Константин Деревянко - Украинка против Украины
Поскольку Украина напоминала Украинке издыхающую лошадь ("кінь, що конає"), которую из сострадания легче добить, то кликушество с призывами к летальному исходу продолжалось и в следующем цикле "Сльози-перли", посвященном Ивану Франко:
Сторононька рідна! коханий мій краю!
Чого все замовкло в тобі, заніміло?
Де-не-де озветься пташина не сміло,
Немов перед бурею в темному гаю,
І знову замовкне… як глухо, як тихо…
Ой лихо!
Ой, де ж бо ти, воле, ти, зоре таємна?
Чому ти не зійдеш на землю із неба?
Осяяти землю безщасную треба!
Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна?
Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре?
Ой горе!
0 люде мій бідний, моя ти родино,
Брати мої вбогі, закуті в кайдани!
Палають страшні, незагойнії рани
На лоні у тебе, моя Україно!
Кормигу тяжку хто розбить нам поможе?
Ой боже!
Коли ж се минеться? Чи згинем без долі?
Прокляття рукам, що спадають без сили!
Навіщо родитись і жити в могилі?
Як має можити в ганебній неволі,
Хай смертна темнота нам очі застеле!
Ой леле!
Украинке очень хотелось превратить свои эмоции и звуки в нечто более существенное:
Україно! плачу слізьми над тобою…
Говорять, що матері сльози гарячі
І тверде, міцнеє каміння проймають;
Невже найщиріші кривавії сльози дитячі
Ніякої сили не мають?
Пока революция еще не пришла, остается готовить ее словом:
Так, плачмо, браття! мало ще наруги,
Бо ще душа терпіти силу має;
Хай серце плаче, б’ється, рветься з туги,
Хай недає спокою, хай палає.
И снится ей желанный "Сон", что именно она с риском для жизни и при помощи каких-то демонов может развязать и совершить всемирную революцию:
Був сон мені колись: богиню ясну
Фантазії вбачали мої очі…
Вона іде! Непереможна сила
Мене примушує за нею простувати
По темних, тісних хідниках.
Вступила Вона в якісь таємнії палати…
…Височенний
Орган стоїть там, наче скеля дика,
Де був прикований Титан страшенний,
Що забажав освіти чоловіка.
Спинилася богиня, і за руку
Взяла мене, і словом говорила:
"Вважай і пам’ятай мої слова й науку:
То світовий орган, і доля так судила,
Що тільки развін має гук подати,
Страшний той гук, потужний і величний,
По всіх країнах має залунати
І перекинути світовий стрій одвічний.
Страшне повстане скрізь землірушення.
Із громом упадуть міцні будови.
Великий буде жах, велике й визволення!
Тоді спадуть всесвітнії окови…"
И наступит счастье. Точно такое, о котором говорится в одноименном рассказе Украинки (см. раздел 1.16). Ради этого она готова на все:
Ні, гук страшний я видобути мушу!
Хай я загину. Та хай сяє мило
Над людьми сонцем правда і надія!
Зважливо простягаю руку, сміло —
І прокидаюсь… Так! то сон був… мрія!
Но мечты сбываются. Если долго раздувать искру, то из нее рано или поздно разгорится пламя. Украинский аналог таких "искр" — хрестоматийные пролетарские "досвітні огні":
Досвітні огні, переможні, урочі,
Прорізали темряву ночі,
Ще сонячні проміні сплять —
Досвітні огні вже горять.
То світять їх люди робочі.
Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли, —
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.
Некоторые поэты являются носителями "искры Божьей". Но атеистка по этому вопросу имела собственное мнение. В ее стихотворении, которое так и называется "Божа іскра", герой по имени "поет" заявляет:
Годі вам, гурт ворогів і прихильних,
Марні слова промовлять.
Краще ідіть научіть божевільних,
Як їм притомними стать.
Бачили ви, як велике багаття
Кида вогонь аж до хмар?
"Божая іскра" — то тяжке прокляття,
Дикий і лютий пожар.
Очевидно, это свидетельство автобиографическое. Такая "искра" требует или огня или крови:
І все-таки до тебе думка лине,
Мій занепащений, нещасний краю!
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
О, сліз таких вже вилито чимало, —
Країна ціла може в них втопитись;
До волі вже їм литись, —
Що сльози там, де навіть крові мало!
Вспоминается герой поэмы "Гайдамаки", которому тоже было мало крови и он просил подельников: "Дайте ляха, дайте жида! Мало мені, мало! Дайте ляха, дайте крові наточить з поганих! Крові море… мало моря…". Шевченко стал "духовним батьком" Украинки. Его "духовная дочь" представляла рабами не только украинцев, но и славян вообще. Ее стихотворение так и называется "Слов’янин-раб":
Слов’янщина! — який великий гук…
А що ж величної Слов’янщини сини,
Німої матері проречістії діти,
Між людьми чим прославились вони?
Чим похвалитись їм, з чого радіти?
Дивітеся: з них кожний, як один,
Що світ би здержав на плечах здорових,
Міцний, як дуб кремезний, слов’янин
Покірно руки склав в кайданах паперових
Та раз у раз поклони низькі б’є
Перед стовпом, короною вінчанним,
Порфірою укритим; стовп той є
По праву спадщини царем названий…
Тепер, куди не глянь, усюди слов’янин
На себе самохіть кладе кайдани,
І кажуть всі: варт віл свого ярма,
Дивіться, як покірно тягне рало!
Ні, ймення слов’янина недарма
Синонімом раба між людьми стало!
А все враги виноваты. Тоже, кстати, славяне. Этим "ворогам" она адресует свои угрозы:
…Вже очі ті, що так було привикли
Спускати погляд, тих і сльози лити,
Тепер метають іскри, блискавиці, —
Їх дикий блиск невже вас нелякає?
І руки ті, неучені до зброї,
Що досі, так довірливо одкриті,
Шукали тільки дружньої руки,
Тепера зводяться від судорог и злості, —
Чи вам байдуже про такі погрози?
Уста, що солодко співалий вимовляли
Солодкі речі або тихі жалі,
Тепер шиплять від лютості, і голос
Спотворився, неначе свист гадючий, —
Що, як для вас жалом язик їх буде?
"Духовний батько" писал о себе в том же духе: "я — неначе лютая змія розтоптана в степу здихає, захода сонця дожидає"; "тепер я розбитеє серце ядом гою, і не плачу, й не співаю, а вию совою". Шипеть по-змеиному или выть по-совиному — это настоящее творчество. Но петь можно и дуэтом. Тогда возникает особый стереоэффект. А в наушниках сидит украинский школьник, изучающий обоих поэтов наизусть по обязательной программе.
* * *
Развернутую программу межнациональной, религиозной и классовой ненависти находим в стихотворении "Товаришці на спомин":
…Розмови наші, співи й наостанок
Уривчаста, палка, завзята річ.
Не жаль мені, що се вам нагадає
Запеклої ненависті порив.
Що ж! тільки той ненависті незнає,
Хто цілий вік нікого не любив!
Згадати тільки всі тяжкії муки,
Що завдали борцям за правду вороги, —
Кому ж не стиснуться раптово руки
Від помсти лютої жаги?
Ні, жаль мені, що й сей порив погасне,
Як гасне все в душі невільничій у нас.
Ох, може б, не було життя таке нещасне,
Як би вогонь ненависті не гас!
Лагідність голубина, погляд ясний,
Патриція спокій — не личить нам.
Щов діє раб принижений, нещасний,
Як буде проповідь читать своїм панам?
Так, ми раби, немає гірших в світі!
Фелахи, парії щасливіші від нас,
Бо в них і розум, і думки сповиті,
А в нас вогонь титана ще не згас.
Ми паралітики з блискучими очима,
Великі духом, силою малі,
Орлині крила чуєм за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі…
Релігія у нас — то морок темний,
Єгипетських жерців деспотія важка,
Закони й право — то устав тюремний,
Родинні зв’язки — ниточка тонка.
Народ наш, мов дитя, сліпеє зроду,
Ніколи світа-сонця не видав,
За ворогів іде в огонь і в воду,
Катам своїх поводарів оддав.
Одвага наша — меч политий кров’ю,
Бряжчить у піхвах, ржа його взяла,
Чия рука, порушена любов’ю,
Той меч із піхви ви добуть здола?
Нехай же ми раби, невільники продажні,
Без сорому, без честі, — хай же так!
А хто ж були ті вояки одважні,
Що їх зібрав під прапор свій Спартак?..
О, сором мовчки гинути й страждати,
Як маєм у руках хоч заржавілий меч.
Ні, краще ворогу наодсіч дати,
Та так, щоб голова злетіла з плеч!
Для безбожника мир становится черно-белым и четко делится на своих и чужих. Свои заслуживают только любви, чужие — только ненависти. Именно такой примитивный черно-белый мир сконструирован в произведении "Грішниця". В этом мире идет тотальная террористическая партизанская
