Андрей Гуляшки - Коштовний камiнь (на украинском языке)
Минулого року вони дослiджували пiвденно-схiдний район. Тепер знову продовжать роботу - креслитимуть геодезичнi ескiзи, уточнюватимуть мiсця, куди пiзнiше прийдуть зондери.
А берил - можливий чи вигаданий берил - лежить на пiвденному заходi, у протилежнiй сторонi. Як вiн тепер пiде туди, як порушить "графiк" Вилю Власева? Тепер, коли треба бути зразковим, дисциплiнованим, щоб вiдвернути страшну кару, що нависла над ним?
Торiк, коли почались осiннi дощi, Андрiй двiчi ходив у пiвденно-захiдному напрямi. Тодi вiн i натрапив на загадковi слiди берила. Але тодi Павел Папазов вважав його "натхненним фантазером", поблажливо посмiювався з його розповiдей, однак все ж старався захистити його вiд нападок суворого начальника i виправдував його вiдсутнiсть у таборi... А зараз?
Як же йому вирватись, щоб пiти на пiвденний захiд? Хто це дозволить йому, обманщику? Припустiмо, вiн пiде на риск i дiйсно принесе берил. Хорошi результати виправдають i найстрашнiший риск, виправдають порушення службової дисциплiни. Тодi його не каратимуть i не докорятимуть, а, навпаки, вибачатимуться перед ним - ось як буде! Але чи є певнiсть, що та трав'янисто-зелена кам'яна жила - неодмiнно берил? Так, мiнерал, що заповнив щiлину в гранiтi, має своєрiдний м'який блиск, навколо нього поблискують кристали слюди, отже, є пiдстави i навiть досить надiйнi, припустити, що це справдi берил.
Можна припустити... Адже i Плiнiй Старший пише, що в схiднiй частинi колишнього середземноморського басейну, десь в районi Чорного моря, були шахти по видобутку смарагду.
Вiн геолог i знає, що в найбiльш правдоподiбному теоретичному припущеннi завжди є якась частка сумнiву. В природi багато мiнералiв подiбного кольору i вiдблиску. Гiпотезi, що грунтується тiльки на зоровому сприйманнi, хоч i пiдтвердженiй точним зазначенням мiсцезнаходження i старими iсторичними документами, можна вiрити, як каже Вилю Власев, на п'ятдесят процентiв... I все ж його певнiсть далеко перевершувала цi п'ятдесят процентiв iмовiрностi. Iнстинкт чи надмiрний оптимiзм? А може, це нез'ясовне iнтуїтивне пiзнання iстини, яке звуть передбаченням?
Таємна пiдмiна ескiза посилила в душi Андрiя певнiсть, що це передбачення вiрне. Однак, хоч би яким воно було сильним, все ж не можна було йти на необдуманий i останнiй риск. Вiн не належав до тих гравцiв, якi вiдчайдушне бiгають за м'ячем i слiпо прориваються до ворiт противника. Вiн грав обдумано i добре зважував кожну свою дiю на футбольному полi.
Спокiйно проаналiзувавши все, вiн прийшов до висновку, що йому все-таки необхiдно вирушити на пiвденний захiд, не повiдомивши про це парторга, не взявши дозволу у Вилю Власева. Що ж тодi буде? результати можуть бути хорошi i поганi, а в умовах, в яких вiн дiятиме, поганих може бути два: вiн позбудеться партквитка або загине. Цим двом результатам iз знаком мiнус протистояло одне позитивне - берил...
Я мiркую так: якби Андрiй по своїй природi справдi був позитивною людиною, розсудливою i врiвноваженою, вiн би здався i хоча б тимчасово покiнчив з своєю манiєю берила. Цифрам i богам поклоняються, адже ж так? А ви знаєте результати його розрахункiв: два негативних проти одного позитивного. Два проти одного! Кожна розсудлива людина вiдмовилась би закласти навiть носову хустинку, коли все так ясно: два проти одного.
Але Андрiй, як ви побачите далi, не вiдмовився вiд гри, рискнув навiть партквитком i своїм життям. Таку людину я не можу вважати серйозною, якi б хорошi почуття не викликала вона в мене. З моєї розповiдi ви, напевно, помiтили, що я поважаю тiльки розсудливих, врiвноважених людей. Може, тому, що сам я дуже розсудливий i врiвноважений. На жаль, Андрiй не був таким. Гравцем вiн був спокiйним, - не заперечую. Та в життi (ви переконаєтесь у цьому) опинився в? полонi своєї, я б сказав, божевiльної пристрастi. Я говорю "божевiльної", бо об'єктом цiєї пристрастi є камiння. Так, камiння, як це не дивно... Правда, i я пiд час прогулянок збираю гладенькi кольоровi камiнцi; вони менi дуже до вподоби, iнколи ховаю деякi з них в кишеню. У мене вдома є одна коробка з скляною кришкою; вона лежить на видному мiсцi, на верхнiй поличцi моєї етажерки, наповнена рiзними гарними камiнцями. Прозорi, як краплини роси, червонi, наче обкипiлi кров'ю, синюватi, як вечiрнi присмерки в полi... Я милуюсь ними, люблю їх, вони будять у менi спогади, часто дають розраду в смутнi хвилини, навiваючи спокiйнi мрiї... Але я не романтик, ви, очевидно, вже пересвiдчились у цьому. Я нiколи не став би ризикувати життям заради неживої речi. Пристрасть до каменiв (ви це, певно, знаєте) приводила не одну людину до загибелi...
Та повернiмось до Андрiя.
Вiн сiв праворуч, неподалiк вiд шосе, i розмiрковував, куди завiв його невiдомий противник. В ньому боролися двi сили, кожна з них намагалась взяти гору, скерувати його поведiнку. Пристрасть до каменiв посилала пiд три чорти мiщанську розсудливiсть, штовхала до негайних дiй, вселяла вiру в успiх цiєї вiдчайдушної рискованої справи. Але розум не мовчав, - вiн хитро зайняв найвигiднiшу позицiю. Вiн не мав нiчого проти каменiв, але нагадував про рiзнi неприємнi речi, якi зустрiнуть Андрiя, коли вiн уперто шукатиме їх.
"Все-таки я пiду їх шукати, але розумно!" наполегливо вирiшив Андрiй, якому набридла ця гамлетiвщина.
Вiн хотiв був пiдвестись, але почув поблизу кроки - легкi, певно, не чоловiчi.
- Ледве наздогнала тебе, - посмiхнулась лаборантка, важко дихаючи. Видно, що ти центральний нападаючий. Усе вперед i вперед! В мене серце мало не вискочить. Можна бiля тебе сiсти?
- Постiй трохи, поки вiддишешся, - порадив Андрiй.
Вiн пригадав, як вночi, в найтяжчi для нього хвилини, тiльки ця дiвчина зважилась пiдiйти до нього. Вона сказала йому спiвчутливi хорошi слова; вони пiдбадьорили, вселили вiру в перемогу. Звичайно, вiн вийшов би з скрутного становища i без цих слiв, бо не був слабкодухим, але вчора ввечерi вiн був iншим - почував себе бiльш нещасливим i вперше в життi - одиноким.
- Тепер уже можеш сiсти, - сказав їй нарештi.
Дiвчина вийняла з рюкзака ковбойку, розстелила i сiла.
- Треба йти по цiй стежцi, - показав вiн. - I все лiсом, лiсом... десять кiлометрiв звiдси.
Рашеєва ще не бувала в цих мiсцях.
- Як тут гарно! - вигукнула вона. I додала, лукаво посмiхнувшись: - Я постараюсь не вiдставати вiд тебе.
Але Андрiй не слухав. Вiн не вiдводив погляду вiд вершини гори на заходi, за якою ховалось сонце. Почувши, що вiн зiтхнув, дiвчина докiрливо похитала головою:
- Знову ти пiддаєшся сумним думкам! Ти схожий на героя сентиментального роману. А сентиментальнi романи давно вийшли з моди, як мереживнi комiрцi моєї тьотi. Таких комiрцiв тепер нiхто не носить.
- Звичайно, - погодився Андрiй ї вiдразу пожвавiшав: - Знаєш, я герой детективного роману. Ти читала детективнi романи? Нi? Жаль! Тодi ти мене не зрозумiєш!
- Спробую, - вiдповiла вона.
- А будеш менi вiрити?
- Якщо розповiдатимеш про себе - так. Усьому повiрю.
- Навiть якщо це буде схоже на казку з "Тисячi I одної ночi"?
- Повiрю.
Юнак глянув їй у очi. Вони були яснi й чистi, наче сапфiри. Таким очам можна довiритись.
- I нiкому нi слова не скажеш?
Дiвчина глянула здивовано.
- А парторговi?
- Навiть йому. В усякому разi поки що не можна!
Така вiдповiдь її збентежила. Що за таємниця?
Вона поклала на його руку свою.
- Невже ти зробив якийсь злочин?
Андрiй посмiхнувся.
- Хтось дiйсно зробив злочин, але цей "хтось" - не я. Вiн невидимий, бродить по свiту в шапцi-невидимцi!
Вiн повинен був розказати комусь про цю дивну пiдмiну ескiза. Випадок був таким неймовiрним, таким фантастичним, що кожний мiг розсмiятись йому в лице. "Що це ти вигадуєш?" скажуть йому. А Павел Папазов може навiть образитись.
Тiльки ця дiвчина повiрить йому, бо певна, що вiн не обманщик, що вiн не може брехати.
Вони пiшли по звивистiй стежцi, пробираючись мiж чагарниками. Андрiй розповiв дiвчинi, як вiн накреслив свiй геодезичний план i як сталася з ним "метаморфоза". Лаборантка мовчки напружено слухала його. "Невже й вона не вiрить?" на мить засумнiвався Андрiй.
- От i все, - закiнчив вiн.
Вони вийшли на галявинку.
- На твоєму мiсцi я б не блукала одна в такому глухому мiсцi, прошепотiла Рашеєва. - Одна куля iз засiдки, - i цього досить, щоб покiнчити з твоєю загадковою iсторiєю. Адже нiхто, крiм тебе, не знає того мiсця, де, як ти гадаєш, є поклади берила?
- Досi нiхто не знав, - сказав Андрiй. - Але тепер, мабуть, знають. "Невидимий" знає.
- Якщо ти продовжуватимеш своє i шукатимеш мiнерал, - вона пiдняла палець, - то цьому можуть покласти край пострiлом.
- Можливо, - промовив Андрiй. Вiн трохи помовчав, потiм посмiхнувся. Що ж ти менi порадиш? Здатись, скласти зброю?
- Але ж вони тебе вб'ють, - схвильовано прошепотiла Рашеєва. - Я певна, що вб'ють. Люди, якi не хочуть, щоб у нас говорили про берил, не зупиняться нi перед чим, аби закрити тобi рот. Вони вже спробували скомпрометувати тебе i свого добились. Але це їх перша i найменша спроба.
- Хоч i вб'ють, - сказав Андрiй, - нiчого! Я все-таки їх перехитрю. Вiн подивився дiвчинi в очi i довiрливо поклав їй руку на плече. - Я накреслю поверховий план тiєї мiсцевостi i дам його тобi, щоб ти зберiгала. Якщо зi мною щось трапиться, ти продовжиш пошуки. Згода?
