Александр Иванченко - Люлька пирата (на украинском языке)
Дивлячись то на хлопчика, то на червонобородого капiтана, Тукопана дедалi помiтнiше хвилювався. Безперечно, вiн був збентежений. Справдi, очi в обох зовсiм однаковi, яскраво-голубi i нiби в променистих росинках... "Х-хе, дурниця! Он у того полоненого очi теж голубi... Нi, наче не дуже, трохи сiруватi..."
Мабуть, велелюбний Тукопана охоче взяв би в сини й Девiса, але... Припустiмо, на його необачнiсть одноплемiнники подивилися б крiзь пальцi. Ну, поквапився трохи Тукопана, не розпитав усього вчасно. Невелика бiда, адже ритуал усиновлення ще не закiнчено, тож не пiзно виправити помилку. Але хiба безстрашнi погодяться позбавляти себе такої здобичi? Та вони роздеруть Тукопану, якщо через нього доведеться вiдпустити на волю всiх полонених... А якщо цi двоє все-таки брати? Впаде тодi на Тукопану гнiв найвидатнiшого з великих богiв, ясновельможного володаря Землi i Неба, могутнього i непереможного Тiкi. Дозволив убити сина, свою дитину... Пiдлий, гидкий, зневажений Тукопана!.. "Нi-нi, не може цього бути. Червонобородий усе бреше, вiн брехун, боягузливий бiлий француз! Удає з себе безстрашного воїна i плеще язиком, щоб урятувати свою шкуру... А що як?.."
I вождь прийняв соломонове рiшення.
- Гаразд, - сказав вiн сердито. - Коли мiй син навчиться говорити, я запитаю в нього. А до того часу ти сидiтимеш у клiтцi. Я тебе не бачив, мої вуха тебе не чули.
Похмурим натовпом маркiзанцiв прокотилося полегшене зiтхання. Мудрий Тукопана мiркував правильно. Поки його молодий син навчиться говорити, мине чимало часу, й весь цей час червонобородий йому буде нiхто. Вiн його не бачив i не чув, так, не бачив i не чув. Червонобородий - невiльник племенi, а всi його воїни - здобич.
I знову радiсний вибух!
- Тукопана таа-хi-туе! Тукопана великий, як океан!
Тiєї ж хвилини до Джона кинулись чотири дужих воїни. Вони пiдхопили його клiтку i, гортанне щось прокричавши, вистрибом кудись побiгли.
Все сталося так швидко й так несподiвано для пiратiв, що вони не зразу отямилися.
- Капiтане! Капiтане! Бруднi таїш! Бруднi таїпi! - iз запiзненням почулися на площi розпачливi крики маленького Тома. Вiн, мабуть, хотiв бiгти слiдом за капiтаном i люто з кимось боровся, але не мiг вирватися.
- Томмi, руде ангелятко... - тамуючи ридання, шепотiв Джон.
Потiм з нього зiрвали одяг i голим пiдвiсили в клiтцi, немов папугу, пiд якимось гiллястим деревом. Разом з одягом забрали i нiж, на який вiн так розраховував.
Така ж участь, крiм юнги, спiткала всю команду "Флайїн стар". Клiтки з полоненими вiднесли в рiзнi кiнцi селища, пiдвiсили їх на дерева i пильно охороняли, але й без цього про втечу годi було й думати. Зробленi з мiцного залiзного дерева клiтки голими руками не зламаєш.
Доля перестала бути ласкавою до хоробрих джентльменiв. Кого ранiше, кого пiзнiше, але на всiх чекала загибель. Загрожувала вона й Джону.
Там, на площi, Джон не наважився натякнути Томовi, щоб вiн постарався пояснити маркiзанцям, нiби вони брати, хоч тодi це було неважко зробити. Достатньо було, розмовляючи з вождем, частiше вставляти в полiнезiйську мову англiйське слово "брат", i Томмi б усе зрозумiв. Але ж i решта пiратiв усе б чула. I якби всi полоненi збагнули, що їхнiй капiтан хоче видати себе за брата усиновленого вождем юнги, вони, не знаючи звичаїв полiнезiйцiв, вирiшили б, що вiн рятує тiльки себе, i, напевно, збунтувалися б.
Обман вiдразу б розкрився. Тому нiяких натякiв юнзi Джон не робив. Вiн був певен, що, коли маркiзанцi почнуть Тома допитувати, той сам здогадається, як треба вiдповiсти.
На жаль, Томмi дав маху. Вiдiрваний вiд своїх недавнiх товаришiв, вiн одразу став вимагати дозволу бачитися з червонобородим полоненим i при цьому вперто називав його вiдомим усiй Океанiї словом "капiтан". Тодi до нього пiдвели двох дуже схожих хлопчикiв, напевно, братiв-погодкiв, i знаками запитали: мовляв, ви з червонобородим, як цi двоє?
Юнга зневажливо пирхнув:
- Вигадали казна-що! Вiн мiй капiтан, зрозумiли, дурнi вашi голови, мiй капiтан!
Усi, звичайно, зрозумiли, одначе вождь, здавалося, вiдповiдi Тома не надав значення. Насупившись, вiн довго щось буркотливо говорив старiйшинам племенi, пальцем показуючи то на юнгу, то на свiй язик. Мовляв, у хлопчика ще язик нiмий, вiн не вмiє поки що говорити, тому питати в нього рано.
Тома така, як вiн думав, нахабна зарозумiлiсть вождя обурила:
- Ти сам нiмий, брудний старий таїпi! Червонобородий - мiй капiтан! Мiй капiтан.
Для палко закоханого в свого капiтана юнги Девiс був найдорожчою людиною на свiтi. З ним не можна було порiвнювати нiяких братiв, тим бiльше, що їх у Тома нiколи не було. "Капiтан, мiй капiтан!" У цьому було все життя юнги.
I життя Джона повисло на волосинi. Розправитися з ним, як згодом з'ясувалося, збиралися того ж дня, але Тукопанi раптом сяйнула блискуча iдея.
- Х-хе, послухайте! - вигукнув вiн на радi старiйшин. - Цей червонобородий - скарб! Посилати його тiло вождевi воїнiв франi не треба. Ми вiдрiжемо йому бороду, борода виросте нова. Чудово! Х-хе, еге ж, так буде довго.
У безбородих маркiзанцiв жорстке волосся з чоловiчої бороди вважалося великою цiннiстю. I чим воно було незвичайнiшого кольору, тим вище цiнилося. Фатухiвцi робили з нього браслети, якими всi, хто їх мав, дуже пишалися.
Червоних браслетiв на островi нiхто не мав.
На жаль, мудрий Тукопана не знав, що бороди iнодi фарбують.
Коли полоненого поголили гострим, як бритва, уламком морської черепашки i на його обличчi, де ранiше красувалася розкiшна червона борода, з'явилася звичайна чорна щетина, вождь, побачивши таке неймовiрне, на його погляд, диво, сторопiв. Вiн уп'явся очима в Девiса, думаючи, мабуть, що перед ним iнша людина. Але нi, це був той же, тепер уже колишнiй червонобородий. Вождь усе ще не вiрив.
- Бура артуа! Бура артуа!- забубонiв вiн. - Великий боже, помилуй! Великий боже, помилуй!
Щетина все-таки лишалася чорною, а очi - голубими, такими ж, як були. Для бiльшої певностi Тукопана посмикав щетину нiгтями. Так, справжня, росте iз шкiри... Ще хвилина вагання - i, захлинувшись раптовим вибухом гнiву, вождь люто продекламував:
А харрi та фоу,
А торо та фарраро,
А iта та тарарта!
Пальма ростиме,
Корал розгалузиться,
Людини не буде!
Цi слова прозвучали як смертний вирок. То й справдi була одна з ритуальних форм вироку. Але навiть при найбуйнiшiй фантазiї, яка була у Девiса, вiн не мiг би здогадатися, про що думав тiєї хвилини Тукопана.
Виявляється, коли старий маркiзанець зрозумiв, що червонобородий полонений i всиновлений юнга нiякi не брати, вiн замiсть того, щоб негайно стратити Джона, як треба було чекати, пройнявся до нього такою симпатiєю, що вирiшив урятувати його. Серце вождя, який зневажав усяку брехню, скорила, мабуть, дотепнiсть Девiса, його дивовижне самовладання i, звичайно, знання полiнезiйських звичаїв. Навряд чи Тукопана усвiдомлював себе патрiотом, але, як i бiльшостi полiнезiйцiв, це не заважало йому бути ним i почувати вдячнiсть до чужоземцiв, хоч би й ворогiв, якi розумiли звичаї та мову його батькiвщини. Вiн не мiг дозволити умертвити такого полоненого. Проте влада вождя не безмежна. Показати свої справжнi намiри перед одноплемiнниками, якi звикли вважати найтяжчим злочином брехню, для Тукопани означало настроїти проти себе все плем'я.
Про чорну щетину Девiса говорили на радi старiйшин як ще про одну брехню пiдлого франi.
Уважно вислухавши всiх, Тукопана похмуро пiдбив пiдсумки:
- Паурки роа iта пана вау, кай-кай ахура, нуї, нуї кай-кай. Довга свиня охляла, треба її вiдгодовувати, довго вiдгодовувати.
...Через двадцять сiм днiв пiсля катастрофи "Флайїн стар" Джон, юнга i Апоро - молода дружина Тукопани, втекли з Фату-Хiви.
Поки приреченого полоненого посилено вiдгодовували, вождь з допомогою надiйних воїнiв, якi по черзi стерегли Девiса, таємно спорудив катамаран, здатний до плавання у вiдкритому океанi. Вiн хотiв, щоб Джон тiкав один, але залишати острiв без юнги Девiс вiдмовився. Нi, жертвувати собою вiн не збирався. Вiн просто зрозумiв слабiсть старого маркiзанця i хитро використав її. Нехай краще його з'їдять чи засмаженим вiдiшлють французам, нiж вiн лишиться без хлопчика, котрий йому дорожчий, нiж воля i навiть життя.
Нi на секунду не сумнiваючись у щиростi Джона (адже їх зараз єднало взаємне довiр'я змовникiв), Тукопана був зворушений. Вiн не думав, не уявляв, що на свiтi буває така любов. Вони ж з юнгою чужi, зовсiм не брати. I юнга - не дiвчина. Товариш йому дорожчий за життя! Це так чудово, так чудово! Тукопана - старий дурень, жирний, слiпий бовдур, який нiчого не розумiє в людях... Йому здавалося, що всi чоловiки люблять спочатку своє життя, своїх рiдних, люблять молодих жiнок, а потiм уже друзiв, якщо боги дали їм любовi бiльше, нiж потрiбно для себе й тих, кого не можна не любити.
Великий, страшний у примарному свiтлi мiсяця iз своїм дикунським татуюванням, вiн простягав у клiтку до Джона розмальованi фантастичними узорами руки i плакав, як дитина.
- Нуї, нуї ое маїтаї ената. Ти дуже, дуже добра людина. Е мауру аое, а ханна-ханна аое. Я нещасний, я не знаю, що робити.
