Андрей Гуляшки - Коштовний камiнь (на украинском языке)
Другий поверх будинку займали два брати - офiцери прикордонних вiйськ. Зараз там жили їх батьки, лагiднi, спокiйнi люди, пенсiонери. Мати цiлими днями в'язала панчохи та светри для синiв, а батько переглядав iлюстрованi журнали, iнколи читав щось вголос. Вечорами вони зосереджено й замислено грали у домiно, а коли било дев'ять, гасили свiтло i лягали спати.
Такими були сусiди Андрiя по квартирi.
Зрештою, Андрiй зважився-таки i впевненими кроками перетнув подвiр'я.
У передпокої вiн зустрiв Савку. Вона тримала в руцi товстий пiдручник з хiмiї - готувалась до весняних iспитiв в унiверситетi.
Квартира була залита сонцем. Все в нiй - свiжопофарбованi стiни i кожна рiч - вселяло почуття впевненостi i спокою, було нiби символом мирного безтурботного життя.
Дiвчина глянула на нього здивованими очима.
- Що трапилось? Чому так рано? - спитала вона.
Андрiй проковтнув слину i напружив усi сили, щоб здаватися спокiйним.
- Та нiчого, - вiдповiв. - Адже я пiсля обiду вирушаю з бригадою.
А вона пояснила його передчасне повернення по-своєму: "Хоче бути зi мною в цi останнi години перед розлукою" i зрадiла.
- Як ти добре зробив! - сказала дiвчина; її очi засяяли. Цi очi говорили ще: "Спасибi тобi, любий! Дуже дякую!" Та Андрiй у цю мить не дивився в них, а хоч би й дивився, то навряд чи помiтив би їх блиск i зрозумiв їх пестливу мову.
- Чому ти такий блiдий? - раптом стривожилась Савка, i посмiшка згасла в її очах.
Вiн стояв перед нею височенний, - двi такi дiвчини, як вона, могли б легко заховатись за його широкою спиною. А Савка дивилась на нього спiвчутливо, нiби перед нею була маленька дитина.
- Нiчого зi мною не сталося, - промовив Андрiй i, не сказавши бiльше нi слова, попрямував до своєї кiмнати з почуттям людини, що готується почути страшний вирок.
Насамперед вiн оглянув стiл. Кiлька блокнотiв, записних книжок, логарифмiчна лiнiйка, кольоровi олiвцi. I бiльше нiчого. Нiчого!
Андрiй пiдiйшов ближче, переклав записнi книжки, заглянув пiд блокноти, начебто велика коричньова папка (та, в якiй був його ескiз) могла заховатися пiд ними!
Все це було безглуздо й непотрiбно.
I все ж вiн порився у книгах, заглянув за етажерку, за стiл, пiд лiжко. Та папка зникла без слiду.
Юнак сiв на застелене лiжко, сперся лiктями об колiна i похнюпив голову.
Одна година! Iнженер Спиридонов дав йому тiльки одну годину! Що вiн може зробити за годину, щоб зберегти свою честь? Закачати рукава i зробити новий ескiз?
Андрiй глянув на годинник, гiрко всмiхнувся i знизав плечима. Для одного тiльки масштабного ескiзу йому треба щонайменше п'ять-шiсть годин...
Думки його йшли в двох напрямках: однi шукали вiдповiдi на питання, коли i як сталася пiдмiна ескiза; другi крутились навколо особистого: що можна зробити, щоб вийти з такого заплутаного становища?
Пiдмiна ескiза - це просто якась мiстерiя, темна пригода, в якiй немає нiякого просвiтку. Нiби вiн серед ночi раптом потрапив в непрохiдну трясовину, а навколо нього - чорна порожнеча, i тiльки зрушиш з мiсця, зробиш крок, як вiдразу зав'язнеш, вiдчуєш, що баговиння затягає тебе все глибше, розступається пiд тобою, щоб проковтнути зовсiм. Краще, коли вiн стоятиме спокiйно, нерухомо, не робитиме нiяких зусиль, поки не розвидниться.
Тепер зрозумiло, що цим фальшивим ескiзом вiн зарекомендував себе перед керiвником легковажною i недостойною довiр'я, безчесною людиною.
Як же далi? Що буде з ним, коли вiн наважився так недоречно пожартувати з найкращим геологом країни? Що скаже бай Атанас, коли дiзнається про цей випадок? А партiйна органiзацiя? Як вiн з'явиться перед товаришами, якими очима дивитиметься на них?
I передчуваючи наслiдки, ганьбу, вiн розпачливо подумав, як би це все було просто, коли б учора ввечерi вiн мав здоровий розум i не накреслив пiд впливом якогось нервового розладу цей чудернацький ескiз.
Вперше в своєму життi Андрiй вiдчув, що йому забракло повiтря i щось стискає серце. На чолi в нього проступив холодний пiт. Вiн випростався, добрiв до вiкна, нiби хворий, сперся на пiдвiконня i закрив очi.
Севастиця цього ранку пiшла рано, а тому недокурки, викинутi Андрiєм уночi, так i лежали на ще не пiдметених блискучих плитках. Це були недокурки простих цигарок третього сорту - вiн не мав нахилу до шику, не любив ароматного тютюну.
Як я вже розповiв вам, ця iсторiя розпочалася з дивного випадку. Якби Андрiй взяв себе в руки (але хто на його мiсцi мiг би лишитися спокiйним?), якби Андрiй поборов своє зацiпенiння й збентеження, то мiг би помiтити в купi рiзноманiтного смiття один недокурок з золотим мундштуком. Як i звiдки потрапив цей недокурок пiд вiкно Андрiя, коли, крiм нього, бiльше нiхто не курив у цьому будинку?
Майте терпiння, - i вам все стане зрозумiло, я вам усе поясню. Хоч це i дуже цiкаво, але не найголовнiше, не найважливiше в моєму оповiданнi. В основi цiєї iсторiї лежить прекрасний казковий смарагд, однак ви побачите, наскiльки прекраснiшим було прагнення оволодiти ним i наскiльки чистiше й прекраснiше за нього почуття, що запалює на цi благороднi вчинки.
...А недокурок з золотим мундштуком...
Та перш нiж продовжувати свою розповiдь про цей недокурок, я поведу вас у село, щоб ближче познайомити з деякими iншими героями.
III
Я вас попередив ще на початку своєї розповiдi, що беру участь у багатьох подiях, про якi зараз веду мову. Це не значить, що я головний герой цiєї iсторiї, боронь боже! Якби я був головним героєм, вас би замучила нудьга, - адже ви знаєте, який я сухий i прозаїчний. Пригадуєте, коли я знайомився з вами, то щиро признався, що вивчаю ветеринарiю. А в цiй науцi, як вам вiдомо, нема нiчого романтичного, i люди, що вивчають її, зовсiм чужi всьому тому, що мої колеги-фiлологи називають "поезiєю душi".
Знаю, що деякi з вас скажуть: "Що ви говорите, шановний, адже ветеринарiя дала суспiльству чимало громадських i культурних дiячiв!". Правильно, визнаю. Як я можу цього не визнавати? Кожне правило має свої винятки! Але запевняю вас, що я не належу до цих виняткiв. Хоч я й писав колись вiршi у прозi i перечитував не раз i не два "Страждання молодого Вертера", але в душi лишився такою ж сухою i дуже прозаїчною людиною. Та ви не турбуйтесь, бо моя роль у цьому оповiданнi другорядна, а це значить, що про себе я говоритиму не бiльше, нiж про iнших героїв.
Отож, у той час я ще був учнем i готувався складати екзамени на атестат зрiлостi. Вчився в обласному мiстi, а лiтнi канiкули проводив на селi, де жили i працювали батьковi родичi. Гостював я звичайно у дядька, веселого чоловiка, чудового винороба, голови кооперативної виноробної бригади. Мiй батько вдачею дуже вiдрiзнявся вiд нього. Неговiркий, стриманий, суворий, вiн дуже рiдко смiявся, хоч не був злим. Можливо, його професiя - вiн працював прокурором в однiй юридичнiй установi - привчила його триматися з людьми холодно i насторожено. А може, ця професiя була йому не до душi, не знаю, але якось увечерi я чув, що вiн скаржився матерi. "Який я юрист, казав вiн. - Нiякий! Я мурашцi дорiжку уступаю, за все своє життя курку не зарiзав, а людей засуджую на смерть, наче я вiд них кращий". Вiн мав одну незвичайну пристрасть - збирати стародавнi грошi та речi. Свої юридичнi книги складав у комiрчинi, а книжковi шафи, етажерки i письмовий стiл заставив глиняними черепками, позеленiлими вiд часу бронзовими вазочками та дерев'яними коробочками з стародавнiми срiбними та мiдними монетами.
Мiй дядько був зовсiм iншою людиною. Нiякi незгоди його не смутили, завжди вiн мав бадьорий i веселий вигляд.
На пiвночi до села пiдступали кiлька рядiв низьких i круглих гiр, якi поступово, хвилями спадали в рiвнину, що розкинулась широко, скiльки сягає око. Глибокi рови перерiзали вшир i вздовж цi полисiлi гори, вбираючи в себе дощову воду, i влiтку сюди йшли на водопiй i гуси, i свинi, i навiть буйволи з кооперативної стайнi.
Опiвднi, в годину найбiльшої спеки, розпочиналась справжня бiйка за кожну калюжку, за кожне болото. Далi, по той бiк гiр, розстилався безмежний барвистий килим, що сходився в туманнiй далинi з попелястою смугою неба. Де були виноградники, килим мiнився рiзними вiдтiнками зеленi, серед якої черепичнi покрiвлi хатинок червонiли, наче розквiтлi маки. Все це перемагали золотi барви, - спокiйне море нив та плантацiй соняшникiв, що простяглось аж до обрiю, яскраво-жовте бiля пiднiжжя гiр, янтарне - всерединi i кольору стиглої айви - в оповитiй серпанком далинi.
На заходi i на пiвднi наше село оточувала низка горбiв, покритих вiковими дубовими та буковими лiсами. Лiси починались тут же, в кiнцi верхньої вулицi, i хоч тут десятилiттями гуляла браконьєрська сокира, вони все ще нагадували справжнi джунглi, легкопрохiднi тiльки в тих мiсцях, де крутились вузенькi лiсовi стежки, перетятi чагарниками i встеленi густим шаром гнилого листя.
Серед тишi цього старого лiсу повiльно несла свої води спокiйна рiчка, неширока i невузька. Вона чимдалi ширше розливала свої води мiж пологими берегами, - прозора, коли виходила на сонячнi галявинки, чорна - в тiнистих нетрях лiсу.
Розповiдали, що ночами в цих хащах звучали пташинi голоси, якi промовляли щось, нiби люди, i зловiсно вили шакали; взимку блукали вовчi зграї; ранньої осенi - великi дикi кабани перетинали лiс вздовж i впоперек i доходили аж до сiл, щоб поласувати кукурудзяними качанами, залишеними на ланах.
