Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії
На честь події було випущено радянську медаль, німецький нарукавний щит (так званий «Кримський»), відцензурована версія подій стала надзвичайно поширеним сюжетом радянської пропаганди, десятків художніх творів, виставок, музейних експозицій, кінофільмів, пам’ятників. Сьогодні – добре відома подія історичного минулого Криму, України, Росії, інтерес до котрої не вгасає в середовищі істориків-професіоналів та аматорів.
Друга битва за Харків (Харківсько-Барвінківська операція) 1942 року
12–30 травня 1942 р., район міст Балаклія – Зміїв – Красноград – Лозова – Барвінкове–Ізюм (усі – райцентри Харківської області), міста Слов’янськ (райцентр Донецької області), а також міста Вовчанськ (райцентр Харківської області).
Дійові особиНа чолі Південно-Західного фронту стояв тріумвірат: фронт очолював дуже суперечливий воєначальник маршал Семен Костянтинович Тимошенко (1895–1970; герой Першої світової та Громадянської воєн, комдив 1-ї Кінної армії, 1939 р. командував Українським фронтом під час походу в Західну Україну, з січня 1940 р. командував Північно-Західним фронтом у війні з Фінляндією, того ж року маршал, з 1940 до липня 1941 р. нарком оборони СРСР, один із приятелів і сват Й. Сталіна); начальником штабу фронту і відповідальним за планування операції був генерал-лейтенант Іван Христофорович Баграмян (1897–1982; з 1940 р. замначальника штабу КОВО, з 1941 р. Південно-Західного фронту, врятувався з оточення під Києвом, з грудня 1941 р. генерал-лейтенант, начштабу Південно-Західного напрямку, з листопада 1943 р. на чолі 1-го, згодом 3-го Прибалтійського фронту, успішно воював у Білорусії, Литві, Латвії, брав Кенігсберг); представником Ставки був Микита Сергійович Хрущов (1894–1971; учасник Громадянської війни, у 1935–1938 рр. 1-й секретар Московського обкому та міськкому ВКП(б), з 1938 р. 1-й секретар ЦК КП(б)У, 1939 р. член Політбюро ВКП(б), у роки війни був членом військових рад Південно-Західного, Сталінградського, Південного, Воронезького та 1-го Українського фронтів, персонально відповідальний за передвоєнні репресії, за військові провали під Києвом восени 1941 р., під Харковом у травні 1942 р., у 1947–1949 рр. 1-й секретар ЦК КП(б)У, в 1949–1953 рр. 1-й секретар Московського обкому КПРС, з 1953 до 1964 р. 1-й секретар ЦК КПРС, з 1958 р. ще й голова Ради міністрів СРСР, суперечливий ініціатор реформ та десталінізації, усунутий від влади в результаті перевороту, мемуарист).
На чолі ослабленого боями Південного фронту, також задіяного в операції, стояв талановитий радянський воєначальник з непростою долею, генерал-полковник Родіон Якович Малиновський (1898–1967; із грудня 1941 р. командував Південним фронтом, згодом 66-ю армією під Сталінградом, з березня 1943 р. очолив Південно-Західний, згодом перейменований у 3-й Український фронт, відзначився в ході звільнення Південної України, з травня 1944 р. командувач 2-го Українського фронту, головні досягнення – успішна Яссько-Кишинівська операція 1944 р., взяття Будапешта, Віденська операція, розгромив Квантунську армію в ході війни з Японією).
Німецькою групою армій «Південь» з січня 1942 р. командував холоднокровний і досвідчений генерал-фельдмаршал Федор фон Бок (1880–1945; герой Першої світової війни, генерал піхоти в рейхсвері, 1938 р. генерал-полковник, командував групами армій у ході Польської та Французької кампаній, з 1940 р. генерал-фельдмаршал, влітку 1941 р. успішно командував групою армій «Центр» на Східному фронті, в грудні 1941 р. після провалу наступу на Москву відправлений у відставку, в січні – липні 1942 р. командував групою армій «Південь»); 6-ю армією після загибелі в січні її брутального і харизматичного командувача В. фон Райхенау керував безбарвний штабіст генерал-полковник Фрідріх Паулюс (1890–1957; брав найактивнішу участь у Сталінградській битві, за кілька днів до капітуляції 6-ї армії – генерал-фельдмаршал, з 1943 р. у радянському полоні, активно співпрацював із радянськими спецслужбами, після 1953 р. жив у НДР, мемуарист); 17-ю армією керував випробуваний у боях танкіст генерал-полковнинк Герман Гот (1885–1971; командував танковою групою «Гот» у війні проти Франції, відзначився під Сталінградом, на Курській дузі, в битві за Дніпро, з грудня 1943 р. у відставці, автор мемуарів); 1-ю танковою армією вермахту (так тепер називалася колишня 1-ша танкова група) командував той самий фельдмаршал Евальд фон Клейст.
Передумови подіїПеремога під Москвою і успіхи в розбудові РСЧА запаморочили голови радянському керівництву, що призвело до виникнення нездійсненного плану «досягнення перемоги 1942 р.». З цією метою влітку 1942 р. планувалося завдати ворогові сильних ударів на основному (яким було помилково визнано московський) та периферійних (насправді головним була, зокрема, Україна) напрямках ворожих головних ударів, аби випередити німецькі плани наступу (які дійсно існували). Південно-Західний, Південний та частина Брянського фронту мали спробувати «зрізати» й оточити головні сили німецької групи армій «Південь», вийшовши через Харків і Донбас до Азовського моря. Для цього в січні 1942 р. було проведено Барвінківсько-Лозівську наступальну операцію, що скінчилася частковим невеликим успіхом. У її результаті радянські війська утримували плацдарм у районі Барвінкового, звідки було вирішено провести наступ 6-ю армією А. Городнянського та армійською групою Л. Бобкіна, другою хвилею наступу мали стати два танкових корпуси. Північніше від Харкова мав бути завданий ще один удар (28-ю армією Д. Рябишева), у результаті чого мало бути оточене Харківське угрупованя німців, наступною стадією планувався удар на Донбас і вихід до Азовського моря. Для виконання цього доволі авантюрного плану виділили до 650 тис. осіб, до 1,5 тис. танків та самохідних гармат (з них до 1,1 тис. на напрямку головного удару), до 1 тис. літаків. Німці могли протиставити РСЧА на всій південній ділянці фронту також до 640 тис. солдатів (з них по суті в битві взяли участь до 350 тис.), до 430 танків, що були в складі дивізій, які реально взяли участь у бою, до 700 літаків (наприкінці битви). Особливість битви в тому, що німці також планували наступ з метою знищення Барвінківського плацдарму (операція «Фрідерікус 1»), але радянське командування випередило їх на 6 днів.
Битва стала дебютом сформованих навесні 1942 р. за наказом Й. Сталіна радянських танкових корпусів (аналог німецької танкової дивізії). Великою проблемою РСЧА на час битви була все ще недостатня моторизованість та радіофікованість нових корпусів, а також слабка ПВО, «головним болем» вермахту – все ще слабка проти радянських середніх танків протитанкова оборона. Наступ розроблявся за довоєнними радянськими рецептами так званої «теорії глибокої операції», розробленої В. Тріандафіловим, для чого були залучені кавалерія і танкові з’єднання.
Хід подіїОперація тривала з 12 до 31 травня. Упродовж перших декількох днів радянське північне угруповання «прогризло» оборону німців на декілька кілометрів, 13 травня в цілому здолавши головну німецьку смугу оборони і вийшовши до висот навколо Харкова зі сходу. Потім контрудар 3-ї і 23-ї німецьких танкових дивізій змусив війська Д. Рябишева і К. Москаленка перейти до оборони, і наступ забуксував. Спробами прорвати німецьку оборону по річці Харків радянські генерали вкрай знекровили свої війська, але обійти Харків або увірватися в місто не змогли, а після катастрофи південного угруповання були змушені просто відійти на колишні (до 12 травня) позиції.
Спочатку дуже успішно наступало і південне радянське угруповання – 6 дивізій за підтримки 200 танків і 14 полків РГК до полудня 12 травня зламало опір двох німецьких піхотних дивізій і угорської бригади. У другій половині дня на Красноградському напрямі ввели в прорив 6-й кавкорпус з наданою йому танковою бригадою. До вечора війська А. Городнянського і Л. Бобкіна на 40-кілометровій ділянці вклинилися вглиб німецької оборони на 12–15 км, досягнувши другого оборонного рубежу, створеного на високому західному березі річки Орель. Німці кинули сюди все, що було напохваті, у тому числі трофейні команди і будівельні підрозділи, а генерал А. Городнянський почав висувати в бій дві дивізії другого ешелону. Відзначимо, що радянські танкові корпуси залишалися на місці, хоча перебували вже за 35 км від лінії фронту. Просуванню радянських військ сприяла практично повна відсутність у супротивника авіації. Річ у тому, що основні сили німецького 4-го повітряного флоту були задіяні в цей час набагато південніше, допомагаючи Е. фон Манштейну громити радянський Кримський фронт. Тому радянська авіація працювала фактично в умовах чистого неба. Аналізуючи підсумки першого дня боїв, С. Тимошенко і його штаб дійшли висновку, що в цілому наступ розвивається за планом.
Ф. Паулюс, оцінивши обстановку, почав перегрупування своїх сил. На південну ділянку він направив один піхотний полк 113-ї дивізії, одночасно з Харкова проти 38-ї армії почали висуватися 3-тя і 23-тя танкові дивізії і три полки піхоти. З Криму під Харків почалося перекидання ескадр 4-го повітряного флоту. 13 травня радянський наступ тривав. На південній ділянці фронт прориву був розширений до 55 км, а глибина досягла 25–50 км. Опір супротивника тут помітно послабився, створилися сприятливі умови для введення в бій рухомої групи. Стрімкий і потужний удар двох танкових корпусів (21-го і 23-го, близько 300 машин різних типів) міг виявитися дуже ефективним. Проте командування Південно-Західного фронту вирішило притримати корпуси в резерві і ввести їх у прорив із виходом стрілецьких дивізій на рубіж річки Берестова, до якої треба було ще пройти з боями 15 км. Тим часом німецьке командування швидко перекинуло під Харків 4-й повітряний корпус К. Пфлюгбайля, а також декілька свіжих піхотних полків і дивізій. Начальник генштабу вермахту Ф. Гальдер (і поінформований ним фюрер) побачили в подіях під Харковом прекрасну можливість провести операцію на оточення супротивника із залученням 1-ї танкової групи фон Клейста, яку радянські воєначальники вважали чи не розгромленою взимку 1941–1942 рр. (у будь-якому разі, на думку С. Тимошенка і Т. Баграмяна, на небезпеку з півдня мали зреагувати армії Південного фронту Р. Малиновського).
