Константин Деревянко - Украинка против Украины
"Звичайно, ні вона, ні її сучасники не вірили в те, що ця катастрофа змінить у корені й соціальний лад" (там же). Кто не верил, а кто и верил. "Їм хотілося боротьби, але не в середині України, а поза межами її, такої, яка знищила б російську імперіалістичну буржуазію, але не зачепила б своєї" (там же). Хотелось — как лучше (социальной катастрофы у соседа), а вышло — как всегда (собственный народ кровью захлебнулся). Поджечь дом соседа — и чтобы искры не залетели на свою хату. Вот идеал. Но такая задача требовала филигранного мастерства.
"Правда, були й такі дрібнобуржуазні елементи серед українців, які нездатні були пірвати з старими традиціями" (там же). Эти ретрограды не желали социальной катастрофы ни у себя, ни у других. "Проти них Леся Українка дуже часто скеровувала свій революційний гнів. Відціля її конфлікт з оточенням. Цей гнів бринить і в "Боярині", де вона відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка всім єством своїм рвалася до боротьби за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну українську інтелігенцію, яка заради "панства великого, лакомства нещасного" зрадила українські традиції й, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо" (цит. по: 17, 16).
Итак, на Украину из Москвы приезжает "Степан, молодий парубок у московському боярському вбранні, хоча з обличчя йому видко одразу, що він не москаль". Для хорошего физиогномиста (тем более — физиогномистки) отличить москаля от украинца — пара пустяков.
Но приезжий — коллаборационист уже во втором поколении:
На раді Переяславській мій батько,
Подавши слово за Москву, додержав
Те слово вірне.
Настоящий украинский патриот Иван (брат Оксаны) ему — про вооруженную борьбу, а тот напоминает библейское повествование про Каина и Авеля. Отец Оксаны очень удивился (как будто впервые такое слышит):
Не звикли якось ми такого чути…
проте… було б на світі, може, менше
гріха і лиха, як би всі гадали
по-твоєму…
Брата Ивана тоже, судя по всему, Библии не учили. Для него она существует только для того, чтобы замыливать глаза:
Іван (згірдно)
Се в Києві ченці
навчають отакого!
…Бурсак та щоб не вмів замилить очі!
У Ивана руки чешутся, но Оксана крови видеть не может:
Не раз, вернувшися з походу,
лицарство з нами бавиться при танцях.
Простягне руку лицар, щоб узяти
мене до танцю, а мені здається,
що та рука червона вся від крови,
від крови братньої… Такі забави
не веселять мене… Либонь, ніколи
не прийняла б я перстеня з руки
такого лицаря…
Те еще рыцари… И вот Оксана выходит замуж за Степана и собирается в Москву:
Тим паче що з тобою. Але й так,
Хіба ж то вже така чужа країна?
Та ж віра там однакова, і мову
Я наче трохи тямлю, як говорять.
Однако в Москве творится тако-о-е… Такое, что свекровь инструктирует бедную девушку: "Адже ми тута зайди, — з вовками жий, по-вовчи й вий…" Во-первых, одеваются по-своему. Во-вторых, коверкают чистые украинские имена: Івась, оказывается, у них будет "Ванька"note 9, Ганнуся — "Аннушка", а Оксана — "Аксинья чи Аксюша". А это как-то не благозвучно: "Щось негарно. Оксана мов би краще. Ти, Ганнусю, мене таки Оксаною зови". В-третьих, если верить безбожному автору, служба в церкви идет не на церковно-славянском (как на Украине), а на каком-то неведомом науке языке. Поэтому бедная девушка ничего не может разобрать:
Степан
Тут віра християнська.
Оксана
Тілько ж віра!
Та й то… прийду до церкви — прости боже! —
я тут і служби щось не пізнаю:
заводять якось, хто знай по-якому…
Для верующего христианина вера — это все. Для атеиста же — ничто. Украинка была атеисткой, поэтому и для ее героини вера — звук пустой. Поэтому и обычаи в православной Москве ХVІІ века для нее — чисто бусурманские:
Оксана (з жахом)
Степане, та куди ж се ми попались?
Та се ж якась неволя бусурменська?
Чем-то даже напоминают обычаи галичан конца XIX — начала XX века. Вспоминается ее переписка: "Поки справа так стоїть, що всі фрази галицьких поступовців про сприяння "жіночому питанню" лишаються фразами. Наскільки я чула про становище галичанок в товаристві, то се якась така неволя, що, може б, я скоріш на каторгу пішла, ніж на таке життя. Подібне життя, наприклад, в Болгарії, я його бачила… Не подумайте, що се в мені говорить "гординя" українки". Гордыня Украинки проявляется, когда автор превозносит свободу женщины на Украине по сравнению с "деспотической" Москвой. Однако по этому вопросу существовали и другие мнения. Вот как Гоголь описывал жену Тараса Бульбы: "Бледная, худощавая старуха мать… Она была жалка, как всякая женщина того удалого века… Она видела мужа в год два-три дня, и потом несколько лет о нем не бывало слуху. Да и когда виделась с ним, когда они жили вместе, что за жизнь ее была? Она терпела оскорбления, даже побои; она видела из милости только оказываемые ласки, она была какое-то странное существо в этом сборище безженных рыцарей, на которых разгульное Запорожье набрасывало суровый колорит свой".
А на Украине тем временем происходит следующее: "В поемі згадується, що лівобережні накладали з Дорошенком. У Костомарова читаємо, що лівобережні полковники "послали тайно к Дорошенку, просили его прибыть на левую сторону Днепра и принять гетманскую власть вместо Бруховецкого". Дорошенко справді згодом прибув на лівий берег і зкинув з гетьманства Бруховецького. Характеризуючи братовбійну війну на Україні, Степан так каже про Дорошенка:
ся війна найпаче братовбійна,
що Дорошенко зняв на Україні, —
тож він татар напоміч приєднав
і платить їм ясирем християнським.
Слова ці відповідають історичним фактам, про які читаємо у Костомарова: "Дорошенко тогда же присягнул перед всеми, что будет добывать левобережную Украину, хотя бы пришлось всех тамошних козаков татарам отдать" (цит. по: 17, 22).
Видим, что для Дорошенка: есть козаки — есть проблемы, нет козаков — нет проблем. Вот этому "добытчику левобережной Украины" и работорговцу христианскими душами вышили хоругвь подруги Оксаны из "церковного братства" (интересно, какому богу они там молились?), а ее патриотический брат отвез подарок:
Дівчата наші, — декотрі ще вкупі
були з дружиною твоєю в братстві, —
гуртом пошили корогву й послали
у Чигирин… звичайне, крадькома…
Іван, твій шурин, сам її одвозив…
Однако "Степан же й на царські бесіди ходить, і в думу, і в приказ". Поэтому украинская патриотка подбивает мужа бежать в Польшу, поскольку "там вільніше":
Степан
…Треба заслужити
Чимсь ту сусідську ласку. Чим же більше,
Коли не зрадою проти Москви?
Оксана
Так їй і треба!
Но не судьба. Дорошенко капитулировал и присягнул России. Оксана же от расстройства тяжело заболела. Муж предлагает ей поездку на Украину:
Степан:
…Вже ж тепера на Вкраїні
Утихомирилося.
Оксана (гостро):
Як ти кажеш?
Утихомирилося? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
Се мир по-твоєму — ота руїна?
Отак і я утихомирюсь хутко
в труні…
Оксана (понуро, уперто):
…Годі. Не кажи.
Нікуди я тепера не поїду.
Степан:
Чому ж?
Оксана:
Не хочу.
Степан:
Що се ти, Оксано?
Мені аж дивно! Що се ти говориш?
(розпалившись, підводиться)
А я дивую, ти з яким лицем
збираєшся з’явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у запічку московськім.
поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там на Вкраїні, —
тепер, як "втихомирилось", ти їдеш
того ясного сонця заживати,
що не дістали руки загребущі,
та гаєм недопаленим втішатись.
На пожари ніхочеш подивитись,
чи там широко розлилися ріки
від сліз та крови?..
Кровь и слезы, пролитые в союзе с Турцией или Польшей еще можно терпеть, но союз с православной Москвой — это уже слишком. Жизнь утрачивает всякий смысл. От огорчения Оксана умирает, оставляя мужу (и не только ему) свой "заповіт":
