Завжди поруч - Гранд Михаил

Очі дівчини заблищали, але вона відразу сумно зітхнула.

– Я б залюбки. Але не можу.

– Чому? – насупився Флоріан.

– Це моя особиста справа, – вона штовхнула його ліктем.

Юнак поглянув на неї і спантеличено похитав головою. А вона відвернулася, зробивши вигляд, що не бачить.

– Я не хочу пояснювати. І не зобов'язана, – холодно мовила дівчина.

Аврора вміла висловлюватися дуже лаконічно, коли якась тема була їй не до вподоби. Флоріан ніяк не міг зметикувати, чому вони щойно фліртували, а тепер – практично сваряться.

– Ти образилася? – запитав він, торкнувшись її плеча.

Вона стиснула руку хлопця й, замислившись, відвела погляд. Йому здалося, що Аврора шукає потрібні слова.

– Я не образилася. У мене зараз просто не ті дні, – ніяково прошепотіла вона. – Але ми обов'язково туди ще підемо.

Юнак з дівчиною гуляли, тримаючись за руки. Як раптом Флоріан помітив, що звіддалік за ними спостерігає якийсь чоловік у капелюсі, що застиг посеред поля. На рівні очей він тримав дивний предмет, схожий на бінокль. Власне, це міг бути й він.

Незнайомець просто стояв там, втупившись на них, а вони дивилися на нього. Але коли відстань між ними скоротилася, стало зрозуміло, що це ніяка не людина, а солом'яне опудало з прив'язаними до капелюха руками. Його голова була зроблена з футбольного м'яча – шкіряного, потертого. З прорізі рота стирчали леза іржавих ножів. Хто й навіщо їх туди встромив, створивши обличчя, від якого мурашки повзли по шкірі?

Аврора перелякано здригнулася, відчуваючи, що руки покрилися ціпками.

– Останнього разу я тут ходила років десять тому. Треба було обрати короткий шлях, як завжди, – вимовила вона, прискорюючи кроки. – Не біля червоного поля.

– Якого червоного поля? – перепитав він.

– Так мій дідусь називав цю ділянку шляху, і ніхто не знає чому. Він помер ще до мого народження, тож, сам розумієш, запитати я не встигла.

– Може, через це?

Флоріан вказав на сонце, що саме сідало за обрій. Воно було яскраво-червоним і омивало вогненним сяйвом колоски, які тягнулися до неба.

– Можливо. Але, думаю, справа не лише в цьому. Мати каже, що він згадував це поле як щось лиховісне, а не чарівний природний пейзаж, – вона міцніше схопила його за руку. – Підемо звідси швидше.

За полем, яке було червоним зі слів дідуся, знову починалася міська околиця. Небо затягнули похмурі хмари. Вони насувалися зі сходу, куди якраз прямували хлопець з дівчиною. На зміну погожому дню, схоже, збирався нічний дощ.

Вони повільно йшли околицею. Уздовж вулиці чорніли будівлі, здебільшого занедбані, деякі без вікон, з похилими стінами. І, видавалося, майже усім було байдуже. Місцеве населення тануло на очах.

Ситуація тут була аналогічна навколишнім селам. Молодь не дуже цікавилася традиційним побутом своїх предків. Стати фермером уже нікого не приваблювало – вони прагнули переїхати до великих міст, сподіваючись на нове життя й нові можливості.

Садиба зі столітньою історією, що колись слугувала заміською резиденцією місцевому магнатові, дивилася на дорогу порожніми очницями вікон. На терасі не вистачало балясин. Усередині будівлі вогкість зігнула полиці в шафах у моторошні усмішки. Меблі вкривали чохли з суцільної павутини, а тріщини в стінах були сповнені білих личинок, що копошилися, немов живий килим.

Колись тут мешкали люди. Влаштовували бали, танцювали й бенкетували. Тепер же весь блиск колишніх часів було поховано під сніжними заметами штукатурки на підлозі. Флоріан подумав, що схожу аналогію можна провести і з його життям: усе, заради чого він жив останніми роками – віднесло, немов халупу при повені. Однак завдяки цьому розчистився простір для чогось нового. Кращого.

Як і пам’ятного дня знайомства, молодим людям бракувало часу, щоб насититися спілкуванням одне з одним. Якби могли, вони б гуляли цілу ніч, доки місяць не опустився б зовсім низько, до перших проблисків зорі на горизонті. Але наближався вечір, а з ним – час повертатися додому…

– Ну ось, прийшли, – сказала Аврора. – Сьогодні ти довів мене просто під поріг.

Дівчина вже хотіла на прощання обійняти його, але Флоріан зупинив її:

– Почекай…

І витягнув з нагрудної кишені сорочки маленьку квітку – мініатюрну копію троянди, завдовжки не більше долоні. З бутоном, складеним, як наперсток.

– Це тобі, Авроро.

Її очі розширилися від захвату, а на губах заграла захоплена посмішка.

– Яка краса! – зачаровано вимовила дівчина. – Вона така витончена й так гарно пахне! Дякую!

– Мені приємно чути, що тобі подобається, – посміхнувся він. – Я всю дорогу намагався йти обережно, щоб не прим'яти її.

– Це дуже мило з твого боку! – Вона лукаво посміхнулася. – Якби ми були знайомі на день довше, твій романтичний вчинок обов'язково був би нагороджений пристрасною ніччю!

Вони розсміялися. Юнакові подобалося її почуття гумору. Якщо Аврора під час першої зустрічі трохи соромилася, то сьогодні поводилася зовсім невимушено, тому здалася йому ще чарівнішою.

– Завтра знову буде сонячно. Давай побачимося?!

– Завтра я не можу, мені треба бути вдома. До того ж, мати може в дечому нас запідозрити.

– У чому саме?

Дівчина кокетливо посміхнулася.

– Ну… у дечому.

– У дечому… – спантеличено повторив він.

– Саме так! Матуся завжди напоготові, – засміялася вона.

Раптом Аврора відчула, як пальці Флоріана переплелися з її пальцями. Вона пригорнулася до нього і зніяковіло поклала голову на груди. Від його сорочки йшов аромат троянд – звабливий і принадний. Дівчина відчула, як він провів рукою по її обличчю і повільно підняв його за підборіддя, щоб поцілувати. Вона закрила очі й дозволила йому торкнутися її губ…

– Доброго вечора, я вдома! – вигукнула дівчина, щойно переступивши поріг.

У коридорі мигнула тінь, і з'явилася мати.

– Привіт, – відповіла вона. – Доню, тебе не зрозуміти: ти або цілими днями вдома сидиш, або до ночі десь вештаєшся.

– Але ж не до ранку! – засміялася Аврора.

– Що в тебе за папка? – поцікавилася жінка.

– Це рукопис. Перший розділ. Знайомий письменник дав почитати.

– А від кого квітка? Теж від письменника?

– Так. Від юнака, якого ми зустріли в супермаркеті, пам'ятаєш?

Вона скинула туфлі й подивилася на матір. Та мала звичку робити невелику паузу, перш ніж відповісти. Від цього співрозмовник відчував себе змушеним додати ще якихось подробиць до предмета обговорення.

– Від Флоріана. Ми з ним розмовляємо по телефону вечорами…

– Це той хлопець, який так оригінально з тобою познайомився?

– Так, він. Ми з ним потім ще гуляли допізна.

Жінка лукаво посміхнулася, повернувшись думками у свою молодість і зачарування перших побачень.

– А він цікавий!

Аврора дістала з шухляди маленьку вазу, наповнила водою і поставила до неї квітку. Мати покликала її вечеряти, і дівчина пройшла на кухню, затишно освітлену світлом блакитного екрана. По телевізору розповідали про новий чудодійний засіб. Люди, що страждали від хронічних мігреней, стверджували, що біль минув. Хвала Господу, взагалі минув.

– Я поставлю вазу у своїй кімнаті, – повідомила Аврора.

– Чому ж не у вітальні?

– Якщо троянда буде у вітальні, вона стане спільною квіткою. А я хочу, щоб вона залишалася лише моєю.

Після вечері Аврора вирішила ознайомитися з рукописом. Як довго чекала вона на цю мить! У каміні горіло невелике поліно, затишно освітлюючи кімнату. Вона увімкнула торшер і присіла на диван, укривши ноги яскравою ковдрою. Прочитала заголовок уголос, на хвильку замислившись. Погортала сторінки. На них ще відчувався запах свіжого чорнила.

Раптом її телефон завібрував. Від Флоріана надійшло SMS-повідомлення. Він уже повернувся додому й зараз вечерятиме. Дівчина відповіла йому, що щойно поїла і тепер збирається читати. Задумалася й додала, щоб він не забув погодувати Вірджила.