Андрей Гуляшки - Коштовний камiнь (на украинском языке)
Я не розсердився на нього, а, витягши губи, свиснув теж i висунув голову з вiкна. Розумнiше було б не висуватись i не показувати нерозчесану голову, бо мене могла б побачити Теменужка, проте я все-таки висунувся i гукнув:
- Я тут! Що нового?
- Є одне дiло, - сказав Радан: - Бай Дiмо посилає дочку в село Цвят. Хочеш, проведемо її?
Сонце ще тiльки почало ховатись за старий горiх, а менi раптом здалося, наче вже вечiр. Що я кажу? Менi здалось, нiби надi мною, над цiлим свiтом опускається темна похмура нiч. Я читав у тi днi астрономiю i порiвнював дiвчину з небесним свiтилом. Правда, це свiтило не зiгрiвало мене, але сяяло поруч зi мною, i я радiв цьому.
- Ти ще дрiмаєш? - шпигонув мене Радан i голосно зареготав. Вiн був веселий, любив посмiятись.
- Нi, вже прокинувся, - вiдповiв я.
- То пiдеш з нами?
Чи пiду з "ними"!.. Для чого Радану треба було це пiдкреслювати? А втiм, для романтикiв характерна безсердечнiсть.
- Пiду, - обiзвався я.
За годину ми вирушили до села Цвят. йшли по стародавнiй римськiй дорозi, яку час перетворив у вузький, поритий вибоїнами путiвець, що лежав, наче прибита змiя, серед лiсових хащiв. То тут, то там, особливо на поворотах, стирчали уламки гранiтних споруд, до половини заритi в землю, вкритi мохом, порослi папороттю i травою.
У Радана була поетична вдача, i тому вiн помiчав лише зваленi бурею або висохлi дерева i з жалем хитав головою:
- Б'юсь об заклад, - палко вигукував вiн, - з одного цього дерева вистачить дров для трьох мiських хлiбопекарень!.. А з цього дуба, гляньте, якi можна зробити крокви для будiвель!
I зiтхав, бо був сентиментальним.
- Так i згниють. Шкода!
Я не був поетичною натурою, але цi мiзернi рештки римського шляху спрямовували думки до античностi, до часiв Трої; в уявi поставали стрункi ряди когорт, великi каравани, навантаженi шовками, золотом, порфiром i iншими дивами. Але я не захоплювався нi золотом, нi шовками, не хвилювало мене i вiйськове мистецтво. Тому когорти й каравани з'являлись i зникали на широкому кам'яному шляху, а я навiть не звертав на них уваги.
Я думав про далеке минуле, а Теменужка й Радан бiгали по дорозi або зникали в лiсi i зривали якийсь гриб, пiсля чого довго сперечались, отруйний вiн чи нi.
А я мрiяв про себе: якби не Радан, що розважає її такими поетичними дрiбницями, як, примiром, гриби, якби з нею був тiльки я... О, тодi вона б одразу побачила, що таке доросла позитивна i розсудлива людина. Я б не розважав її пiдрахунками, скiльки кубометрiв дров можна нарубати з того чи iншого гнилого дерева, а повернув би її уяву до античного часу i закiнчив би прислiв'ям: "Так минає слава свiту". Справдi, якi гриби - чи то печерицi, чи сироїжки або мухомори, - якi гриби можуть зрiвнятися з такою серйозною i у найвищiй мiрi цiкавою розмовою?
Та я, на жаль, був не сам. I тому мовчав. Нехай все-таки вона побачить, що я серйозна людина. А може, буде збентежена моїм мовчанням? Може, пiдiйде до мене й запитає: чого мовчиш, що з тобою? Але я нiчого їй не вiдповiм. Тiльки всмiхнусь.
В обiд ми дiстались до кооперативної мандри [мiсце виготовлення бринзи та масла]. Вiвчарi зустрiли нас гостинно, почастували кислим молоком i свiжою бринзою. Три години минуло, поки Радан роздивлявся кошари i збагнув технологiю виготовлення масла та сиру.
Потiм, коли ми вже далеченько вiдiйшли вiд мандри, то на роздорiжжi, де шлях розходився трьома вузькими стежками, густо вкритими опалим листям, почали сперечатись: Теменужка казала, що треба йти прямо, я - лiворуч, а Радан - праворуч. Теменужка наполягала, щоб ми слухались її: торiк вона йшла з батьком у гостi саме цiєю стежкою, що вела на верхню вулицю села. Радан пригадав, як три-чотири роки тому вiн був у селi Цвят в якiйсь справi i на цьому перехрестi повертав праворуч. Менi не доводилось ходити в це село, але, щоб справити враження обiзнаної людини, я зневажливо посмiхався i мовчки вказував лiворуч. Навiть пiшов по стежцi, безтурботно посвистуючи.
Не знаю, що змусило їх пiти слiдом за мною. Може, вони просто не хотiли поступитись одне одному, а може, я вплинув на них своєю впевненiстю, але Радан i Теменужка поплентались за мною, i я на мить зацiпенiв: а коли ця стежка не приведе нi в яке село Цвят?.. А тягнеться на пiвдень, до кордону?
Ви скажете, - чому не глянули на сонце i не зорiєнтувались принаймнi в основних напрямках?
Рiч у тiм, що на той час небо затягли хмари i не можна було розiбратись, де сонце, i чи взагалi воно є. Бiльше того, ми навiть не бачили горизонту: попереду, позаду, збоку - всюди був лiс, рiвний, густий, темний.
Отак ми пiшли, i я зовсiм знiтився. Було цiлком ясно, що по стежцi, якою ми пробирались, давно не ступала людська нога.
Так йшли годину, двi. Почало смеркатись, надходила нiч, а попереду нiякого села не було видно. Теменужка перестала спiвати, Радан усе уповiльнював кроки i зрештою зупинився.
- Я пропоную влаштувати бiвуак, - сказав вiн. - Може, це неприємно, але зате розумно. Оскiльки ми пiшли навмання, то можемо наскочити на якийсь прикордонний пост. Якщо вже не опинились за кордоном.
Теменужка прикусила губу, а я, не знати навiщо, присiв i почав зав'язувати шнурок на черевику.
- Завтра я вилiзу на якесь високе дерево i розберусь, де ми знаходимось, - сказав Радан. - Зараз треба тiльки бiльше витримки i впевненостi.
- Та що ж це?.. - обiзвалась Теменужка i зразу ж замовкла. Вона, певно, хотiла щось сказати, але голос їй урвався. Менi здалося, що її душать сльози, i хотiв був уже просити пробачення й вилаяти себе останнiми словами.
- Нема нiчого страшного, - заспокiйливо заговорив Радан. - У Теменужки є з собою ковдра й пальто. Назбираємо листя i зробимо їй постiль. А ми запалимо багаття i будемо цiлу нiч вартувати бiля нього.
- Гаразд, - промовив я, - будемо вартувати.
- А якщо на нас нападе якийсь звiр? - злякано спитала Теменужка.
- Якi там звiрi! - розсмiявся Радан. - Я чув, що тут трапляються тiльки шакали та дикi кабани. Це не так уже небезпечно. До того ж я маю зброю! Глянь!
Вiн витяг з куртки довгий, трохи вигнутий мисливський нiж.
- Це не дуже певна зброя, - зауважив я.
- Так, - сказав вiн. - Якщо вона в таких чорнильних ручках, як твої. А подивись, яка це зброя в моїх руках.
Вiн вiдступив на кiлька крокiв назад, взяв нiж за колодочку, нацiлився в тоненьке деревце i кинув. Сталеве лезо просвистiло в повiтрi.
- Йдiть подивiться, - пiдвiв нас Радан до деревця.
Нiж встромився глибоко - бiльш як на два сантиметри - у надтрiснуту кору.
- Здорово! - вигукнула Теменужка. - Ти герой!
Я знизав плечима i глянув на небо, щоб дiзнатися, чи буде дощ. Але нiчого не побачив за густими кронами дерев. А втiм, я й так знав, що нiчого не побачу. Однак все ж подивився.
- А тепер, дiти, треба вибрати пiдходяще мiсце для ночiвлi, - сказав Радан, ховаючи нiж. - Якусь галявину - на нiй можна буде розкласти багаття. Ану, за мною!
Було ясно, що вiн бере iнiцiативу в свої руки i вважає себе керiвником. Не варто було сперечатись. Час iшов.
Сяк-так, ковзаючись по опалому листю i спотикаючись об кореневища, видерлися на похилий укiс. Нагорi, дiйсно, було щось подiбне до галявинки глухий куток завдовжки у двадцять крокiв, закритий з трьох сторiн стiнами лiсу. З одного боку вiн виходив до укосу, що спускався вниз майже стрiмко, в похмуру, густо зарослу долину. А четвертий бiк, до якого вiв схил, був вiдкритий, як вiкно.
- Кращого не знайдеш! - радiсно вигукнув Радан. - Хоч би як хотiв!
Вiн не був сильним у вигадках, як примiром я, i менi було приємно, що вiн визнає свою слабiсть. Кiнець кiнцем у кожного є якесь слабке мiсце.
Назбирали листя, зробили Теменужцi постiль. Потiм запалили багаття i, лише коли язики полум'я пiднялися угору, помiтили, що спустилась похмура темна нiч.
Ми посiдали бiля вогню. У нас було дещо з харчiв: хлiб, сир, помiдори, перець, пляшки з водою. Поїли, поговорили. Очi в Теменужки почали злипатися, повiки обважнiли, i голова почала хилитись на груди.
- Лягай! - сказав їй Радан.
Вона всмiхнулась i, потягнувшись, побажала нам доброї ночi. Вона сказала "добранiч" нам обом, але я почував, що вона дивиться тiльки на нього. А може, менi це тiльки здалося. Було темно i, хоч палав вогонь, не можна було все добре розглядiти.
Я наскуб папоротi, постелив собi i лiг бiля багаття.
- Ти можеш спати, - звернувся я до Радана. - Я ляжу, та навряд чи засну до пiвночi. У мене взагалi поганий сон.
Так йому сказав. Був певен, що не засну. Однак мене швидко здолала ганебна втома, - через десять хвилин пiсля того, як заявив, що не спатиму до пiвночi, - я вже спав, як мертвий.
А вночi трапилось от що.
Радан вкрив мене своєю курткою, наламав гiлок i ще якийсь час пiдтримував вогонь. Незабаром вiтер розiгнав хмари, i з-за лiсу викотився великий повний мiсяць. Стало видно, наче на свiтанку. I Радан перестав пiдкидати хмиз у багаття, йому надокучило, та й до того ж вiн не хотiв розбудити нас. йому стало холодно сидiти в самiй сорочцi, i вiн почав ходити туди й назад по галявинi, потираючи руки, щоб зiгрiтись. Раптом почув якийсь шум, що долинав з ущелини, через яку галявина круто переходить у долину. Вiн лiг на живiт i поповз. Бiля самої ущелини вiн притримався за кущ глоду i глянув униз.
