ваня - Unknown
-Обожнюю такі свята! – промовила дівчина.
Авері, поївши, прибавила собі нової енергії, взялася до танцю. Вона кружляла, раділа, привітно посміхалася людям, яких зовсім не знала, проте серед котрих почувалася своєю. Довкола роздавали вино. Чорнявка не впустила своєї нагоди скуштувати чогось червоного на колір і п’янкого на смак. Вона й мені келих прихопила, а я випив і повідомив Авері, що маю на нього імунітет. Від ста п’ятдесяти мілілітрів вина дівчина сп’яніла, вже співала разом з усією юрбою святкові пісні. Вона підійшла до мене, запросила до танцю. Я знову не зміг їй відмовити. Ми взялися за руки, прудко кружляли довкола. Ніколи не бачив, щоб так швидко п’яніли від такої маленької кількості алкоголю. Далі Авері відпустила мене, пішла танцювати з місцевими дівчатами та хлопцями. Я не зводив з неї очей, спостерігав за кожним її незграбним від алкоголю рухом. Потім вона випила ще один келих і ще один, її танок все більше нагадував зусилля не впасти на землю, не заснути тут же, щоб не затоптали. Я думав провести у цьому містечку не більше двох годин, та ми пробули тут цілий день. Зрозуміло, що Авері ніколи стільки не пила, тому вино сьогодні стало її розрадою від думок про переслідування та смерть. Натанцювавшись до схочу, дівчина підійшла до мене, ледь змогла вимовити, що хоче назад до мотелю. Вона обійняла мене навколо шиї руками, прошепотіла на вухо, що так напилася, що й іти не здатна. Я їй відповів, що можу донести її на руках і підхопив чорнявку. Проривався крізь натовп, аби залишити центр міста. Авері, кліпаючи, дивилася своїми сп’янілими ніжними очима у мої. Я запитав у неї, чому вона на мене так зиркає, на що отримав відповідь:
-Скільки разів ти був закоханий у когось до того, як став безсмертним?
-Жодного! – суворо відповів. – Не бажав цього… Вважав безглуздям… Чому ти питаєш?
-Я була закохана лише раз, коли мені було десь років тринадцять. Денис – хлопець, про якого розповідала, був моїм об’єктом захоплення. – Це зараз говорила не Авері, а вино в ній вирішило замолити гріхи. – Так йому й не сказала, мені здається він не бажав мати зі мною стосунків, дружбу нашу цінував… Я цінувала… Таємно кохала і гик… Ой! Ха! Здається… Перепила… Ніколи стільки ще на споживала такого смачного вина.
Авері говорила повільно і мляво. Вона продовжувала розповідати про їхні стосунки з Денисом, переконувала, що давним-давно переросла свої почуття до нього, а мені це все наговорила, бо їй потрібно було принаймні комусь висказатися. Ми проштовхнулися крізь товпи людей, вже могли йти вільно й спокійно. За проханням Авері, я знову поставив її на землю. Вона незграбно йшла сама, іноді тримаючи мене за руку. Блакитноока чорнявка попросила зупинитися посеред вузенької вулички на мить й почала витріщатися на нічне небо, на зорі.
У голові щось ледь мигнуло, а потім проявилося і ставало все яскравішим. Це був силует безсмертного! Я відчував його присутність десь неподалік, за метрів тридцять від нас. Виясняти, хто це міг бути не бажав, але якщо відчуваю його присутність, то він відчуває й мою, силует вартового ж бо набагато яскравіший за звичайний, та й мені не потрібно привертати до себе увагу – невідомо, що на думці у цього сина вічності. Авері помітила мій насторожений вигляд, запитала, що трапилося. Я їй не відповів, лише взяв за руку та сказав, що маємо швидше повертатися до мотелю.
Після того, що я відчув на вулиці, не залишилось жодних сумнівів – місто потрібно залишати негайно, не чекаючи світанку. Я попросив Авері прийняти душ ще раз, аби освіжитися, бо ми не будемо ночувати у мотелі, рухатимемося далі. Дівчина розуміла, що я був дечим стурбований, але питати не стала. З цього моменту Авері виконувала абсолютно все, що її попрошу, саме від мене тепер залежало скільки їй залишилося жити. Дівчина з рецепшину казала, що найближчий пасажирський потяг у потрібному напрямку відбуває з цього міста за шість годин, але в нас немає стільки часу, тому вирішив, що знову їхатимемо таварняком. Я зібрав усі наші речі. Ми з чорнявкою рушили на вокзал.
На годиннику одинадцята ночі. На маленькій залізничній станції блукають місцеві бомжі, вуличні собаки. Про охорону вокзалу тут навіть ніколи не чули. І знову у голові мелькнув той самий силует, але він був вже набагато далі, за кілометри від нас. Не схоже було, що його власник наближається, мене це заспокоювало. Ми з Авері чекали годину. Найближчий вантажний потяг у нашому напрямку з вокзалу не прямував, він проїжджав повз нього. Дякувати, що товарняк рухався на маленькій швидкості. Ми застрибнули до останнього вагону, який виявився незачиненим, повний набитий чорного вугілля. Авері хоч і натанцювалась досхочу, напилась вина, проте досі виглядала бадьорою і не хотіла спати, вочевидь, прийнявши душ, її це дуже добре струсануло.
-Знову їдемо невідомо куди, невідомо, що робитимемо… – промовила дівчина.
-Ні! – глухо пробурмотів, гадаючи, що вона не почула.
-Що значить «Ні!»? – поцікавилася Авері.
-Ми знаємо, що робитимемо! – серйозно заявив, дивлячись їй у вічі.
-І що ж? – аж сахнулась дівчина.
-Ми очікуватимемо їхнього приходу і підготуємось до цього…
-До чого?
-До їхнього наступу. У мене є план!
***
План був нескладним. Авері потрібен сховок-притулок – місце, в якому не будуть шукати вартові. Я вирішив відправити її до Берелі в Англію, де він зможе на певний час прихистити чорнявку. При цьому був певен, що він нічого не розповість Еквіджу, адже сам не поділяв поглядів Престона про важливість справ вартових. Я знав, що Адам не заподіє Авері зла та зможе виконати моє прохання. Мені ж потрібно буде постійно тримати з ним та чорнявкою зв’язок, аби обговорювати подальші дії. Рано чи пізно Еквідж пошле по мою шкуру вартового, який думатиме, що я перебуваю з дівчиною і матиме змогу її вбити, але він не підозрюватиме, що ми давно розділилися і Авері знаходитиметься на той момент у цілковитій безпеці.
Я розповів свій задум дівчині. Згідно з ним, ми спершу удвох повинні будь-яким чином, чи то потягами, чи то автостопом дібратися до Македонії. Авері казала, що знає спосіб, як звідти швидко опинитися в Англії, не маючи ні паспорта, ні свідоцтв ніяких, тільки «гроші – ось документ». Мене це здивувало, але питати, звідкіля вона володіє даною інформацію, не став. Потім ми мали розділитися: вона – до Адама, а я – кудись на південь.
-Я напишу Адамові листа, якого ти вручиш йому особисто у руки! – заповів Авері.
-Ти певен, що це гарна ідея?
-Краща, ніж нічого… – посміхнувся. – Я тобі напишу його адресу. Дістанешся до його замку, як будеш в Англії, на таксі. Він живе майже в горах. Думаю, що Еквідж не стане там шукати, а якщо й стане, то Берелі викрутиться. Певен на сто відсотків!
-А якщо мене знайдуть до того, як туди потраплю?
-Тоді… – замислився. – Тоді тобі потрібно не пійматися!
-Геніально…
-Я тобі розповім, як можна зрозуміти є певна особа безсмертною чи ні.
Авері, як завжди, не мала іншого виходу й погодилася діяти так, як сказав.
Ми пересідали з одного вантажного потяга на інший, іноді могли непомітно проникати у пасажирські поїзди, ловили автівки на дорогах, аби найшвидше дібратися місця призначення. Я розповідав дівчині, як можна вичислити безсмертного з-поміж тисяч перехожих. Наголошував на їх поведінці, що загалом вони не нагадають людей аніскілечки – в них нічого не болить, їм нічого не заважає. Вони не чухають потилицю, не витирають носа, не кашляють, не чхають, виглядають так бездоганно, ніби щойно в них була фотосесія в найпопулярніший у світі глянцевий журнал. Авері уважно прислуховувалась до моїх порад. Чорнявка запам’ятовувала абсолютно все, але при цьому дуже стомлювалась. Її смертний організм постійно нагадував про голод, недосипання, спрагу. Звичайно, я купував їй харчі, але для повного відновлення енергії їй було не досить пиріжків, пряників та інших снек-паїв.
Я пам’ятаю кожен з чотирьох днів подорожі до Македонії. Розповідав дівчині про вартових, вона про своє життя. Особливо виразними є спогади з її вибаченнями за те, що так напилася вина того вечора у місці, де ми зупинялися. Та найнапруженішими були третій і останній день.
До настання третього дня ми з Авері стали майже кращими друзями. Дівчина встигла розповісти про її буття на цьому світі абсолютно все, починаючи від народження. Вона жартувала. З вигляду, не переймалася за своє життя, відчувала себе в безпеці поруч зі мною. Її поведінка чомусь нагадала поведінку Еллі. Ці дівчата зовні були зовсім не схожі одна на одну, але їхня простота, щирість дуже подібні, я навіть на певний момент запитав себе, як там моя мила Еллі та скільки вона на мене злитиметься через мій вчинок.
Вантажний потяг мчався швидко. Авері дивилася на мене, на мої руки, на мій знак нескінченності на шиї. Зненацька вона торкнулася моєї долоні.
-Зовсім не холодна… Здається, людської температури… – промовила блакитноока, озираючи мене, ніби я її нова куплена іграшка, іграшка-охоронець.
