! ґарде! слон! шах! цейтнот! цуґцванґ! ферзь! ферштеєн, ферзь?»). Зате Цумбруннен мовчав. Йому випало грати білими – так наполіг його суперник, бо «ти ж у нас гість, ясно?». Зрештою, Цумбрунненові було все одно якими фігурами грати – свого часу він багато займався шахами, перемагав на міських турнірах, листувався з подібними собі учнями приватної школи Віктора Корчного і легко розв’язував задачі у спеціалізованих журналах. На четвертій хвилині гри Артур Пепа сказав «ендшпіль! капут!» і запропонував зіграти ще одну – «тільки я тепер білими, ясно?».
Ясно, що він програв і цю, і протягом наступних півгодини ще чотири партії, й аж тоді витягнув свою таємну зброю у вигляді останньої в портсигарі «прилуцької», набитої для різноманітності цілком якісною конопляною сумішшю. Після першої ж його затяжки гра набула сповільненої осмисленості, а Карл-Йозеф, пожвавлено ворухнувши ніздрями, запитав:
– Hasch? [7]
– Воллен? – підморгнув йому Пепа і передав сигарету.
– Nicht schlecht! [8] – оцінив Карл-Йозеф, потягнувши.
– А ти думав! – підтвердив Артур.
За недовгий час він дійшов висновку, що розвиток подій на шахівниці відомий йому далеко наперед. На сто партій наперед. Не було сенсу переставляти фігури – усе й без цього рухалося до переможного кінця. Він міг не збиваючись перелічити всі ходи на сто років наперед. І свої, й суперникові. Бо він перетворився у суцільний Мозковий Центр, от у що він перетворився, Артур Пепа. Це був здвоєний Мозковий Центр: один сидів у ньому всередині, а другий був просто Артур Пепа, так його звали. Від цієї думки йому зробилося трохи лячно.