ваня - Unknown
Кожен вартовий на вигляд приваблива й цікава персона. У кожного на шиї є символ безсмертя, як і у мене. Те, як вони стояли у коридорі – струнко й упевнено, видалось проявом їхньої влади над чимось невідомим. «Я також так непорушно стою, й очі мої при цьому кажуть, який я нездоланний у порівнянні з іншими. А яка сила від них усіх долинала, невже й від мене таке чується?» Таке було величне збудження!
«Завтра вони покажуть мені свої здібності, розкажуть про роботу, яку виконують, поділяться враженнями від безсмертя, дадуть певні поради. Вони стовідсотково здивують.... Приймуть у своє тісне коло». Захоплення завтрашнім днем оповило. Я заснув.
***
Подарований Еквіджем наручний годинник вказував на сьому, а моє тіло ще й досі ніжилося у ліжку. Аж підстрибнув, зрозумівши, що проспав. «Престон цього не схвалить». Учора він видався суворим чоловіком, відповідальною особою, яка обожнює порядок. Такий собі наглядач над вартовими. Я швиденько одягнув костюм, залишений на моїй постелі учора. Це був не костюм у класичному розумінні. Не спортивний костюм. Це було щось на кшталт термовбрання, зроблене з масивної тканини, що могла добре розтягуватися. Прості штани та гольф із застібкою. Речі мали темно-синій колір. Вони ніби були призначені для бігу чи фізичних вправ. Під штани наклав чохли з моїми залізними кинджалами.
Я спустився сходами до вітальні, у якій на мене чекали Престон і усі вартові, крім Кеффа. Вони були у таких же костюмах. Наше угрупування змахувало на гурток, до якого належать люди зі спільними інтересами – клуб фанатиків.
Еквідж мав невдоволений вираз обличчя через моє запізнення.
-А де Адам? – запитав я.
-У нього справи! – невдоволено промовив, як тепер його називав, суворий наглядач.
-Він не приєднається до нас?
-Увечері зайде попрощатися.
-Як попрощатися? Чому?
-Він виконав свою роботу – виховав усіх вартових. Його послуги у цьому плані більше не потрібні… Ще є питання?
-Ні! – збентежено кинув я відповідь.
-Тоді гайда, по конях! – радісно викрикнула Террі!
Вийшли на вулицю. Біля входу нас очікували сім припаркованих автомобілів. Це були автомобілі вартових! Серед них, очевидно, мало бути й моє авто. Престон вказав мені рукою на чорне ламборджині, що стояло скраю:
-Воно твоє! – наглядач кинув у мої долоні ключі.
Мені стало приємно від такої несподіванки. Я посміхався, дивлячись на цього монстра на колесах.
-Будеш їхати за мною, я вказуватиму тобі шлях! – надав мені допомогу Екон.
Кудись вирушали, але їхати було недовго – хвилин двадцять… На шаленій швидкості! Ми їхали з Економ, намагаючись обігнати один одного. Не знаю, чому себе так поводив, я ж не знав куди кермувати, але пробував об’їхати нового товариша. Мені шалено хотілося помірятися з ним швидкістю автівок, та й на дорозі, крім безсмертних, не виднілося жодної іншої душі, тому чому б і ні.
Ми зупинилися перед височенною й широкою будівлею. Вгадайте, який логотип побачив на її вивісці… «Сетер»… Так, це приміщення – головний керуючий центр компанії з виробництва нищівної зброї. Він розташований далеко від міста. Люди навколо нього метушилися, бігали й щось обговорювали. Це були, вочевидь, робочі, що працювали в цій будівлі. Я відчув серед людей безсмертних, багато безсмертних знаходилось на підприємстві. Ми зайшли у середину споруди та разом рушили до ліфта. У будівлі було ще більше людей, але на дивно одягнених сімох перехожих вони не звернули увагу, навіть не привіталися зі своїм начальником – Еквіджем. У ліфті Престон встромив якусь картку до отвору між кнопками з номерами поверхів. Ми рушили не уверх, а у глибокий підвал. Монітор ліфту показував «-27» поверх, коли він зупинився. Двері елеватора відкрилися. Ми увійшли у дуже простору кімнату? Ні… Це більше нагадувало спортивну залу. Зала була прямокутна – десь двісті метрів у ширину й сто у довжину, десь десять метрів від підлоги до стелі. Стіни її не бетонні, а залізні, дуже міцні. «Точно з такого заліза зроблені мої кинджали». У кутку приміщення знаходилися три столи зі зброєю… Зброєю, що виробляла фірма «Сетер» – лазерні стволи, ядерні гранатомети, молекулярні бомби… Чого тільки там не було.
Ми підійшли до столів. Еквідж, ставши перед нами усіма, заговорив:
-Вітаю вас на щомісячному тренуванні!
Вартові стали струнко у одну лінію. Я спробував прилаштувався до них.
-Так як Кефф ще й досі не прибув, тренуватимемося без нього… Наші лави поповнив останній ваш соратник, тому почнемо, як сказав би вчитель до новоприбулого учня, зі знайомства… – продовжував Престон. – Террі, прошу, продемонструй Версу свій талант!
«Версу… Це скорочення від Верселя… Але мені воно подобається, ще мене так не називали!» – подумалося тієї миті.
Террі, яка не полишала іншого вартового Стена ні на мить, підійшла до мене, простягнула руку, щоб її потиснути. Це видалось дивним – ми віталися учора. «Проте, якщо їй це потрібно, то добре…» Придивився уважніше до нашого повторного рукостискання та побачив свою долоню, яка рухається, тримаючи повітря, сама по собі вгору і вниз. Руки Террі не було видно! Потім вона знову з’явилася. Я спантеличено зробив крок назад, відтягнувши свій зап'ясток до себе.
-Не бійся! – мовила вона.
Террі підійшла до мене, поклала праву долоню на плече. Раптом моє тіло кудись зникло, стало прозорим. Бачив лише свої ступні і більш нічого. Террі прибрала від мене свою кисть – я знову розвиднівся.
-Я можу ставати невидимою та робити такими ж інші речі! – здивувала вона. Потім стала назад у стрій.
-Стен, ти наступний! – скомандував Престон.
Хлопець кивнув головою. Прожогом за півсекунди він оббіг увесь тренувальний майданчик. Стен володів умінням моментально пересуватися, рухатися з неймовірною швидкістю.
Нелл мав трішки іншу здібність. Він розповів, що всі його чуття розвиненіші, ніж у звичайного смертного. Він може бачити у далечінь, розрізняти малопомітні запахи, чути звуки, що ледь лунають.
Екон міг матеріалізувати речі, що виникають в його уяві. Він простягнув свою руку, у ній з’явилося велике зелене яблуко. Воно виглядало як справжнє, навіть запах від нього долинав природній. Екон пояснив, що може так робити з будь-чим, але триває це явище недовго. Десь через хвилини дві на моїх очах соковитий плід розчинився у повітрі.
Еллі остання представляла своє вміння. Коли настав її час, вона лишень стояла та дивилася на мою постать. Здавалося, що так вона готується, аби показати свій нереальний талант. Позад мене пролунало «Озирнись!». Це був голос Еллі, але вона ж стояла переді мною мовчки. Спочатку я подумав, що дівчина вміє проникати у чужі думки й таким чином спілкуватися. Та я помилився. З цікавості повернув свою голову назад… Побачив ще одну Еллі! Знову повернув свою голову – вона стояла там, де й була! Оступився в бік, щоб пересвідчитися, що зір мене не підводить… У цьому залі знаходилися дві однаковісінькі дівчини, одягнуті у однаковий темно-синій костюм.
-Я можу проектувати себе! – відповіла Еллі й біля мене з’явилася ще одна її копія. – Але поки що вмію робити це не у великій кількості… Також, торкаючись чого-небудь, можу й цю річ здублювати.
Інформації за ці декілька хвилин було більш, ніж достатньо. Усе здавалося неймовірним. «Та я ж безсмертний! Мене вже не повинно нічого вражати». Виставу, яку щойно влаштували вартові, ні з чим не порівняєш. Їхні здібності фантастичні. Не втримався, з мене вирвалось:
-Надзвичайно!
-А ти ще й сумнівався? – поглянув на мене Еквідж.
-Я ніколи такого не бачив!
-А якби ти вже мав певну силу, то бачив би… – знову він порушив тему про те, що зі мною не все гаразд. Та хіба я винний, що не знаю своїх життів, що моя здібність залишається й досі невідомою. – Годі балачок, є ціла вічність їх теревенити… Приступімо до тренування!
-До якого ще тренування? – насмілився запитати.
-До справжнього! – підвищив на мене свій голос наглядач, а потім задумався, охмелився та сказав. – Так як ти новенький… Гайда подивимося, чого Берелі навчив тебе… Еллі, чи не склала б ти шкету пару?
-Із задоволенням! – відповіла дівчина.
Еквідж попросив нас вийти на середину зали й продовжував:
-Пам’ятайте! Надприродні здібності не застосовувати… Принаймні тим, у кого вони є!.. Користуватися можна лише своєю зброєю! Все зрозуміло?
Ми кивнули головами. Я здогадувався, що має відбутися далі. Ми маємо битися з Еллі! «Але це ж не резонно! Ми обоє безсмертні, шкоди один одному завдати не можемо». Я з посмішкою на обличчі вийшов на вказане місце, а Еллі, ставши напроти мене у положенні готовності напасти на здобич, подивилась у мій бік досить звабливо.
-Бій триватиме доти, доки один з вас не зупинить іншого! – проголосив Престон. – Розпочнімо!
Мені стало усе ясно. Це таке собі тренування вартових у стилі «поклади суперника на лопатки, потім не дай йому вирватися». Протягом мого роздуму Еллі часу не марнувала – вона розігналася, стрибнула і схватила мене руками за комір гольфу. Відкинула на метрів десять моє тіло від себе та знову прямувала завдати нового удару. Я не встиг підвестися, а вона вже була поруч мене, хотіла кулаком зарядити у живіт. Вартові, що не брали участі у нашому бою, стояли непорушно, не зводили очей з поєдинку. Я ухилився від удару Еллі, але ще не мав наміру битися проти неї, щось трішки застопорився у той момент. Дарма. Вона раптово підняла ногу, стукнула нею у мій ніс. Я впав на спину. Прудка дівчина застрибнула на мене, схопила за руки, притискуючи їх до землі. Своїми ступнями вона вперлася у мої коліна. Положення, у якому ми двоє тоді перебували було доволі незвичне. Ненароком наші погляди зустрілись, я побачив, як її обличчя вже тішилося перемогою. Але не тут то було! Єдине, що вона не притисла до підлоги, була моя голова. Тому вирішив попрацювати трішки довбешкою. Я з розгону стукнув своїм лобом їй у лоб, і натиск її рук на мої зап’ястки послабився. Я вивільнив одну ногу, перекрутив лікті Еллі так, що вони вже знаходилися у моєму полоні, різким ударом ногою їй у живіт остаточно позбувся зверхності цієї дівчини. Вона відлетіла і впала… Ми обоє підвелися. Досі, не тямлячи, що робити, я повернувся на сто вісімдесят градусів та й побіг до стіни. Еллі наздоганяла мене. Залізна стіна наближалася, а я все ще рухався із шаленою швидкістю. Я прямував у глухий кут. Нічого іншого на думку не спадало, як підстрибнути, відштовхнутись від стіни ногою. Таким чином я спромігся, перевертаючись, пролетіти на метрів п’ятнадцять назад, оминаючи Еллі, яка не зупиняючись бігла за мною. Раптом вона пригальмувала, обернулася. Ми знову стояли обличчям один до одного. Еллі дістала щось із-за спини. Це був батіг. Довгий чорний батіг вона запустила у повітря, аби його кінцем схопити мене за горло, проте я ухилився. Пригадавши, що в мене під штанами знаходяться мої кинджали, дістав один і наступний її замах батогом був останнім. Я зачепив його своїм ножем та вирвав з її рук, відкинувши далеко разом із дорогоцінним кинджалом від суперника. Еллі не думала про свою зброю. Натомість знову швидко бігла до мене, щоб збити з ніг. Вона замахнулась зверху рукою, напевно, хотіла вдарити мене по голові, та я спромігся уникнути цього. Вже, не втрачаючи ні секунди, схопив її за зап'ясток однією рукою, іншою за інший. Зробив так, щоб її долоні опинилися в неї за спиною, поклав дівчину обличчям додолу, притиснувши коліном до землі, щоб запобігти її втечі. Саме так за нашої першої зустрічі повівся зі мною Адам. Еллі пручалася, але вирватися не могла. Перемога!
