Andriy - Unknown
Хлопець мовчав як риба.
— Куховарко! — крикнула Транчбул, озираючись на двері. — Сюди, куховарко! Боґтроттер хоче тобі сказати, який смачний у тебе шоколадний торт!
На сцену вийшла в брудному білому фартусі кухарка, висока жінка, така суха, ніби всі соки з її тіла давно вже випарувалися біля гарячої плити. Було ясно, що цей її вихід заздалегідь організувала директорка.
— От, Боґтроттер, — гримнула Транчбул. — Скажи куховарці, що ти думаєш про її шоколадний торт.
— Дуже смачний, — пробелькотів хлопець. Було видно, що він намагається вгадати, до чого це все призведе. Він знав лише те, що за законом Транчбул не мала права вдарити його батогом, яким попліскувала себе по стегні. Це давало певну полегкість, хоч і невелику, бо Транчбул була цілком непередбачувана. Ніхто не знав, що вона встругне наступної миті.
— Ось, куховарко, — крикнула Транчбул. — Боґтроттерові припав до смаку твій торт. Він захоплений твоїм тортом. Чи ти ще маєш трохи цього торта, щоб дати йому?
— Та ж маю, — відповіла куховарка. Здавалося, що вона вивчила свої фрази назубок.
— То йди й принеси. І візьми ножа, щоб було чим урізати.
Куховарка зникла. Та вже наступної миті вона повернулася, хитаючись під вагою велетенського круглого шоколадного торта на порцеляновому тарелі. Торт мав повних сорок п’ять сантиметрів у діаметрі, а зверху був покритий темно-коричневою шоколадною глазур’ю.
— Постав на стіл, — звеліла Транчбул. Посеред сцени стояв невеличкий столик зі стільцем. Куховарка обережно поставила торт на столик.
— Сідай, Боґтроттер, — наказала йому Транчбул. — Сідай отам.
Хлопець сторожко наблизився до стола й сів. Витріщився на велетенський торт.
— Ось, Боґтроттере, — проказала Транчбул, а її голос знову став м’який, переконливий, ба навіть ніжний. — Це все для тебе, до останньої крихти. Тобі так засмакував той учорашній шматок, що я звеліла куховарці спекти цей величезний торт спеціально для тебе.
— Е-е, дякую вам, — пробелькотів украй приголомшений хлопець.
— Дякуй не мені, а куховарці, — сказала Транчбул.
— Дякую вам, пані куховарко, — промимрив хлопець.
Куховарка стояла, наче зіжмаканий шнурок від черевика, підібгавши губи, з несхвальним і невблаганним виглядом. Здавалося, ніби їй у рот видушили цілісінький лимон.
— То вперед, — підбадьорила Транчбул. — Одріж собі гарненький товстий шматок і їж.
— Що? Зараз? — боязко перепитав хлопець. Він розумів, що десь тут має бути пастка, але не знав, де саме. — Може, я краще візьму його додому? — запитав він.
— Це було б нечемно, — заперечила Транчбул з хитрою посмішкою. — Ти повинен прямо тут висловити куховарці свою вдячність за клопіт, який вона взяла на себе.
Хлопець не поворухнувся.
— Давай, скоріше, — наполягала Транчбул. — Відріж шматок і їж. Ми не можемо сидіти тут цілий день.
Хлопець узяв ножа і вже хотів було різати, але раптом зупинився. Він подивився на торт. Тоді глянув на Транчбул, потім на цибату кістляву куховарку з лимонним соком у роті. Усі присутні в залі учні напружено стежили за сценою, чекаючи, що ж буде далі. Вони відчували, що обов’язково щось станеться. Не така була людина Транчбул, щоб частувати когось цілісіньким шоколадним тортом просто з люб’язності. Багато хто здогадувався, що там усередині має бути перець або рицинова олія, або ще якась паскудна на смак гидота, від якої хлопця знудить. Може, навіть миш’як, і рівно за десять секунд він випустить дух. А може, це замаскована бомба, й уся ця штука разом з Брюсом Боґтроттером вибухне в ту ж мить, як її почнуть різати. Ніхто в школі не сумнівався, що Транчбул була здатна на яку завгодно авантюру.
— Я не хочу торта, — пробурмотів хлопець.
— Бери, шмаркачу, — наполягала Транчбул. — Не ображай куховарку.
Дуже боязко хлопець почав одрізати від величезного торта тонесенький шматочок. Відділив його. Тоді відклав ножа, взяв пальцями липку скибочку й дуже поволі став куштувати.
— Смачно, правда? — поцікавилася Транчбул.
— Дуже смачно, — погодився хлопець, жуючи й ковтаючи. Він з’їв усю скибочку.
— Візьми ще, — запропонувала Транчбул.
— Дякую, з мене досить, — пробелькотів хлопець.
— Я сказала, візьми ще! — наполягла цього разу значно гостріше пані Транчбул. — З’їж іще скибку! Роби, що сказано!
— Я більше не хочу, — затявся хлопець. І тут пані Транчбул вибухла.
— Їж! — закричала вона, луплячи себе по стегні батогом. — Якщо я кажу їсти, то ти їстимеш! Ти ж хотів торта! Ти його вкрав! Ото тепер маєш торт! Навіть більше — ти мусиш його з’їсти! Не зійдеш з цієї сцени й ніхто не вийде з залу, поки не зжереш увесь цей торт, що тут стоїть! Тобі все ясно, Боґтроттере? Ти мене зрозумів?
Хлопець вирячився на Транчбул. Тоді поглянув на величезний торт.
— Їж! Їж! Їж! — верещала Транчбул.
Поволі-поволі хлопець відрізав наступний шматок й почав їсти.
Матильда була мов заворожена.
— Думаєш, він упорається? — прошепотіла вона Лаванді.
— Ні, — відповіла їй пошепки Лаванда. — Це неможливо. Його знудить ще на половині.
Хлопець їв далі. Коли доїв другий шматок, вагаючись подивився на пані Транчбул.
— Їж! — заволала та. — Малі зажерливі злодюжки, що люблять їсти торти, повинні їх мати! Швидше їж, хлопче! Швидше! Ми тут не збираємося стирчати цілий день! І нема чого зупинятися! Якщо ще раз зупинишся, не з’ївши все до крихти, то опинишся в карцері, а я замкну за тобою двері й викину ключі в колодязь!
Хлопець відшматував третю скибу й почав їсти. Проковтнув її швидше за дві попередні, а коли доїв, то миттю схопив ножа й відрізав наступну скибку. Здавалося, ніби він якимось чином упіймав належний ритм.
Матильда уважно до нього приглядалася, але не помічала ще жодної ознаки виснаження. Навпаки, він тільки набував упевненості в собі.
— Він добре справляється, — прошепотіла вона Лаванді.
— Його скоро знудить, — зашепотіла у відповідь Лаванда. — Це буде щось страшне.
Коли Брюс Боґтроттер ум’яв половину величезного торта, то зробив малесеньку паузу, щоб віддихатися.
Пані Транчбул люто зиркнула на нього, впираючись руками в стегна.
— Далі! — гаркнула вона. — Їж до кінця! Раптом у хлопця вирвалася могутня відрижка, що прокотилася по залу, як грім. Багато хто з учнів почав хихотіти.
— Тихо! — закричала пані Транчбул. Хлопець відпанахав собі чергову товстющу скибку й хутко почав її поглинати. У нього й далі не помітно було найменших ознак утоми чи зневіри. Він геть не був схожий на людину, що ось-ось зупиниться й крикне:
— Не можу, я більше не можу їсти! Мене зараз знудить!
Він і далі не втрачав темпу.
І ось з присутніми тут двома з половиною сотнями дітей-глядачів сталася ледь помітна зміна. Раніше вони відчували, як насувається біда. Вони готувалися до жалюгідної сцени, коли нещасний хлопець, по горло напхавшись шоколадним тортом, буде змушений здатися й благатиме пощади, а вони дивитимуться, як тріумфуюча директорка пхатиме в рота бідоласі нові й нові шматки торта.
Але нічого подібного. Брюс Боґтроттер уже подолав три чверті свого шляху, а сили йому не поменшало. Було відчуття, що забава починає йому подобатися. Перед ним була гора, на яку він дряпався, й усе йшло до того, що він успішно сягне вершини або загине під час цієї спроби. Але головне, що він тепер добре усвідомлював присутність глядацької аудиторії, мовчазні симпатії якої були явно на його боці. Йшла справжнісінька битва між ним і могутньою директоркою.
Зненацька хтось закричав:
— Давай, Брюсику! Ще трохи!
Пані Транчбул крутнулася на підборах і гаркнула:
— Тихо!
Глядачі пильно стежили за сценою. Вони цілковито захопилися цим змаганням. Хотіли б підбадьорливо щось вигукувати, та не сміли.
— Думаю, він свого доб’ється, — зашепотіла Матильда.
— Я теж так думаю, — прошепотіла у відповідь Лаванда. — Я ніколи б не повірила, що в цілому світі є людина, яка може з’їсти торт отакенного розміру.
— Транчбулка теж не може в це повірити, — сказала пошепки Матильда. — Поглянь на неї — усе більше й більше червоніє. Якщо він переможе, вона його приб’є.
Хлопець їв дедалі повільніше. У цьому не було жодного сумніву. Але він і далі запихав собі в рота кусні з упертою рішучістю бігуна на довгі дистанції, що вже вийшов на фінішну пряму і знає, що мусить рухатися далі. Коли він проковтнув останній шматок, глядацька аудиторія вибухла захопленим ревом, а діти почали застрибувати на стільці, репетувати, плескати в долоні й вигукувати:
— Молодець, Брюсику! Так тримати, Брюсику! Брюсику, ти виграв золоту медаль!
Пані Транчбул незрушно стояла на сцені. Її кобиляче лице мало колір розплавленої лави, а очі світилися люттю. Вона вирячилася на Брюса Боґтроттера, що сидів на стільці, як велетенська розбухла гусінь, у коматозному стані, пересичений, не здатний рухатися чи говорити. Його чоло рясно вкрилося потом, але на обличчі сяяла переможна усмішка.
