KnigaRead.com/
KnigaRead.com » Научные и научно-популярные книги » История » Александр Иванченко - Люлька пирата (на украинском языке)

Александр Иванченко - Люлька пирата (на украинском языке)

На нашем сайте KnigaRead.com Вы можете абсолютно бесплатно читать книгу онлайн Александр Иванченко, "Люлька пирата (на украинском языке)" бесплатно, без регистрации.
Перейти на страницу:

Зручну бухту знайшли бiля острова Нью-Айленд. Iз двохсот островiв Фолклендського архiпелагу вiн, мабуть, найменший. Як сказано в лоцiї, його площа не перевищує i сорока квадратних кiлометрiв. Це схожий на бумеранг шматок землi, над яким вiльно гуляють усi океанськi вiтри.

Ще здалеку я побачив у бiнокль на березi бухти бiленький будиночок i кiлька господарських споруд iз дощок та гофрованого алюмiнiю. Вiд будiвель до берега тягнулася вузенька дощата естакада, пiдведена до монолiтного пiрсу. Бiля причальної стiни стояла невелика парусно-парова шхуна.

Мрячив дощ, i острiв мав сумний вигляд. За похмурими стрiмчастими скелями тягнулися бурi пагорби без жодного дерева. По розпадинах бродили конi, корови та вiвцi. Всi прибережнi скелi були облiпленi птахами. Виднiли колонiї пiнгвiнiв, зграї альбатросiв, диких гусей та бакланiв. На краю однiєї кручi серед безлiчi пiнгвiнiв стояв, дивлячись на море, рудий у бiлих яблуках бугай. На шиї у нього на ланцюжку телiпався товстий цурпалок - вiдомий засiб проти надмiрної жвавостi.

Бiльш незвичне сусiдство важко було й уявити: пiнгвiни i... домашнiй бугай!

Через п'ятнадцять хвилин пiсля того, як ми зайшли до бухти, шхуна вiдчалила вiд пiрсу i рушила до нас. Бiля нашого борту вона круто розвернулась i, рiзко подавшись назад, зупинилась. Це було старе китобiйне судно, збудоване, мабуть, наприкiнцi минулого столiття. Обшитий почорнiлими дошками яйцеподiбний корпус, високо пiднята рiзьблена корма i зсунутi до бортiв два коротких бушприти давали можливiсть на площадцi мiж ними встановити гарпунну гармату. За грот-щоглою просто з палуби виростав невисокий димар.

Колись такi шхуни будували норвежцi. За своїми мореплавними якостями та мiцнiстю вони довго були серед китобiйних суден найкращими в свiтi. Вiдважнi вiкiнги ходили на них в Антарктиду i полювали на китiв навiть серед крижин моря Росса. Шхуни не боялися нi криги, нi антарктичних бур. Тепер цьому й повiрити важко. Незграбний вигляд посудини, яка пiдiйшла до нас, не викликав нiчого, крiм смiху. Всi скупчилися бiля борту, гигочучи, дивилися на прояву.

На вiдкритому ходовому мiстку шхуни за штурвалом стояв довгий, похилого вiку чоловiк у брудному беретi, окулярах i засмальцьованому чорному комбiнезонi, з-пiд якого визирав комiр бiлої сорочки, надiтої пiд вилинялий голубий светр.

- Я Джек Девiс, господар цього острова! - прокричав чоловiк iз шхуни англiйською мовою.

Про Джеремi Девiса я тодi ще не знав i на прiзвище цього англiйця не звернув уваги. Мене здивувало тiльки те, що вiн господар острова. Я й не пiдозрював, що на свiтi є приватнi острови.

Мiстер Девiс питав лiкаря.

- Потрiбна допомога, - не випускаючи з рук штурвала, кричав вiн. - Помирає мiй син. Вiн там, на березi. - Кивком голови англiєць показав на бiлий будиночок.

- А що з ним? - прокричав у вiдповiдь лiкар.

- Поранений, - сказав англiєць.

- Яке поранення? Я лiкар, пояснiть докладнiше.

- Вiн втратив багато кровi. Бритвою поранився.

Потiм, коли ми з лiкарем були вже на шхунi, мiстер Девiс, скеровуючи судно до берега, схвильовано розповiдав:

- Двiчi на рiк до нас приходить рефрижератор iз Монтевiдео, i якось була шхуна iз Порт-Стенлi. Iнших суден я тут не бачив, вас послав сам бог. Ми були у вiдчаї, бо до найближчої лiкарнi менi довелось би йти чотириста миль. Море зараз штормить, i я не знаю, що було б iз Редмондом. Цей дурненький хлопчик перерiзав собi вени.

- Вени?! - у Залмана Ароновича округлились очi - Що ж ви не сказали вiдразу? Швидше назад! Куди ж ви женете? Давайте назад, я повинен узяти необхiднi iнструменти. Це ж зовсiм iнше, я не до того готувався.

Мене вразила лiкарева спритнiсть. Тiльки-но шхуна знову пiдпливла до нашого судна, вiн злетiв по штормтрапу за кiлька секунд. I це при його габаритах: зрiст - 165 сантиметрiв, вага - 110 кiлограмiв!

- Редмонд зробив це в постелi, - розповiдав менi Девiс, поки ми чекали лiкаря. - У його кiмнатi живе пiнгвiн, вiн зчинив шум: пiнгвiни не переносять запаху кровi. Дружина пiшла дiзнатись, у чому рiч, покликала мене. Ред не хотiв, щоб його бинтували. Нам допомогла Еннi, це моя дочка... Менi сiмдесят чотири роки, i я не розумiю молодих людей. Вони й самi не розумiють, що їм потрiбно.

Я хотiв спитати, що ж усе-таки штовхнуло Редмонда на такий крок, але не наважився. Девiс якось вiдразу посуворiшав. Насупивши плескатий лоб, дiстав з кишенi шкiряний кисет, повiльно згорнув самокрутку i закурив. Помовчавши, сказав ще:

- Ранiше йому подобалась яловичина, пiдсмажена на жару. Сьогоднi я зробив, як йому подобалось. Але вiн не з'їв, уже другу добу нiчого не їсть. Дурненький хлопчик, у червнi йому буде тiльки шiстнадцять...

- Це сталося вчора?

- Так, у нiч з недiлi на понедiлок. Увечерi вiн, як звичайно, добре повечеряв. Потiм грався з пiнгвiном i трохи сперечався з дiдом. У мене ще живий батько, йому сто три роки. З Редом вони не мирили. Дiд його дуже любить. Але не всiм молодим подобається, коли їх люблять...

Хлопця ми застали ледь живим. Мертвотно-блiдий, вiн лежав у лiжку до всього байдужий, з нерухомо застиглими очима.

- Цей хлопчик таки справдi слабий, - надiваючи халат, сказав Залман Аронович. - Вiн би до вечора помер.

Девiсам лiкар переклав свої слова по-iншому:

- Я кажу, що становище не блискуче, але поки що нiчого страшного. Йому потрiбна свiжа кров, лiтрiв два.

На Нью-Айлендi живуть тiльки Девiси. Разом з Редмондом їх семеро. Кров дiда й батька не годилася, бо вони дуже старi. Еннi годувала двохмiсячну дитину. Тому її кандидатура в донори теж вiдпала. Залишалася сорокарiчна мiсiс Агнес, мати Реда, i її двоюрiдна сестра Марго. Але спочатку треба дiзнатись, яка група кровi у них i яка у юнака. Кров у родичiв, навiть у матерi й сина, не завжди одної групи.

У Марго, виявилось, була друга група, у мiсiс Агнес - третя. Складнiше було визначити групу Реда. Лiкар поколов йому всi пальцi й не добув iз них нi краплi. Довелося класти пiд мiкроскоп бинти з уже зашкарублими плямами. Нарештi з'ясували.

- Третя, - шумно зiтхнув Залман Аронович i багатозначно глянув на мене. Корабельний лiкар, звiсно, знав мою групу кровi.

- Гаразд, - сказав я, знизуючи плечима.

- А скiльки вам не шкода? - Свою одеську манеру ставити запитання Залман Аронович зберiгав за будь-яких обставин.

- Та берiть пiвлiтра! - раптом розхрабрився я. Потiм у мене сяйнула думка: "Пiвлiтра - це ж восьма частина всiєї моєї кровi!" Але тепер зменшувати щедрiсть було незручно.

Лiкар переклав мою вiдповiдь Девiсам, додавши:

- Мiстер Iванченко хоче зробити з вашого сина запорозького козака.

I, готуючи прилад для переливання кровi, заходився розповiдати, хто такi були запорожцi.

Коли прилад був готовий, Залман Аронович сказав менi, усмiхаючись:

- Дух запорожця ви вже проявили, ми постарались його оцiнити, а тепер прошу закачати правий рукав. Вiзьмемо двiстi п'ятдесят грамiв, за донорською нормою. Цiлком достатньо. На борту є ще люди...

Бiля Нью-Айленду наш корабель стояв тиждень. Мене звiльнили вiд суднових робiт, i цi днi я жив у будинку Девiсiв. Тепер вони вважали мене своїм родичем, кровним братом Реда.

...Старезний Джон сидiв у крiслi-качалцi. Вiн пiдсунувся ближче до камiна, закутався у вовняний домотканий плед, на ногах у нього були грубi вовнянi шкарпетки, але йому було холодно. На сто третьому роцi життя людинi нелегко зiгрiтись. Старий часто сякався, завченим жестом насував на лоба кошлату шапку. Бiля його нiг на збитiй брудно-бурiй овчинi лежав рудий вогнеземельський кiт, великий i жирний. Час вiд часу старий обережно ставив на нього холоднi ступнi. Сонно муркаючи, кiт покiрно грiв їх своїм тiлом.

Iз вицвiлих очей старого котилися сльози. Вони стiкали по його зморшках, як стiкає роса по корi старого дерева. То були сльози, якi не виражали нi горя, нi радостi. Сльози мерзлякуватого дiда. Обличчя Джона вже минуло ту стадiю, коли шкiра людини стає в'ялою. Зморшки висохли i вiд сухостi нiби потрiскалися. Вони були майже коричневими. Джона народила смуглява патагонка.

Старий курив закопчену глиняну люльку.

- Якщо Девiсiв не вiшали, то вони завжди жили довго. Самовбивць у нас не було, - сказав вiн гордо. Його примруженi бiлястi очi осудливо давилися на онука. - Ти чуєш, Реде, самовбивць у нас не було.

- Сто разiв чув, - огризнувся Ред.

Сварка мiж ним та дiдом тривала з учорашнього вечора. Старий нахмурився, одначе, помовчавши, примирливо сказав:

- Твоя правда, Реде, я, здається, повторююсь. Говорити чи слухати одне слово двiчi Девiси нiколи не любили.

Обкладений подушками Ред сидiв у своєму лiжку. Пiсля операцiї йшла вже четверта доба. Юнак був ще кволий, але на його щоках почали проступати рожевi жилки. За рекомендацiєю лiкаря мiсiс Агнес поїла сина овечим молоком. Через колонi двi години вона з бiлим емальованим кухлем приходила в кiмнату.

- Як справи, Редi? - питала з життєрадiсною усмiшкою. - Ось твоє молоко.

Стомленi голубi очi Редмонда були байдужi.

- Дякую, мамо, - сухо вiдповiдав вiн. У присутностi дiда Ред витримував характер.

Мати, здавалося, не помiчала похмурого настрою сина.

Перейти на страницу:
Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*