Николай Греков - Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма
В общем, все умерли…
Ибо кобзарь во гневе страшен. Ненависть к Хмельницкому он пронес через всю жизнь:
Якби то ти, Богдане п'яний,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на замчище подививсь!
Упився б! Здорово упивсь!
І, препрославлений козачий
Розумний батьку!… і в смердячій
Жидівській хаті б похмеливсь,
Або б в калюжі утопивсь,
В багні свинячім.
Амінь тобі, великий муже!
Великий, славний, та не дуже…
Якби ти на світ не родивсь,
Або в колисці ще упивсь…
То не купав би я в калюжі
Тебе, преславного. Амінь. (1859)
Есть и другие враги:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Замість пива праведную
Кров із ребер точать. (1845)
Это потомки казацкой старшины, украинские помещики:
Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!
Хто тебе не мучив? Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
Історію-правду, то перелякать
Саме б пекло можна. А Данта старого
Полупанком нашим можна здивувать. (1847)
(Лев Толстой, помнится, в аналогичных случаях говорил: он пугает, а мне не страшно).
Но идеальный враг - это, разумеется, два в одном: москаль и пан в одном лице. Такой нелюдь и сконструирован мастером черного пиара в поэме «Княжна» (1847):
На нашій славній Україні, -
Не знаю, де вони взялись, -
Приблуда князь. Була й княгиня…
Как это «де взялись»? Не из Турции же прибыли, и не из Польши. Только с севера. Больше не откуда им взяться. В общем, москали. Может, Шевченко сводил счеты с князем Репниным и его семейством? Шевченковеды, ау!
Вот обычные развлечения приезжего князя и местных гостей:
Гуляє князь, гуляють гості;
І покотились на помості…
А завтра знову ожива,
І знову п'є, і знов гуляє;
І так за днями день минає,
Мужицькі душі аж пищать.
Судовики благають Бога…
П'яниці, знай собі, кричать:
«І патріот! І брат убогих!
Наш славний князь! Віват!
Віват!»
А патріот, убогих брат…
Дочку й теличку однімає
У мужика… І Бог не знає,
А може, й знає, та мовчить…
Проходят годы, но помещики неутомимы:
Гуляє князь, гуляють гості,
Ревуть палати на помості,
А голод стогне на селі.
І стогне він, стогне по всій Україні.
Кара господева. Тисячами гинуть
Голоднії люде. А скирти гниють.
А пани й полову жидам продають.
Та голоду раді, та Бога благають,
Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.
Тойді б і в Парижі, і в іншому краї
Наш брат хуторянин себе показав…
Глупые какие-то помещики получаются: вымаливают у Бога себе неурожай. Правда, тут нечаянно само собой зарождается страшное подозрение: может быть это не они глупые? Может это кто-то другой? И кто бы это мог быть? А что нам на это скажут начальники цеха шевченковедов? Между тем, поэма движется к развязке:
Минають літа; люде гинуть,
Лютує голод в Україні,
Лютує в княжому селі.
Скирти вже княжі погнили.
А він байдуже - п'є, гуляє
Та жида з грішми вигляда,
Нема жидка…
И чтобы окончательно поставить все точки над «і», автор в финале заставляет своего героя совершить кровосмешение. Как москаль в поэме «Катерина», так и князь здесь - собрание всего отвратительного и противоестественного. Что и требовалось доказать. Задание выполнено. Аксиома доказана.
Так и не съездил князь в Париж. Зато другие ездят:
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв.
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!…
…Нема на сіті України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого…
… Ох, якби те сталось,
щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли! (1845)
Тем же, кто вернется, тоже не позавидуешь:
Воскресни, мамо! І вернися
В світлицю-хату; опочий,
Бо ти аж надто вже втомилась,
Гріхи синовні несучи,
Спочивши, скорбная, скажи,
Прорци своїм лукавим чадам,
Що пропадуть вони, лихі,
Що їх безчестіє, і зрада,
І криводушіє огнем,
Кровавим, пламенним мечем
Нарізані на людських душах,
Що крикне кара невсипуща,
Що не спасе їх добрий цар,
Їх кроткий, п'яний господар,
Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,
Не дасть коня вам охляп сісти
Та утікать; не втечете
І не сховаєтеся; всюди
Вас найде правда-мста; а люде
Підстережуть вас на тоте ж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть,
І на хресті отім без ката
І без царя вас, біснуватих,
Розпнуть, розірвуть, рознесуть,
І вашей кровію, собаки,
Собак напоять… (1859)
Как говорится, собаке собачья смерть.
И еще одно предсказание, оно же угроза:
… Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане, - будяки
Та кропива - а більш нічого
Не виросте над вашим трупом.
І стане купою на купі
Смердячий гній… (1860)
Таким образом, вопрос «кто виноват» решен. На очереди вопрос «что делать». Вернее, не вопрос, а его «окончательное решение».
IV. Что делать
Образцовое решение вопроса Шевченко видит в деятельности гайдамаков. Так же, как они в 18 веке, нужно восстать против новых палачей. Палачи - это паны и новые ляхи (т.е. москали). В стихотворении «Холодный Яр» (1845) читаем:
В Яру колись гайдамаки
Табором стояли,
Лагодили самопали,
Ратища стругали.
У Яр тоді сходилися,
Мов із хреста зняті,
Батько з сином і брат з братом -
Одностайно стати
На ворога лукавого,
На лютого ляха.
Де ж ти дівся, в Яр глибокий
Протоптаний шляху?
Чи сам заріс темним лісом,
Чи то засадили
Нові кати? Щоб до тебе
Люди не ходили
На пораду: що їм діяти
З добрими панами,
Людоїдами лихими,
З новими ляхами?
Не сховаєте! над Яром
Залізняк витає.
І на Умань позирає,
Гонту виглядає.
Кобзарю необходимы новые Гонта и Железняк (предшественник матроса Железняка). Ему нужны новые гайдамаки. Тем, кто считает старых гайдамаков разбойниками и ворами, Шевченко дает достойный отпор:
Не ховайте, не топчіте
Святого закону,
Не звіте преподобним
Лютого Нерона.
Не славтеся царевою
Святою війною.
Бо ви й самі не знаєте,
Що царики коять.
А кричите, що несете
І душу, і шкуру
За отечество!… Єй-богу,
Овеча натура;
Дурний шию підставляє
І не знає за що!
Та ще й Гонту зневажає,
Ледаче ледащо!
«Гайдамаки не воины -
Разбойники, воры.
Пятно в нашей истории…»
Брешеш, людоморе!
Чтобы «людомор не брехав», дадим слово другому - самому автору поэмы «Гайдамаки» (1841). Шевченко позже вспоминал о том, как в Академии художеств в мастерской Карла Брюллова «задумывался и лелеял в своем сердце Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков». Эти последние убивали поляков и евреев, мужчин и женщин, маленьких детей и стариков. Их «подвиги» описаны в разделе поэмы «Бенкет в Лисянці»:
Найшли льохи, скарб забрали,
У ляхів кишені
Потрусили та й потягли
Карати мерзенних
У Лисянку…
… Смеркалося. Із Лисянки
Кругом засвітило:
Ото Гонта з Залізняком
Люльки закурили.
Страшно, страшно закурили!
І в пеклі не вміють
Отак курить. Гнилий Тікич
Кров'ю червоніє.
Шляхетською, жидівською;
А над ним палають
І хатина, і будинок;
Мов доля карає
Вельможного й неможного.
А серед базару
Стоїть Гонта з Залізняком,
Кричать: «Ляхам кари!
Кари ляхам, щоб каялись!»
І діти карають.
Стогнуть, плачуть; один просить,
Другий проклинає;
Той молиться, сповідає
Гріхи перед братом,
Уже вбитим. Не милують,
Карають завзяті.
Як смерть люта, не вважають
На літа, на вроду;
Шляхтяночки й жидівочки.
Тече кров у воду.
Ні каліка, ані старий,
Ні мала дитина
Не остались, - не вблагали
Лихої години.
Всі полягли, всі покотом;
Ні душі живої
Шляхетської й жидівської.
А пожар удвоє
Розгорівся, розпалався
До самої хмари.
А Галайда, знай, гукає:
«Кари ляхам, кари!»
Мов скажений, мертвих ріже,
Мертвих віша, палить.
«Дайте ляха, дайте жида!
Мало мені, мало!
Дайте ляха, дайте крові
Наточить з поганих!
Крові море…мало моря…»
Или раздел «Гонта в Умані»:
