Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі
Олів, чий шлях до аспірантури був важким, але навіть приблизно не таким важким, була спантеличена. Потім розлючена. А тоді відчула щирий трепет, коли зрозуміла, що невпевненість у собі Ан змогла перетворити у кришталево ясний гнів.
І з якоїсь немислимої причини Ан, здавалося, так само любила Олів. Коли Олів не змогла розтягнути свою стипендію до кінця місяця, Ан поділилася своїм раменом швидкого приготування. Коли комп’ютер Олів вийшов із ладу без резервних копій, Ан не спала всю ніч, щоб допомогти їй переписати роботу з кристалографії. Коли Олів не було куди поїхати на свята, Ан привезла подругу додому в Мічиган і дозволяла своїй великій родині частувати подругу смачною їжею, і навколо Олів кружляли швидкі в’єтнамці. Коли Олів відчула себе занадто дурною для програми й подумала про те, щоб кинути навчання, Ан відмовила її від цього.
У той день, коли Олів побачила закочені очі Ан, зародилася дружба, яка змінила її життя. З часом до них приєднався Малкольм і вони стали якою мірою тріо, але Ан. . Ан була її людиною. Сім'єю. Олів навіть не думала, що це можливо для такої людини, як вона.
Ан рідко просила щось для себе, і хоча вони були друзями більше двох років, Олів ніколи не бачила, щоб вона виявляла інтерес до побачень — поки не зустріла Джеремі. Прикидатися, що вона була на побаченні з Карлсеном, було найменшим, що Олів могла зробити, аби забезпечити щастя своєї подруги.
Тож вона підбадьорилась, посміхнулась і спробувала, щоб її питання прозвучало резонно:
— Ти про що?
— Я про те, що ми говоримо кожну хвилину кожного дня, і ти ніколи раніше не згадувала Карлсена. Моя найближча подруга нібито зустрічається з професором кафедри-суперзіркою, а я чомусь ніколи про це не чула? Ти ж знаєш, яка в нього репутація, правда? Це якийсь жарт? У тебе пухлина мозку? У мене пухлина мозку?
Так відбувалося щоразу, коли Олів обманювала: їй доводилося брехати ще більше, щоб прикрити першу брехню, а робила вона це просто жахливо, і це означало, що кожна брехня ставала все гіршою і менш переконливою, ніж попередня. Вона не могла обдурити Ан. Вона не могла когось обдурити. Ан осатаніла б, потім розлютився б Джеремі, далі Малкольм теж, а тоді Олів опинилася б зовсім самотньою. Через розбите серце вона б вилетіла з аспірантури за низькі оцінки. Втратила б візу та єдине джерело доходу й повернулася б до Канади, де весь час йшов сніг, і люди їли лосячі серця, і…
— Привіт.
Голос, глибокий і рівний, пролунав звідкись позаду Олів, але їй не потрібно було повертатися, щоб зрозуміти, що це був Карлсен. Так само, як їй не потрібно було повертатися, аби зрозуміти, що велика і тепла вага, яка рішуче, проте ледве помітно раптом натисла на її поясницю, була рукою Карлсена. Приблизно на два дюйми вище сідниць.
Трясця.
Олів повернула голову поглянула вгору. І вище. І ще вище. І ще трішки вище. Вона була не низенькою дівчиною, але він був просто величезний.
— Гм, привіт.
— Все нормально?
Він сказав це, дивлячись їй в очі, низьким, інтимним тоном. Ніби вони були самі. Ніби Ан там не було. Він сказав це так, що Олів мала було б почувати себе незручно, але їй не стало незручно. З якоїсь незрозумілої причини його присутність у кімнаті заспокоїла її, хоча ще секунду тому вона панікувала. Можливо, два різних типи занепокоєння нейтралізували одне одного? Це звучало як захоплююча тема дослідження. Варто продовжити. Можливо, Олів варто відмовитися від біології і переключитись на психологію. Можливо, їй варто вибачитися і побігти шукати літературу. Можливо, їй варто вмерти на цьому ж місці, щоб не зіткнутися з цією відстійною ситуацією, в яку вона сама потрапила.
— Так. Так. Все чудово. Ан і я просто…теревенили. Про наші вихідні.
Карлсен подивився на Ан, ніби щойно помітив, що вона в кімнаті. Він визнав її присутність одним із тих коротких кивків, якими хлопці вітались з іншими. Його рука сповзала нижче по хребту Олів, якраз тоді, а очі Ан розплющувались все ширше.
— Приємно познайомитись, Ан, багато чув про тебе, — сказав Карлсен, і Олів мусила визнати, що це добре йому вдалось. Тому що вона була впевнена, що з боку Ан здавалося, ніби він її мацає, але насправді він… ні. Олів ледве відчувала на собі його руку.
Лише трохи, напевно. Тепло, легке стискання і…
— Навзаєм, — Ан виглядала враженою. Наче от-от знепритомніє. — Гм, я якраз збиралася йти. Ол, я напишу тобі, коли…ага.
Вона вийшла з кімнати, перш ніж Олів встигла відповісти. Що було добре, тому що Олів не потрібно було придумувати більше брехні. Але й трохи не добре, тому що тепер вона лишилась наодинці з Карлсеном. Стоячи занадто близько. Олів непогано заплатила б, аби сказати, що саме вона поставила деяку дистанцію між ними, але бентежна правда полягала в тому, що першим відійшов Карлсен. Досить, щоб дати їй необхідний простір.
— Все нормально? — знову запитав він. Його тон все ще був м’яким. Цього вона від нього не очікувала.
— Так. Так, я просто, — Олів махнула рукою, — дякую вам.
— Будь ласка.
— Ви чули, що вона казала? Про п’ятницю і…
— Так. Тому я й… — він поглянув на неї, а тоді на свою руку, яка торкалась її спини кілька секунд тому, і Олів одразу зрозуміла.
— Дякую, — повторила вона.
Тому що хоч Адам Карлсен і міг бути тим ще ослом, але Олів у цей момент відчувала себе дуже вдячною.
— Також, ну, я не могла не помітити, що за останні сімдесят дві години жоден агент з Федерального бюро розслідувань не постукав до мене, щоб заарештувати.
Кутик його рота сіпнувся. Трішки.
— Справді?
Олів кивнула.
— Це наводить мене на думку, що, можливо, ви не подали ту скаргу. Хоча у вас є на це повне право. Отже, дякую. За це. І… і за те, що втрутилися прямо зараз. Ви позбавили мене від багатьох неприємностей.
Карлсен довго дивився на неї, зненацька набувши такого вигляду, як під час семінару, коли люди переплутали теорію з гіпотезою або зізнались, що використовували термін «вилучення» замість «імпутації».
— Вам не варто потребувати чийогось втручання.
Олів остовпіла. Ага. Той ще осел.
Ну, я ж не просила вас щось зробити. Я збиралась впоратися з цим сама…
— І вам не варто брехати про статус ваших стосунків, — продовжив він. — Особливо для того, щоб ваша подруга і ваш хлопець могли зійтися без почуття провини. Дружба так не працює, наскільки я знаю.
Ох. Отже, він справді слухав, коли Олів вивалила на нього свою історію.
— Це не так.
Він підняв брову, і Олів підняла руку, ніби захищаючись.
— Джеремі насправді не був моїм хлопцем. І Ан ні про що мене не просила. Я не якась жертва, я просто…. хочу, щоб моя подруга була щасливою.
— Збрехавши їй, — сухо додав він.
— Ну, так, але… Вона думає, що ми зустрічаємося, ви і я, — випалила Олів. Боже, наслідки цього були просто абсурдні.
— Хіба не в цьому була суть?
— Так, — вона кивнула, а потім згадала про каву в руці й відпила ковток із чашки. Ще тепла. Розмова з Ан не могла тривати більше п’яти хвилин. — Так. Гадаю, саме в цьому. До речі, я Олів Сміт. Якщо ви все ще зацікавлені в поданні цієї скарги, то я аспірантка у лабораторії доктора Аслан…
Я знаю, хто ви.
— Ох.
Можливо, він переглянув її файл. Олів спробувала уявити, як він прочісує розділ нинішніх студентів-аспірантів на сайті кафедри. Фото Олів було зроблено секретарем програми на її третій день навчання в аспірантурі, задовго до того, як вона повністю усвідомила, що на неї чекає. Вона доклала зусиль, щоб добре виглядати: приборкала своє хвилясте каштанове волосся, нанесла туш, щоб увиразнити зелені очі, навіть намагалася приховати веснянки за допомогою позиченого у когось тонального крему. Це було ще до того, як вона усвідомила, наскільки безжальним і кровожерним може бути науковий світ. До відчуття неадекватності, до постійного страху, що навіть якщо Олів хороша дослідниця, вона ніколи не зможе справді досягти успіху як науковець. Вона посміхалася. Справжньою, щирою посмішкою.