Андрей Гуляшки - Коштовний камiнь (на украинском языке)
- Ви, - сказав вiн, - не повиннi йти в цей рудник. Нi в якому разi, повторив вiн, - ви не повиннi йти всередину... Якщо вам дороге ваше життя. Якщо ви не збираєтесь передчасно опинитись на тому свiтi.
Тодi я нiчогiсiнько не знав про тi пригоди з берилом, якi вам уже розповiв. Тому я чекав, що Андрiй посмiється з Раданових слiв, що вiн просто поплескає його по плечу i скаже: "Дивись за собою, хлопче", або щось подiбне. Цього я чекав. А вiн вiдступив крок назад, лице його витяглось, брови зсунулись i нависли над очима.
- Ну, - сказав вiн i, помовчавши, закiнчив: - кажи, Iдо ти маєш на увазi.
Повiрте менi, цей чоловiк, такий милий хвилину тому, вiдразу змiнився, став схожий на яструба, що приготувався до смертного двобою, або ж, точнiше, - на людину, що твердо вирiшила вбити когось, аби за всяку цiну, всупереч всьому, досягти якоїсь таємничої мети.
- Там бiкфордiв шнур, на поворотi! - вигукнула Теменужка. I невiдомо чому, пiдбiгла й стала попереду Радана.
- Бiкфордiв шнур, - сказала вона. - Справжнiй. Радан працював з такими шнурами. Маленький кiнчик висить. Ми всi троє його бачили.
Я стояв трохи збоку вiд Андрiя, i, не знаю чому, мiй погляд прямо прикипiв до його руки, що стискала держак геологiчного молотка. I я помiтив, як пальцi розтулились i залiзо стукнуло об землю. Треба сказати, що цей звук чимсь менi дуже сподобався. Iнколи i грубi звуки приємнi для слуху.
- Не дивуйтесь! - сказав Радан. - Поворот галереї замiнований. Чому i для чого, - доведеться встановлювати. Але йти всередину безглуздо. Треба зачекати.
- Навпаки, треба поспiшати! - iз злiстю всмiхнувся Андрiй. - Дуже поспiшати! Iнакше буде пiзно.
- Не буде пiзно, - уперся Радан. - Ми заявимо в мiлiцiю. Прийде охорона i вартуватиме вхiд.
- Вiд кого вартуватимуть вхiд? - знову здригнувся Андрiй. - Вiд кого?
Ми дивились на нього здивовано i збентежено, не знаючи, що вiдповiсти. Тодi ж ми нiчого не знали про "невидимого", i поведiнка незнайомця здавалась нам дивною.
- От що, - спокiйнiше заговорив Андрiй, затягуючи ремiнцi рюкзака. Рудник - це не крамниця, бiля якої можна поставити варту i бути певному, що нiхто не влiзе. Цi старi копальнi схожi на будинки з багатьма вiкнами i дверима, тiльки з тiєю рiзницею, що в домi ми знаємо всi дверi й вiкна, а в руднику вони невiдомi, i їх не можна бачити. Ми з вами бачимо тiльки однi дверi, ось, - i вiн вказав на яму. - Але чим ви доведете, що це єдинi дверi й iнших нема? А що, коли є другий вхiд? Охоронцi вартуватимуть тут, а злодiй проникне в iншому мiсцi i зруйнує не одну, а десять шахт. Зараз злодiй спокiйний, бо певен, що своє завдання виконав. Але якщо ви зчините галас, то вiн зрозумiє, що нiчого не зробив, i повернеться сюди. Тому я вам раджу мовчати й терпiти. Замiсть того, щоб iти в село Цвят i кликати мiлiцiю, краще ходiмо зi мною. Побачите i озеро, i сталактити, i багато iнших казкових речей. Згоднi?
Ми дивились на нього занiмiлi, захопленi силою його логiки, враженi блиском його вiдкритих чистих очей.
Першим опам'ятався Радан.
- Це розумно, - сказав вiн. - Тiльки я пропоную внести одну змiну у ваш план. Зовсiм незначну. А саме: пiд землю з вами пiду тiльки я. Анастас i Теменужка залишаться тут вартувати. Як побачать щось пiдозрiле, запалять факел i побiжать до нас. - Вiн на мить задумався. - Галерея розгалужується?
- Є вiдгалуження лiворуч i праворуч, - сказав Андрiй, - але цi ходи тiснi й низькi, отже немає небезпеки заблудитись. До мiсця, де ми зупинимось, звiдси йти одну годину.
Теменужка зiтхнула, на її очах з'явились сльози. Вона нiчого не промовила, тiльки вiдвернулась i почала старанно довбати землю ногою. Не знаю, що цiкавого помiтила вона там.
Радан винувато всмiхнувся i промовив:
- Я принесу тобi багато уламкiв вiд сталактитiв, чесне слово.
Теменужка промовчала.
- Допоможемо товаришевi геологу, - сказав вiн. - А завтра, якщо все буде гаразд, пiдемо туди разом. Дивiться ж, будьте уважнi, зрозумiли?
- Будь спокiйний, - сказав я. - Можеш покластися на мене. - I бадьоро посмiхнувся: - Щасливої дороги.
VIII
Минула нiч, настав ранок - похмурий, туманний. Небо все нижче спускалось над головою; почав мрячити тихий, дрiбненький дощик.
Ми лишились удвох. Забралися в кущi i звiдти позирали в тому напрямку, звiдки мав повернутися Радан. Теменужка зiтхала. А я поглядав час вiд часу на темне склепiння неба, що ледве виднiлося крiзь нависле гiлля, i марно старався згадати який-небудь елегiйний вiрш.
"Так, - думав я, - Теменужка зiтхає за Раданом. Андрiй тривожиться про свiй дорогоцiнний мiнерал. А я, розкривши рота, ловлю гав i не маю, по чому зiтхати, за чим тривожитись. Я тiльки вiдчуваю, що менi якось сумно, порожньо на душi, а чому - пояснити не мiг би, хоч би як старався".
А втiм, навiщо я говоритиму про себе?
Ви маєте уявлення про мiй черствий, прозаїчний характер, про мою схильнiсть завжди i за будь-яких обставин показувати себе таким, яким я є вiд природи: розсудливою i строго-дiловою людиною.
Дамо краще слово Радану. Вiн поетична душа i, як гадає Теменужка, цiкавiший за мене.
- Але ж, - скажете ви, - Радана з вами немає?
Правда, його нема. Вибачте, але я зовсiм не збирався збивати вас з пантелику. Я хочу розповiсти вам те, що чув вiд нього, тiльки кiлькома днями пiзнiше, коли ця iсторiя з берилом була закiнчена.
"Андрiй крокував попереду, а за ним - я. його лiхтарик кидав пучок променiв, наче прожектор освiтлював дорогу; за хвилину-двi ми прибули. Я не встиг показати йому гнотик, як вiн сам його побачив. В нього дивна здатнiсть усе помiчати вчасно, нiчого не випускаючи з поля зору. "Тут, лiворуч - яма, а тут - западина", попереджав вiн мене всю дорогу. I добре, що попереджав, iнакше я тисячу разiв мiг би розбити голову, поспiшно пробираючись по тому лабiринту. Отож, вiн побачив шнур i, нi секунди не роздумуючи, вийняв нiж, плюнув на його гострий кiнець i обережно вiдрiзав до самого капсуля. Потiм ми пiшли далi.
А галерея стрiмко спадала вниз. Менi здавалось, що я от-от сковзну i покочусь по цьому похилому кам'яному цилiндру до самого пекла, де впаду у вогонь i дим. Повiтря ставало тяжким, схожим на холодну круту кашу, i найбiльш дивно було те, що воно нiби стискувало груди, налягало, наче якась залiзна рука. Не знаю, як вiдчували себе ви з Теменужкою. Ми посувались обережно, розмовляли, а коли людина говорить - дорога й час минають непомiтно.
Але ось галерея почала пiднiматися, I повiтря посвiжiшало. Ми добрались до того залу, де сталась ота пригода, куди дiйшли i ви з Теменужкою. Цей зал, власне, являв собою конус, повернутий вершиною до галереї. Ти помiтив високий, наче собор, з усiх бокiв оточений стрiмкими скелями, по яких стiкала прозора пiдземна вода!
Ми швидко проминули цей зал i, наче в казцi, опинились перед чарiвною сталактитовою завiсою з дивними мереживами з молочно-бiлих кам'яних ниток. Ми поринули в хаос сталактитiв. Деякi з них були схожi на людей, iншi нагадували фантастичних тварин, що жили кiлька мiльйонiв рокiв тому. Подекуди сталактити з'єднувались мiж собою i утворювали щось подiбне до велетенських арф. Згори звисав бiлий виноград, нерухомi вiти прикрашали дрiбнi квiточки; мелькали оленячi роги, бивнi слона. I яких тiльки ще не було див! "Це вода пройшла крiзь шари вапняка", коротко пояснив менi Андрiй. А я подумав: "Ось вона - золота шахта села Цвят!"
Так... Як я вже сказав, ми пройшли через усi цi природнi чудеса i знову потрапили в похмурий коридор, iз зубчастими стiнами. I тут перед нашими очима несподiвано блиснула вода. Здалеку вона здавалась чорною, наче розлитий дьоготь, та, коли наблизились, золотий промiнь лiхтарика освiтив її, i ми побачили в кришталево-прозорiй глибинi самих себе, наче дивились у велике дзеркало.
Озеро не було дуже великим - крокiв з п'ятнадцять у дiаметрi, але май на увазi, що пiд землею мiри "звучать", як ти кажеш, трохи iнакше, нiж на поверхнi.
Ми обiйшли це озеро, i Андрiй схопив мене за руку. Вiн пiдняв свiй лiхтарик угору i урочисто сказав: "Дивись".
Я роздивлявся на всi боки, марно стараючись помiтити щось особливе. Навколо темнiв гранiт, у якому де-не-де блищали дрiбнi лусочки слюди.
- Тут, ось тут! - показав Андрiй i направив промiнь поверх озера, на висоту близько семи-восьми метрiв.
На тому мiсцi я побачив зелену довгасту плиту. Вона мала колiр весняної трави, м'яко свiтилась i була гладенька, як скло.
- Це або початок, або кiнець смарагдової жили, - промовив схвильовано Андрiй.
Вiн зняв рюкзак, витяг з нього довгу вiрьовку, змотану кiльцем, i перекинув її через плече. Потiм узяв десять залiзних скоб i одну по однiй напхав у кишеню, так що, певно, став важчим на два-три кiлограми, далi засунув за пазуху короткий молоток з гострим кiнцем i потер руки.
- Є тiльки одна небезпека - шубовснути в воду, - промовив вiн.
I Андрiй почав лiзти до скелi. Ця смужка, по якiй вiн повз, була завширшки не бiльше трьох п'ядей. Пiд нею блищала чорна вода озера.
Я затамував подих. Хоч я i не боязкий, та в цю мить вiдчув, що в мене пiдкошуються ноги.
- Слухай! - гукнув вiн. - В рюкзацi є ще одна батарея. Вона менша, але її вистачить для того, щоб вибратись на поверхню.
