Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі
Принаймні Адам не поводився збентежено і не був таким засмученим, яким здавався після того, як Холден розповів про те, що він сохне за нею. Що пояснило. . так багато речей.
Усі, можливо.
— Чувак. Шість років, — Малкольм похитав головою й витер очі. — Я був хворий.
— І все таки. Здається, занадто дорослий, щоб втрапити у халепу?
Адам просто дивився на Малкольма, поки той не опустив погляду.
— О, може, все таки не такий дорослий, — пробурмотів він.
Біля каси стояла велика миска печива з передбаченнями. Олів помітила це, і виходячи з ресторану, радісно скрикнула й занурила руку, щоб дістати чотири пластикові пакети. Вона передала по одному Малкольму й Холдену, а інший простягнула Адаму з пустотливою посмішкою.
— Ти ненавидиш їх, чи не так?
— Ні, — він взяв печиво. — Я просто думаю, що на смак вони схожі на пінопласт.
— Напевно, вони мають подібну поживну цінність, — пробурмотів Малкольм, коли вони вислизнули в холодну вологість ранньої ночі. Дивно, але у них з Адамом знайшлось багато спільного.
Дощу вже не було, але вулиця сяяла у світлі під ліхтарним стовпом; м’який вітерець змусив листя зашелестіти, а блукаючі краплі води упали на землю. Після годин у ресторані повітря було приємно свіже в легенях Олів. Вона розгорнула рукава, випадково торкнувшись рукою Адамового преса. Вона посміхнулася йому, грайливо вибачаючись; він почервонів і відвів очі.
— У того, хто сміється над собою, завжди вистачає речей, над якими можна посміятися, — Холден кинув у рот печиво з передбаченням, кліпнувши на повідомлення всередині. — Це знущання? — він озирнувся, обурений. — Це печиво з ворожіннями просто знущається наді мною?
— Схоже на те, — відповів Малкольм. — У моєму сказано: «Чому б не побалувати себе, а не чекати, поки хтось це зробить?» Я думаю, що і моє печиво познущалось над тобою, крихітко.
— Що не так з цією партією? — Холден вказав на Адама й Олів. — А у вас що?
Олів уже відкривала своє, кусаючи кутик, щоб витягти папір. Це було дуже банально, і все ж її серце забилося.
— Моє нормальне, — повідомила вона Холдену.
— Ти брешеш.
— Ні.
— Що там сказано?
— Сказати правду ніколи не пізно.
Вона знизала плечима й повернулася, щоб викинути пластикову обгортку. В останній момент вона вирішила залишити смужку паперу й покласти її в задню кишеню джинсів.
— Адам, відкривай своє.
— Та ну.
— Давай.
— Я не збираюся їсти шматок картону, тому що він ранить твої почуття.
— Ти кепський друг.
— За словами індустрії печива з передбаченням, ти кепський хлопець, тож…
— Дай сюди, — втрутилася Олів, вириваючи печиво з руки Адама. — Я з’їм його. І прочитаю.
Стоянка була зовсім порожня, за винятком машин Адама та Малкольма. Холден приїхав з аеропорту разом з Адамом, але вони з Малкольмом планували провести ніч у квартирі Холдена, щоб вигуляти Флемінга, його собаку.
— Адам підвезе тебе, правда, Ол?
— Нема потреби. До мого дому менше десяти хвилин ходьби.
— А як же твоя валіза?
— Вона не важка, і я… — вона раптово зупинилася, на секунду закусила губу, обмірковуючи можливості, а потім відчула, що посміхається, водночас необережно й цілеспрямовано. — Насправді, Адам проведе мене додому. Правда?
Якусь мить він загадково мовчав. Потім спокійно сказав:
— Звичайно.
І сунувши ключі в кишеню джинсів і перекинув ремінь речової сумки Олів через плече.
— Де ти мешкаєш? — запитав він, коли Холдена вже не було в межах чутності.
Вона мовчки вказала.
— Ти впевнений, що хочеш нести мою сумку? Я чула, що легко пошкодити спину, коли досягаєш певного віку.
Він люто зиркнув на неї, і Олів засміялася, ступаючи з ним в ногу, коли вони виходили зі стоянки. На вулиці панувала тиша, перервана лише підошвами її «конверсів», що зачепилися за мокрий бетон, і автомобілем Малкольма, який проїхав повз них через кілька секунд.
— Агов, — запитав Холден із вікна пасажира. — Що було в Адамовому печиві?
— Ммм, — Олів влаштувала шоу, щоб подивитися на смужку. — Не багато. Просто «Холден Родрігес, професор філософії, невдаха».
Малькольм прискорився, коли Холден показав середній палець, змусивши її розсміятися.
— А що там насправді? — запитав Адам, коли вони нарешті залишилися самі.
Олів простягнула йому зім’ятий папір і мовчала, поки він розгортав його, щоб прочитати при світлі ліхтаря. Вона не здивувалася, коли побачила, як м’яз на його щелепі підстрибнув і як він засунув передбачення у кишеню своїх джинсів. Зрештою, вона знала, про що там йдеться.
Є шанс закохатися: хтось закохався в тебе.
— Ми можемо поговорити про Тома? — спитала вона, обходячи калюжу. — Ми не повинні, але якщо можемо…
— Можемо. Ми повинні, — вона бачила, як його горло рухається. — Гарвард, звичайно, збирається його звільнити. Інші дисциплінарні заходи ще не обрані — засідання були до пізнього вечора, — він кинув на неї швидкий погляд. — Тому я не подзвонив тобі раніше. Координатор 9 Розділу Гарвардського університету незабаром має зв’язатися з тобою.
Добре.
— А як щодо вашого гранту?
Його щелепа стиснулася.
— Я не впевнений. Щось придумаю — або ні. Наразі мені байдуже.
Це її здивувало. А потім перестало дивувати, коли вона зрозуміла, що професійні наслідки зради Тома не могли врізатися так глибоко, як особисті.
— Мені шкода, Адаме. Я знаю, що він був твоїм другом…
— Не був, — Адам раптово зупинився посеред вулиці. Він повернувся до неї, його очі були ясними, глибокими карими. — Я поняття не мав, Олів. Я думав, що знаю його, але… — його адамове яблуко підскочило. — Я не повинен був довіряти йому тебе. Мені шкода.
Він сказав «тебе», наче Олів була для нього чимось особливим, унікально дорогоцінним. Його найулюбленішим скарбом. Від цього їй хотілося і тремтіти, і сміятися, і плакати водночас. Це зробило її щасливою і збентеженою.
— Я. . Я боялася, що ти можеш розсердитися на мене. Бо я все зіспсувала. Ваші стосунки з Томом і, можливо, . можливо, ти більше не зможеш переїхати до Бостона.
Він похитав головою.
— Мені байдуже. Нічого з цього мене не хвилює.
Він довго дивився їй у очі, його рот рухався, ніби він ковтав решту слів. Але він так і не продовжив, тому Олів кивнула і повернулася, знову рушивши вперед.
— Здається, я знайшла іншу лабораторію. Щоб закінчити дослідження. Ближче, тому наступного року мені не доведеться переїжджати.
Вона заправила волосся за вухо й усміхнулася йому. Було щось справді приємне в тому, щоб він був поруч із нею, такий земний і беззаперечний. Вона відчула це на якомусь первинному, внутрішньому рівні, запаморочливе щастя, яке завжди приходило з його присутністю. Раптом Том був останнім, що вона хотіла обговорити з Адамом.
— Вечеря була гарна. І ти, до речі, мав рацію.
— Про гарбузовий мул?
— Ні, це було дивовижно. Я про Холдена. Він справді нестерпний.
— До нього звикаєш, років через десять чи щось таке.
— Справді?
— Ні. Не зовсім.
— Бідний Холден, — вона легко засміялася. — До речі, ти не єдиний, хто запам’ятав.
Він глянув на неї.
— Що саме?
— Нашу зустріч. Тоді у вбиральні, коли я прийшла на співбесіду.
Олів подумала, що, можливо, його кроки збилися на якусь частку секунди. А може й ні. Проте в глибокому вдиху, який він зробив, був відтінок невпевненості.
— Справді?
— Так. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що це ти. Чому ти нічого не сказав?
Їй було так цікаво, що відбувалося в голові Адама останні кілька днів, тижнів, років. Вона трохи почала уявляти, але деякі речі. . деякі речі, які він повинен був прояснити для неї.
— Тому що ти представилася так, наче ми ніколи раніше не зустрічалися.
Вона подумала, що, можливо, він трохи почервонів. Можливо, ні. Можливо, це було неможливо розпізнати під беззірковим небом та у слабких жовтих вогнях.
— А я. . я думав про тебе. Протягом багатьох років. І я не хотів…