Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії
Загинуло все вище керівництво ордену, 205 лицарів, до третини війська, решта здебільшого потрапила в полон, врятувалися до 1,5 тис. осіб. Втрати польсько-литовського війська невідомі, але вони були значними (сучасні оцінки – 4–5 тис. убитими, 8–10 тис. пораненими). Проте спроби Ягайла і Вітовта взяти орденську столицю Марієнбург провалилися, і 1411 р. було підписано Торунський мир: орден назавжди втрачав непокірну Жемайтію, Добжинську землю, виплачував величезну контрибуцію переможцям. Знищення кращих командних кадрів, маси війська, фінансові витрати підірвали сили ордену, котрий вже ніколи не набував такої могутності, поступово перетворюючись з агресивного сусіда на польського васала.
Історична пам’ятьЗнакова подія в історії Східної Європи (особливо Німечини, Польщі, Литви, Білорусії, Росії, України, причому в кожній зі згаданих країн існує свій варіант «грюнвальдської легенди»). У XIX–XX ст. на хвилі зростання місцевого націоналізму пам’ять про битву була надзвичайно актуалізована (роман Г. Сенкевича «Хрестоносці», відома картина Я. Матейка), тенденція продовжена в XX ст. (німецька пропаганда стосовно «героїв-хрестоносців» та битви 1914 р. під Танненбергом як «реваншу за 1410 р.», радянська контрпропаганда під гаслом «єднання слов’ян проти тевтонів»). У СРСР на честь битви було названо футбольний та баскетбольний клуби в Литві («Жальгіріс»), у Польщі з 1943 р. існує нагорода «Хрест Грюнвальда». На початку XXI ст. ситуація дещо змінилася в бік деполітизації пам’яті про подію. Щороку проходять фестивалі реконструкторів події. Особливо урочисто пройшло святкування 600-ї річниці битви, що перетворилося на свято єдності Центрально-Східної Європи (на урядовому рівні святкували Польща, Білорусь, Литва). На жаль, участь України у святкуванні була незначна через позицію української влади.
Битва під Вількомиром
29 серпня – 1 вересня 1435 р., околиці містечка Пабаїскас, за 10 км від міста Вількомир (нині Укмерге, Литва), на березі річки Свята (лит. Швентойя).
Дійові особиУ битві зійшлися війська двох претендентів на престол Великого князівства Литовського.
Першим був колишній великий князь литовський Свидригайло Ольгердович (1360-ті – 1452; князь Великого князівства Литовського в 1430–1432 рр.); молодший син великого князя Ольгерда, людина з дуже бурхливою біографією, котра вчинила чимало нерозважливих учинків включно з убивством київського митрополита Герасима за кілька місяців перед битвою. Від самого проголошення великим князем укладав угоди з Москвою та орденом, активно воював проти свого старшого брата Ягайла, на той момент короля Польщі, роблячи ставку на руських князів і бояр, чим відштовхнув від себе власне литовську знать. Остання 1432 р. вибрала собі нового князя – Зигмунта Кейстутовича, двоюрідного брата Свидригайла. Під Вількомиром самого Зигмунта не було. З причини відсутності у Свидригайла помітних військових талантів більш правомірно вважати справжніми командувачами його військ героя Грюнвальда Сигізмунда Корибутовича та магістра лівонських лицарів Франка фон Керксдорфа (?–1435, у 1420-х рр. комтур Ліхули, з 1433 р. 34-й магістр Лівонської провінції Тевтонського ордену). На боці Свидригайла також билися кілька десятків руських князів із земель нинішньої України, Білорусії та частково Росії (Твер).
Супротивне військо очолював син «діючого» великого князя литовського Зигмунта Кейстутовича – Михайло-Болеслав Зигмунтович (до 1406 – після 1452; князь стародубський, талановитий полководець). Польський контингент у війську Зигмунта очолював польський лицар Якуб Кобилянський (?–1454; досвідчений полководець, що служив литовському князю Вітовту і був його маршалком дворовим). У війську були також десятки лідерів литовських знатних родів.
Передумови подіїЗ 1432 р. у Литві не припинялася відкрита громадянська війна між руськими князями і боярами (здебільшого підтримували скинутого в результаті перевороту і ледь не вбитого змовниками Свидригайла, котрий надав православним руським родам Великого князівства Литовського рівні права з литовськими католицькими) та власне литовськими (здебільшого підтримували Сигізмунда Кейстутовича). Успіхи руського князя Федора Острозького на Волині змусили його сюзерена Свидригайла ще раз спробувати щастя в полі, закликавши на допомогу сусідів Литви – Москву і лівонських лицарів, а також татар. Усе це не могло не турбувати Польщу, котрою правив рідний брат Свидригайла – Володислав-Ягайло, що вирішив допомогти радше своєму кузенові Зигмунту Кейстутовичу, тим паче що Свидригайло заручився допомогою ворогів Польщі – лівонських лицарів. Смерть Ягайла 1434 р. нічого не змінила: фактичний правитель Польщі (за неповноліття сина Ягайла, Владислава III) Збігнев Олесницький активно допомагав Зигмунту Кейстутовичу проти Свидригайла. Останній нарешті зібрав чималі сили, заручився підтримкою Орди і кинув виклик ворогові на берегах річки Свята.
Кількість і склад військ обох супротивників дискусійні: ймовірно, 7–11 тис. у Свидригайла, Михайло Зигмунтович мав як мінімум не менше військо, причому майже половину становили польські воїни, решту – дружини литовських аристократів.
Хід подіїХід події докладно невідомий. За уривками інформації з різних джерел вимальовується приблизно така картина. 29–30 серпня обидві сторони не поспішали йти в бій першими, укріплюючи табори. Ймовірно, 1 вересня почалася якась передислокація військ Свидригайла, можливо, ініційована лівонським магістром, військо котрого, мабуть, стояло окремим табором. Саме під час цієї передислокації на литовсько-русько-німецьке військо напали поляки Кобилянського, яким вдалося розрізати Свидригайлове військо навпіл, притиснувши до річки та якогось озерця. Судячи з того, що основна фаза битви тривала всього близько години (за польськими даними), руські та литовські сили, втративши значну частину командувачів, швидко здалися. Лівонці та чеська піхота, на яких (як на чужинців) нічого доброго у випадку полону не чекало, билися довше і здебільшого загинули на чолі з фон Керксдорфом і всіма комтурами, якась частина їх потрапила в полон. Уже немолодий Свидригайло насилу втік із поля бою.
Наслідки подіїСвидригайлове військо зазнало нищівного розгрому і перестало існувати. Загинуло 13 руських князів, 42 (цифра неточна) потрапили в полон. Опинилися в полоні також кілька тисяч вояків, решта (здебільшого лівонці) загинула. Поранений Сигізмунд Корибутович потрапив у полон, де за кілька днів помер (або був убитий). Втрати війська Михайла Зигмунтовича і поляків були, ймовірно, невеликі. Після Вількомира Свидригайло остаточно втратив шанси на литовський великокнязівський стіл, який міцно посів Зигмунт (щоправда, останній був невдовзі 1440 р. убитий внаслідок змови руських князів). Надто старий для нових авантюр Свидригайло пішов на мирову угоду і спокійно докняжив решту свого життя на Волині, в оточенні руської еліти. А кривава битва під Вількомиром, одна з наймасштабніших битв між представниками Литовсько-Руського князівства за всю його історію, мала помітне значення для подальшого розвитку цієї держави, котра в результаті послаблення багатьох православних руських княжих родів продовжувала еволюціонувати в бік тіснішої співпраці з католицькою Польщею. Для Лівонської провінції ордену битва стала власним Грюнвальдом – лівонські брати зазнали тяжкої поразки, але провінція вижила, негайно уклавши з Литвою і Польщею мир. Щоправда, її геополітичні позиції щодо Литви і Польщі помітно послабшали.
Історична пам’ятьДобре відома сучасникам битва не знайшла яскравого відображення ні в фольклорі, ні в пізнішому мистецтві, що й не дивно для битви по суті середньовічної громадянської війни. Ще за життя учасників битви на її місці збудували церкву, сьогодні на місці події встановлено пам’ятну стелу. Найцікавіше відображення, на нашу думку, вона (разом із вельми своєрідно потрактованою постаттю Сигізмунда Корибутовича) знайшла в класиці сучасного світового історичного фентезі – «гуситській трилогії» А. Сапковського. Інформація про битву як про українську поразку входить до сучасної української шкільної програми з історії.
Битва під Ольшаницею
Між 27 січня та першими числами лютого 1527 р., околиці давнього городища (давнього міста часів Київської Русі, що звалося Торчеськ) і береги річки Ольшаниця (нині місцевість поблизу села Ольшаниця Рокитнянського району Київської області).
Дійові особиЛитовсько-руським військом керували великий гетьман литовський князь Костянтин Іванович Острозький (1460–1530; був великим гетьманом литовським у 1497–1500, 1507–1530 рр., один із найкращих полководців Великого князівства Литовського за весь час існування держави, неодноразовий переможець татар і московського війська, щедрий покровитель православ’я), великий канцлер литовський Альбрехт Гаштольд (1470–1539; найвпливовіший і найбагатший магнат Великого князівства Литовського, на момент битви воєвода полоцький, троцький, новогрудський, граф Священної Римської імперії); гетьман польний литовський і київський воєвода Андрій Немирович (Немирич, 1462–1541); грізний для татар черкаський і канівський староста Остафій Дашкович (Дашкевич, бл. 1455–1535; герб «Леліва», герой десятків великих і малих походів проти татар і турків, а іноді і з татарами проти Москви, видатний організатор оборони прикордоння Великого князівства Литовського, вважався давніми українськими хроністами «першим гетьманом українського козацтва»); Юрій (Єжі) «Геркулес» Радзивілл (1480–1541; герб «Тромби», каштелян віленський і троцький, видатний воїн і учасник багатьох битв проти військ Московії, Тевтонського ордену, татар). У битві також взяли участь приватні війська руських князів.
